Розділ «Частина перша»

Одначе князь як обачний воєначальник літав із булавою в руці перед корогвами від флангу до флангу, оглядаючи полки та даючи останні вказівки. Захід сонця відбивався в його срібних обладунках, і вершник був схожим на світле полум’я, що металося серед шеренг, бо на тлі темної броні він один тільки й світився незвичайно.

А стрій був такий: посередині в першій лінії три корогви – перша, котрою сам воєвода київський командував, друга – молодого пана Аксака, третя – пана Кшиштофа Тишкевича, за ними, у другій лінії, драгуни під орудою Барановського і, нарешті, могутні гусари князя, а при них командиром пан Скшетуський.

Фланги зайняли Вершулл, Кушель і Понятовський. Гармат не було, позаяк Вурцель залишився в Бистрику.

Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.

– За свої кривди починайте, ваша милість, першим!

Воєвода, у свою чергу, махнув буздиганом – вершники схилилися в сідлах і рушили. І по тому, як пішла в бій корогва, зразу стало ясно, що воєвода хоч і важкий на підйом, і кунктатор, бо літа брали своє, та воїн, одначе, досвідчений і мужній. Він не рвонув корогву з місця щодуху, але, щоб зберегти сили, вів її неквапно, розганяючись у міру наближення до противника. При цьому сам він із буздиганом у руці мчав у першій лінії, зброєносець, який скакав поряд, тримав напоготові кончара, меча довгого і важкого, що був, одначе, воєводі в міру. Чернь зі свого боку з косами і ціпами йшла назустріч корогві, щоби стримати перший удар і полегшити запоріжцям атаку. Коли між противниками, що зближалися, лишилось не більше декількох десятків кроків, махнівчани впізнали воєводу по велетенському зросту і здоровенній туші, а впізнавши, кричати заходилися:

– Гей, ясновельможний воєводо, жнива на носі, чого ж ти людей у поле не вигониш? Б’ємо чолом, ясний пане! Вже ж ми тобі черево продовбаємо.

І град куль посипався на корогву, але шкоди не завдав, бо мчала вона вже як вихор. Пролунав стукіт ціпів і дзвін кіс, які вдарили в панцирі, крики та стогони. Списи проробили прохід у збитому юрмищі, і розігнані коні вдерлися туди як смерч, топчучи, давлячи, перекидаючи. І як на луках, коли стануть низкою косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссям, так само ж під ударами мечів широка лава розступалася, рідшала, зникала і, тиснута кінськими грудьми, не вміючи вистояти, почала подаватися назад. Нарешті хтось закричав: «Люди, спасайтеся!», – і вся сила, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася в дикім сум’ятті на полки запорожців, які стояли позаду. Запоріжці ж, побоюючись, аби втікачі не змішали їхніх лав, виставили назустріч піки, тож чернь, заздрівши таку перешкоду, кинулася з відчайдушним виттям ув обидва боки, та тут знову ж зігнали її назад Кушель із Понятовським, рушивши цієї миті з княжих флангів.

Тому воєвода, йдучи по трупах, опинився віч-на-віч із запоріжцями й на них помчав. Вони ж, маючи намір відповісти на натиск натиском, понеслись на нього. І вдарились один об одного противники, як два вали, що накочуються назустріч один одному, а при співударі гребінь породжують. Саме так здибилися перед кіньми коні, вершники ж уподібнилися валам, а шаблі над валами цими закипіли піною. І зрозумів воєвода, що вже не з черню справу має, а з розлюченим і вмілим бійцем запорізьким. Дві лінії, згинаючись, натискали одна на одну, безсилі зігнути одна одну. Трупи падали без ліку, бо муж ішов на мужа, меч обрушувався на меч. Сам воєвода, заткнувши буздиган за пояс і взявши кончар од зброєносця, старався в поті чола, сопучи, мов ковальський міх. Поряд із ним обидва панове Сенюти, а також Кердеї, Богуславські, Єловицькі та Полубинські тільки встигали повертатися. На козацькому ж боці лютував дужче за інших Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був страшний тим паче, що кінь його боровся нарівні з хазяїном. Отож не один польський воїн осаджував скакуна та задкував, аби з ним не зіштовхнутися. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь ухопив молодшого, Андрія, зубами за лице і вмить усе його розтрощив, побачивши це, старший, Рафал, рубонув звіра по надоччю, та не вбив, а поранив, бо шабля поцілила в латунну бляху налобника. Бурдабут за одну секунду встромив суперникові клинок під підборіддя й життя пана Рафала позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лишилися лежати в позолочених панцирах у пилюці під кінськими копитами, а Бурдабут блискавкою метнувся в наступні лави і зразу ж досяг князя Полубинського, шістнадцятилітнього хлопчину, котрому відрубав передпліччя разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський захотів помститися за родича й випалив із пістоля просто Бурдабутові в лице, та промахнувся, відстреливши тому тільки вухо і кров’ю всього заливши. Страшним зробився тепер Бурдабут на своїм коні: обидва чорні, як ніч, обидва залиті кров’ю, обидва з дикими очима й роздутими ніздрями, нищівні, як буря. Не уникнув смерті від Бурдабутової руки й пан Урбанський, що йому він, мов кат, голову одним махом відрубав, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва панове Нікчемні, так що решта почали задкувати в жаху, особливо ще й тому, що за Бурдабутом зблискували ще сто запорізьких шабель і списів, теж закривавлених.

Нарешті побачив дикий отаман воєводу і, видавши страхітливий крик радості, кинувся до нього, перекидаючи по дорозі коней і вершників. Одначе воєвода не відступив. Покладаючись на свою надзвичайну силу, він схропнув, як поранений одинець, підняв над головою кончар і, пришпоривши коня, кинувся до Бурдабута. І прийшов би, певно, його останній час, уже й Парка в ножиці взяла нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, коли б не Сильницький, шляхетський зброєносець, який блискавкою метнувся на отамана і повис на ньому, поки його не було порубано шаблею. Тим часом, поки Бурдабут порався з ним, гукнули панове Кердеї поміч воєводі; миттю підскакали декілька десятків, одразу ж його від отамана відділивши, після чого зав’язалося уперте побоїще. Та ба, втомлений полк воєводи почав задкувати і змішувати свої лави, піддаючись переважаючим силам запоріжців, але тут пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, і пан Аксак підоспіли зі свіжими корогвами. Щоправда, і свіжі запорізькі полки зразу ж вступили в бій, але ж був у низовині ще князь із драгунами Барановського та гусарія Скшетуського, що досі в ділі участі не брали.

Отож знову закипіла кривава різанина, а тим часом почало смеркати. Тут, одначе, на крайні міські будівлі перекинулася пожежа. Загравою освітило побоїще, і стало видно обидві лінії, польську та козацьку, що згиналися в долині, видно було вже навіть кольори прапорців і лиця окремих бійців. Уже Вершулл, Понятовський і Кушель ратоборствували в битві, бо, перебивши чернь, вони воювали на козацьких флангах, які під їхнім натиском починали відступати на косогір. Довга лінія воюючих зігнулася краями своїми до міста і продовжувала згинатися все більше й більше, тому що, поки наступали польські фланги, середина, тиснута переважаючими козацькими силами, відходила ближче до князя. В бій, аби прорвати польський стрій, вступили три нові козацькі полки, та зразу ж князь увів драгунів Барановського, і ті кинулися на поміч воюючим.

При князеві лишилася тільки гусарія, що здалеку мала вигляд темного бору, який виростав просто з поля, – грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець шелестів прапорцями на цих списах, але шеренги стояли тихо, завчасу в бій не рвучись, спокійно вичікуючи, бо добірні, в багатьох битвах побували і знали, що кривава робота їх теж не обмине. Князь у срібних обладунках із золотою булавою в руці, що перебував серед них, пильно оглядав битву, а з лівого боку від нього на фланзі, дещо попереду строю, стояв пан Скшетуський. Рукав, як і належить офіцерові, підкотив і, тримаючи в могутній, оголеній по лікоть руці замість буздигана кончар, спокійно чекав команди.

А князь лівою рукою прикрив очі від яскравої пожежі й углядався в поле битви. Середина польського півмісяця поволі задкувала до нього, здужувана переважаючими силами, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, що Немирів покарав. Так що князеві як на долоні було видно роботу жовнірів. Протяжна блискавка шабель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вилітали з гущі битви й носилися по рівнині з іржанням і розвіяними гривами, на тлі пожежі нагадуючи пекельних бестій. Раз по раз червоногарячий стяг, що майорів над ворожим сонмом, раптово хилився в натовп, аби вже більше не піднятися. Одначе погляд князя сягав за лінію воюючих, на саме узвишшя, ближче до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв молодий Кривоніс, очікуючи зручної хвилини, щоб кинутися в гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він зірвався з місця, з жахаючим криком скачучи просто на драгунів Барановського, та хвилини цієї чекав також і князь.

– Веди! – крикнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв кончар, і залізна лавина рушила вперед.

Просування їхнє було нетривалим, бо лінія бою лежала зовсім недалеко. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розлетілися праворуч і ліворуч, аби відкрити гусарам ворота, і всією вагою своєю ринули в ці ворота на близькі до перемоги сотні Кривоноса.

– Ярема! Ярема! – закричали гусари.

– Ярема! – вторило все військо.

Страшне ім’я здриганням жаху пронизало серця запоріжців. Вони тільки тепер зрозуміли, що командує не київський воєвода, а сам князь. До того ж вони й не могли протистояти гусарам, які самою вагою своєю нищили їх так само, як падаюча стіна трощить тих, які стоять під нею. Єдиним для них порятунком було розступитися, пропустити гусарів і вдарити з флангів; одначе фланги ці були вже під наглядом драгунів і легких корогов Вершулла, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до центру. Тепер картина бою змінилася, бо легкі корогви утворили ніби вулицю, по якій летіли в нестримному розгоні гусари, переслідуючи, ламаючи, збиваючи, перевертаючи людей і коней, а попереду них козаки з ревом і виттям утікали вгору, до міста. Якби крилу Вершулла вдалося зімкнутись із крилом Понятовського, козаків було б оточено і всіх як одного перебито. Одначе ні Вершулл, ні Понятовський не могли цього зробити через величезну кількість утікачів, так що насідали тільки з боків, аж їхні руки німіли від ударів.