Розділ «Частина перша»

– Так і ми міркуємо, – сказав Симеон.

– Хмельницький – зрадник! – додав молодий Миколай.

– На погибель зрадникам! – сказав Богун.

– І нехай кат ними тішиться! – закінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

– Так воно завжди на світі було. Сьогодні людина тобі приятель, завтра – юда. Нікому вірити не можна.

– Тільки добрим людям, – сказала княгиня.

– Це точно, – добрим людям вірити можна. Тому-то я вам і вірю, тому й люблю вас, що ви люди добрі, невіроломні…

Голос отамана звучав якось дивно, і на деякий час запанувала тиша. Пан Заглоба дивився на княгиню й моргав своїм здоровим оком, а княгиня дивилася на Богуна.

Той вів своєї:

– Війна людей не живить, а губить, тому перед тим, як воювати вирушити, я й вирішив побачити вас. Хтозна, чи вернусь, а ви ж побиватися за мною будете, ви ж мені друзі сердечні… Хіба не так?

– Звичайно ж, так, істинний Бог! Змалечку тебе знаємо.

– Ти брат нам, – додав Симеон.

– Ви князі, ви шляхта, а козаком не погордували, в хаті пригріли й доню-родичку пообіцяли, бо зрозуміли – нема без неї ні життя, ні буття козакові, от і пожаліли його.

– Не варто про це й казати, – поспішно мовила княгиня.

– Ні, мамо, варто про те казати, адже ви мої благодійники, а я попросив оцього шляхтича, друга мого, щоб мене сином назвав і гербом облагородив, аби не соромно було вам родичку віддавати козакові. На що пан Заглоба згоду дав, і обидва ми будемо прохати в сейму дозволу тому, а після війни поклонюсь я пану великому гетьманові, до мене милостивому, й він підтримає: він ось і Кречовському надання виклопотав.

– Помагай тобі Боже, – сказала княгиня.

– Ви люди некриводушні, і я вдячний вам. Та перш ніж на війну йти, хотілось би ще раз почути, що доню мені віддасте і слова не порушите. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив повагом і врочисто, але в словах його чулася ніби погроза, ніби застереження, що треба погоджуватися на все, хоч чого б він вимагав.

Стара княгиня подивилася на синів, ті – на неї, й деякий час усі мовчали. Несподівано кречет, який сидів на жердині біля стіни, запищав, хоча до світанку було ще довго, а за ним подали голоси й інші птахи; здоровенний беркут прокинувся, стріпнув крилами й заходився каркати. Скіпка, що палала в пічній пащі, почала догоряти. Зробилося темнувато й сумно.