Розділ «Частина перша»

– Точно.

– Який він із себе, дід цей?

– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.

– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?

– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.

Тим часом підпливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.

Потім скомандував своїм:

– Уперед!

Вони помчали, наче зграя сполоханих дрохв, хоча дорога була незручна, позаяк округу перерізали яри. Довелося в’їхати в один здоровенний, по дну якого уздовж струмка проходив ніби самою природою влаштований битий шлях. Яр тягнувся аж до самого Каврайця, так що декілька десятків верст проскакали без відпочинку, а попереду на кращому коні Антон. Уже завиднілося широке гирло яру, як раптом Антон осадив коня так, що задні підкови заскреготіли по камінню.

– Що це?

Гирло яру несподівано переповнилося людьми й кіньми. Чиясь кіннота, числом шабель у триста, входила в яр і шикувалася по шестеро. Антон угледівся, і, хоча був він воїном бувалим і до всякої зрадливості долі звичним, серце його тьохнуло, а лице смертельно зблідло.

Він упізнав драгунів князя Яреми.

Відступати було пізно: якісь двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а натомлені коні козаків далеко від погоні б не втекли. Драгуни, зразу забачивши їх, узяли з місця риссю. За хвилину козаків оточили.

– Чиї ви люди? – грізно запитав поручик.

– Богуна! – відповів Антон, розуміючи, що брехати немає сенсу, бо мундир все одно видасть. Одначе, впізнавши поручика, котрого стрічав у Переяславі, зараз же з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– Це ти, Антоне? – сказав поручик, приглядаючись до осавула. – Що ви тут робите? Де отаман?

– Таж, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так що отаман поїхав у Лубни, а нам звелів їздити по селах і втікачів ловити.