Розділ «Частина перша»

Та перш ніж він договорив, Богун вихопив із-за пояса пістоля і вистрілив.

– Ісусе! – охнув Симеон, ступнув уперед, почав бити руками об повітря й важко упав додолу.

– Люди, на допомогу! – відчайдушно заволала княгиня.

Та в ту ж мить у дворі з боку саду вдарили ще постріли, двері й вікна з гуркотом розчахнулись, і декілька десятків козаків удерлися в сіни.

– На погибель! – загриміли дикі голоси.

Із майдану почувся тривожний дзвін. Птахи в сінях неспокійно заверещали, гамір, стрілянина та крики порушили недавню сонну тишу садиби.

Стара княгиня, виючи, немовби вовчиця, кинулася на тіло Симеона, що смикалося в передсмертних корчах, але зразу ж два козаки схопили її за волосся й одтягли вбік, а молодий Миколай тим часом, припертий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.

– Геть! – зненацька крикнув Богун козакам, які оточили княжича. – Геть! – повторив він громоподібним голосом.

Козаки розступилися. Вони вирішили, що отаман хоче зберегти молодикові життя. Одначе Богун із шаблею в руці сам кинувся на Миколая.

Закипів страшний поєдинок, на який княгиня, роззявивши рота, дивилася палаючими очима, утримувана за волосся чотирма залізними руками. Молодий князь налетів на козака як вихор, а той, повільно задкуючи, вивів його на середину сіней. Зненацька він присів, відбив могутній удар і перейшов од оборони до нападу.

Козаки, затамувавши подих, поопускали шаблі та, завмерши, слідкували за поєдинком.

У тиші було чути тільки дихання та сопіння тих, що зітнулися, скрип зубів і свист або брязкіт їхніх клинків.

Якийсь час здавалося, що отаман здригнеться перед прездоровою силою та натиском юнака, – він знову почав задкувати й відсахуватися. Лице його напружилося, нібито від надмірних зусиль. Миколай же подвоїв удари, шабля його оточила козака безперервними петлями блискавок, пилюка піднялася з долівки й заволокла супротивників, але крізь клуби її козаки помітили на лиці отамана кров.

Зненацька Богун одплигнув убік, і клинок Миколая влучив у пустку. Миколай хитнувся вслід промахові, подався вперед, і в ту ж секунду козак так страшно полоснув його ззаду по шиї, що княжич звалився, ніби уражений громом.

Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, від нього розвалиться брусована стеля. Бій було завершено, козаки кинулися до зброї, що висіла на стінах, і почали її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі та кинджали, наступаючи на трупи князів і своїх товаришів, полеглих од руки Миколая. Богун їм не перешкоджав. Він стояв, загородивши дорогу до дверей, які вели до покоїв Олени, й важко дихав од утоми. Лице його було блідим і закривавленим, бо клинок княжича двічі все ж таки торкнувся його голови. Погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав і на посиніле обличчя княгині, що її козаки, тримаючи за волосся, притискували колінами до долівки, бо вона рвалася до тіл дітей своїх.

Волання й метушня в сінях посилювалися з кожною хвилиною. Козаки волокли на мотузках челядь Курцевичів і безжально її добивали. Долівка була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, пороховим димом, зі стін було все зідрано, і навіть птахів перебито.

Зненацька двері, які затуляв собою Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся й відсахнувся.

У дверях показався сліпий Василь, а поряд із ним Олена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця ж сорочка, з розширеними від жаху очима й напіввідкритим ротом.

Василь тримав ув обох руках на висоті обличчя хрест. І в сум’ятті, що панувало в сінях, поряд із трупами, із кров’ю княжичів, яка розтеклася по долівці, поблизу блискаючих шабель і шалених очей, навдивовиж урочистий вигляд мала його постать, висока, схудла, із сивіючим волоссям і чорними проваллями замість очей. Здавалося, це привид або труп, полишивши могилу свою, гряде покарати злочинство.

Крики стихли. Козаки з жахом розступились. У тиші пролунав спокійний, але тужливий голос Василя: