Розділ «Частина перша»

– Хай живе! Хай живе!

Жовніри дуже її любили за прихильність до лицарського стану, за великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні сім’ї. Більше за все на світі любив її й князь Ярема, бо ці дві натури були створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби відлиті з бронзи та золота.

Всі почали підходити до княгині, і кожний із келихом у руці опускався на коліна перед кріслом її, а вона, стискаючи в долонях голову кожного, говорила кілька добрих слів. Скшетуському княгиня сказала:

– Не один тут, я сподіваюся, лицар ладанку чи стрічечку напутно отримає, а позаяк нема тут із нами тієї, від котрої вам, добродію, отримати подарунок було б усього бажаніше, тому прийміть його від мене, як від матері.

Сказавши це, зняла вона золотий хрестик, утиканий бірюзою, і наділа його лицарю на шию, а він їй руку шанобливо поцілував.

Князеві, як видно, була приємна прихильність княгині до Скшетуського; останнім часом він іще більше полюбив намісника, за те, що той гідності його, коли був із посольством на Січі, не принизив і послань од Хмельницького брати не захотів. Тим часом усі підвелися з-за столу. Слова княгині, Скшетуському сказані, дівиці зрозуміли на льоту і, вважаючи їх згодою та дозволом, одразу ж подіставали та образок, та шарф, та хрестик, що забачивши, лицарі шасть кожен до своєї якщо не обраниці, то наймилішої серцю. Кинувся Понятовський до Житинської, Биховець до Боговитянки, позаяк вона подобалася йому більше за всіх, Розторовський до Жукувни, рудий Вершулл до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і літній, до Завєйської, й лише Ануся Борзобагата-Красенська, найзвабливіша із усіх, стояла біля вікна самотня й покинута. Лице її зайнялося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, нібито гнівно, але в той же час і з благанням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:

– Хотів і я прохати панну Анну чим-небудь обдарувати мене, та від зухвалого наміру відмовився, вважаючи, що через надто велику штовханину не протиснуся.

Щічки Анусі й зовсім запалахкотіли, проте вона миттю знайшла собі раду:

– З інших, ваша милість, рук, не з моїх, бажали б ви що-небудь на пам’ять отримати, та тільки марно: там хоч і не тісно, та занадто для вашої милості високувато.

Удар був точно розрахованим і подвійним. По-перше, він натякав на маленький зріст лицаря, а по-друге – на його сердечну прихильність до князівни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, проте, коли її засватали, відстраждав і потихеньку передовірив своє серце Барбарі, вважаючи, що ніхто об тім не здогадується. Отож зараз, чуючи про те від Анусі, він, вважаючись неперевершеним у шабельних і словесних поєдинках, застидався так, що слова вимовити не міг і невлад промимрив:

– Ви, добродійко, теж високо націляєтеся, приблизно де голова пана… Підбийп’ятки…

– А він і дійсно переважає вас мечем і поведенцією, – жваво відповіла дівчина. – Спасибі ж, що нагадали про нього. Хай воно так і буде.

Сказавши це, вона звернулася до литвина:

– Ваша милість, підійдіть же, добродію. Бажаю теж і я мати свого лицаря і, далебі, не знаю, чи можливо на більш мужніх грудях пов’язати шарф.

Пан Підбийп’ятка витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім гепнувся на коліна, так що підлога затріщала:

– Володарко моя! Володарко!

Ануся пов’язала шарф, і зразу крихітні ручки зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгина; чути було тільки плямкання та мурчання, на яке пан Володийовський сказав поручику Мігурському:

– Побожитися можна, що ведмідь вулика псує і мед виїдає.

Після чого, дещо розізлившись, одійшов, бо все ще відчував Анусине жало, адже ж він теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже князь почав прощатись із княгинею, й через годину попрямував до Турова, а війська до Прип’яті.