Розділ «Частина перша»

Обличчя його проясніло, подобрішало – з ним починали вести переговори.

Одначе того ж дня стало відомо про події прямо протилежні мирному посольству пана Киселя.

Доповіли, що князь, давши відпочити війську, втомленому походом через ліси й болота, вступив у бунтівний край, що він побиває, палить, рубає голови, що загін під орудою Скшетуського розбив двотисячну ватагу козаків і черні, всіх до ноги знищив, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і каменя на камені не залишив. Про штурм і захоплення Погребища розповідали страшні речі, тому що було воно лігвищем найзапекліших живорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Убивайте їх так, аби відчували, що вмирають».[112]

Тому вояцтво найдикіші звірства собі дозволяло. З усього міста не вцілів ніхто. Сімсот людей забрали в полон, двісті посадовили на палі. Розповідали ще про просвердлювання очей буравами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт по всій окрузі вгамувався відразу. Люд або тікав до Хмельницького, або стрічав лубенського володаря хлібом-сіллю, навколішки благаючи милосердя. Ватаги дрібніші було знищено, а в лісах, як повідомляли втікачі з Самгородка, Спичина, Плискова та Вахнівки, не було жодного дерева, на якому б не висів козак.

І все це відбувалося неподалік од Білої Церкви, поряд із незліченним військом Хмельницького.

Дізнавшись про це, він почав ревіти, як поранений тур. З одного боку – переговори, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це розцінюватиметься як відмова від переговорів, запропонованих воєводою з Брусилова.

Єдина надія була на татар. Хмельницький кинувся на Тугай-беєву квартиру.

– Тугай-бею, друже мій! – сказав він після церемонії належних салямів, – як ти мене біля Жовтих Вод і Корсуня рятував, так і тепер урятуй. Прибув до нас посол од воєводи брацлавського з посланням, у котрому воєвода обіцяє мені відшкодування, а Війську Запорізькому повернення давніх привілеїв, маючи надію, що я припиню воєнні дії, а я це змушений зробити, якщо хочу довести щирість і добру волю. А тим часом є відомості про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав, і нікого не пожалів, і козаків моїх рішає, на палі саджає, буравами очі свердлить. Не маючи можливості рушити на нього, прийшов я до тебе прохати, щоби на означеного мого і твого недруга пішов ти з татарами, інакше він скоро до нас, обози відбивати, прибуде.

Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених ним під Корсунем і награбованих по шляхетських маєтках, якийсь час погойдувався туди й сюди, заплющившись, ніби для кращих роздумів, і нарешті сказав:

– Алла! Цього я зробити не можу.

– Чому? – запитав Хмельницький.

– Тому що й так доволі заради тебе беїв та чаушів біля Жовтих Вод і під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – воїн славетний! Я на нього піду, якщо ти підеш, а сам – ні. Не такий я дурень, аби в одній битві все, що вже здобув, пропало, мені вигідніше посилати чамбули за здобиччю та ясиром. Доволі я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, й хана відраджу. Я сказав.

– Ти мені допомагати поклявся!

– Так! Але клявся я разом із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

– Я тобі ясир із мого народу брати дозволив, здобич оддав, гетьманів оддав.

– І вірно зробив, інакше я б їм оддав тебе.

– Я до хана піду.

– Іди геть, бовдуре, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже починали поблискувати. Хмельницький зрозумів, що тут нічого не доб’єшся, що далі наполягати небезпечно, тому підвівсь і дійсно вирушив до хана.

Але в хана він дістав таку ж саму відповідь. У татар був свій розрахунок, а зиску вони шукали тільки для себе. Замість того щоб відважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли ходити в набіги та збагачуватися без кровопролиття.