Розділ «Частина перша»

– Де князівна? Де князівна?

– Жива! Здорова! В безпеці! – крикнув, у свою чергу, дід. – Пустіть, добродію, чорт забирай, душу витрясете.

Тоді лицаря нашого, що його не могли здолати ні полон, ні рани, ні хворості, ні страшний Бурдабут, звалила щаслива звістка. Руки його обм’якли, чоло вкрилося потом, він сповз навколішки, лице сховав у долонях і, впершись головою в схил яру, завмер у мовчанні, дякуючи, як видно, Господу.

Тим часом останніх нещасних мужиків було порубано, якщо не брати до уваги попередньо зв’язаних, яким судилося дістатися в таборі катові, щоби витягнув із них потрібні відомості. Решта лежали розпростерті й бездиханні. Битва закінчилася, шум і гам стихли. Жовніри сходилися до свого командира і, бачачи поручика навколішках біля схилу, тривожно переглядалися, не розуміючи, чи цілий він. Той підвівся, й лице його було таким світлим, немовби сама зоря сяяла в його душі.

– Де вона? – запитав Заглобу.

– У Барі.

– У безпеці?

– Замок могутній, ніякий напад йому не страшний. Вона під опікою пані Славошевської та черниць.

– Слава Господу всемогутньому! – сказав лицар, і в голосі його звучала безмежна розчуленість. – Дайте ж, ваша милість, руку вашу… Від душі, від душі вдячний.

Несподівано він звернувся до жовнірів:

– Багато полонених?

– Сімнадцять, – відповіли йому.

– Даровано мені радість велику, і милосердя в мені прокинулось. Одпустіть їх, – сказав пан Скшетуський.

Жовніри вухам не повірили. Такого у війську Вишневецького не бувало.

Скшетуський злегка звів брови.

– Одпустіть же їх, – повторив він.

Жовніри пішли, та за мить старший осавул повернувся і сказав:

– Пане поручик, не вірять, іти не сміють.

– А мотузки розв’язано?

– Так точно.