Розділ «Частина перша»

– Їдьмо.

– До дідька в зуби.

Рушили вперед, а за ними слідом і козаки. Але ті йшли повільніше, тож незабаром значно відстали, а згодом і зовсім зникли з очей.

Богун із Заглобою, обидва в роздумах, мовчки їхали поряд. Заглоба смикав вуса, й видно було, що він посилено працює головою, розмірковуючи, напевно, як би із усього цього викрутитися. Часом він упівголоса щось бурчав під ніс або поглядав на Богуна, на лиці якого поперемінно відбивалися то непогамовний гнів, то печаль.

«Просто диво, – роздумував Заглоба, – що такий красень дівку навіть не зміг заморочити. Щоправда, він козак, але ж і лицар знаменитий, і підполковник, якому рано чи пізно, якщо тільки він до заколотників не пристане, дворянство нададуть, що знову ж таки лише від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський – достойний кавалер і гарний на вроду, та з цим пригоженьким отаманом красою йому не зрівнятись. Ой, візьмуть же вони за чуби один одного, коли зустрінуться, позаяк і той, і цей забіяки, яких мало!»

– Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? – зненацька запитав Заглоба.

– Ні! – коротко відповів отаман.

– Гостра в тебе з ним розмова буде. Я одного разу бачив, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це стосовно пиття. І биття теж.

Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні прикрощі, вторячи котрим пан Заглоба час від часу бурмотів: «Так-так, нічого не поробиш!» Минуло декілька годин. Сонце покотилося кудись до Чигирина, на захід, зі сходу потягло холодним вітерцем. Пан Заглоба зняв рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій лисині й повторив іще раз:

– Так-так, нічого не поробиш!

Богун ніби прокинувся.

– Що ти сказав? – запитав він.

– Я кажу, що стемніє скоро. Довго нам іще?

– Недовго.

Через годину і дійсно стемніло. Під той час, одначе, вони вже в’їхали у лісистий яр, і, нарешті, в далекому просвіті блиснув вогник.

– Розлоги! – зненацька сказав Богун.

– Так! Бррр! Морозить мене якось у цім яру.

Богун зупинив коня.

– Підожди! – сказав він.

Заглоба глянув на його лице. Очі отамана, що мали властивість світитися в темряві, горіли тепер, як смолоскипи.