Розділ «Частина перша»

Після десятиденного походу, що йому пан Маскевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну військо підійшло нарешті до Чернігова. Першим вступив у місто з волоськими пан Скшетуський, котрого князь спеціально відрядив, аби той скоріше міг довідатися про князівну та Заглобу. Але тут, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них нічого не чув. Обоє канули, наче камінь у воду, і лицар просто не знав, що думати. Де вони могли сховатися? Не на Москві ж, не в Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що Олена з Заглобою переправилися через Дніпро. Але тоді вони миттю опинилися б у самому серці бурі, а там же різанина, підпали, п’яний набрід, запоріжці й татари, від яких і переодягненій Олені не вберегтися, позаяк бусурманські нелюди охоче забирали в ясир підлітків через великий на них попит на стамбульських торгах. Спадала на думку Скшетуському і страшна підозра, що Заглоба, можливо, не без умислу, повів її в ті краї, бажаючи продати князівну Тугай-бею, котрий нагородив би його щедріше, ніж Богун, і думка ця доводила його просто-таки до божевілля, та пан Лонгинус Підбийп’ятка, що знав Заглобу ліпше, ніж Скшетуський, палко почав йому доводити помилковість його переконання.

– Братушко, пане наміснику, – говорив він, – викиньте це з головоньки. Нізащо у світі шляхтич цей такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, котре Богун би йому охоче віддав, отож, якби він захотів занапастити дівицю, й життям не треба було б ризикувати, і розбагатів би.

– Правда ваша, – відповів намісник. – Але чому ж тоді за Дніпро, а не в Лубни або до Чернігова пішов із нею він?

– Ви вже заспокойтеся, голубе мій. Я ж Заглобу знаю. Зі мною він пив і позичав у мене. Гроші ні свої, ні чужі його не обходять. Свої матиме – розтринькає, чужих – не віддасть. Але щоб на такі справи він був здатний, цього я й думати не можу.

– Легковажна він людина, легковажна, – сказав Скшетуський.

– Може, й легковажна, але ж і крутій, що кожного навколо пальця обведе і сухим із води вийде. Та оскільки ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Господь вам її поверне, – так тому й бути, адже справедливо, щоб усяку істинну сердечну схильність було винагороджено, і ви цим упованням утішайтесь, як от я теж утішаюся.

Тут пан Лонгинус заходився тяжко зітхати, а через хвилину додав:

– Порозпитуємо ж іще в замку, раптом вони тут проходили.

І вони знову почали розпитувати, але марно – ніяких слідів навіть тимчасового перебування втікачів не було. У замку зібралося без ліку шляхти з жінками й дітьми, що зачинилася тут од козаків. Князь умовляв усіх вирушити разом із ним і застерігав, що слідом ідуть козаки. На військо вони не насміляться напасти, та було дуже схоже, що, ледве князь піде, замахнуться на замок і місто. Одначе шляхта в замку була на диво недбала.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповіли вони князю. – Сюди до нас ніхто не добереться.

– Одначе я ці ліси пройшов, – сказав князь.

– Ваша княжа милість пройшли, та голота не пройде. Хо-хо! Не такі це ліси!

І піти не захотіли, сліпо упираючись, за що потім жорстоко поплатилися: тільки-но князь відбув, одразу ж підійшли козаки. Замок одчайдушно оборонявся цілих три тижні, після чого був захоплений, і всіх, хто в ньому перебував, було вирізано до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, розриваючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок, і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши на Дніпро під Любеч, дав перепочинок війську, а сам із княгинею, двором та поклажею поїхав у Брагин, який лежав серед непрохідних лісів та боліт. Через тиждень переправилося й військо. Потому рушили до Бабиці під Мозир, і там у свято Тіла Господнього настав час прощання, позаяк княгиня із двором вирушити мала в Туров до пані воєводихи віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, на Україну.

На прощальному обіді було присутнє княже подружжя, фрауціммер і найдобірніше товариство. Та ба, між дівиць і кавалерів не було звичайної веселості, позаяк не одне вояцьке серце розривалося від думки, що ось-ось доведеться залишити ту єдину, заради котрої варто жити, воювати й померти; не одні ясні чи темні очі дівочі застилалися гіркими слізьми через те, що милий іде на війну, під кулі та мечі, до козаків і диких татар… Іде, і хтозна чи повернеться…

Тому, заледве князь мовив своє слово, прощаючись із дружиною та двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, ніби кошенята, лицарі ж, як більш тверді духом, посхоплювалися зі своїх місць і, стиснувши руків’я шабель, разом крикнули:

– Переможемо й повернемось!

– Бог вам на поміч! – сказала княгиня.

Відповіддю на це був крик, од якого задрижали шибки і стіни:

– Хай живе княгиня-володарка! Хай живе матір наша й благодійниця!