Розділ «Частина перша»

Уночі на переправі, коли будували плоти для перевезення зброї, а гусари наглядали за роботою, пан Лонгинус сказав Скшетуському:

– От, братушко, притичина!

– Що сталося? – запитав намісник.

– Та чутки з Украйни!

– Які?

– Так говорили ж запоріжці, що Тугай-бей у Крим із ордою пішов.

– Ну й пішов! Про це, я гадаю, ви жалкувати не будете.

– Якраз буду, братушко! Самі ж ви казали, – і справедливо, – що козацькі голови я не маю права зараховувати, а якщо татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де їх шукати? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був невеселий, усміхнувшись, мовив:

– Здогадуюся, в чому річ! Бачив, як вас нині в лицарі посвячували.

Пан Логинус благоговійно руки склав:

– Воно й правда! Чого приховувати: покохав і я, братушко, покохав… От лихо!

– Не втрачайте надію. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а значить, нехристів не менше, ніж ції комарви, буде.

Дійсно, цілі хмари комарів стояли над кіньми і людьми, бо ввійшло військо в край боліт непрохідних, лісів багнистих, луків розмоклих, рік, річок і струмків, у край порожній і глухий, що тільки пущею шумів, про жителів якого в ті часи приказували:

Виділив доньці

Шляхтич Голота

Дьогтю у бочці,

Рижиків низку,

Йоржиків миску

Та клин болота.