Розділ «Частина перша»

– Рада я тобі, рада, тільки приїзду дивуюся, бо чула, що ти в Чигирині за порядком наглядаєш. А кого ж нам Бог послав із тобою?

– Це пан Заглоба, шляхтич, мій друг.

– Раді вашій милості, – сказала княгиня.

– Ми раді, – вторили Симеон і Миколай.

– Добродійко! – відповів шляхтич. – Правда воно, що незваний гість гірший татарина, але відомо також, що, коли хочеш потрапити до раю, подорожньому в притулку не відмовляй, голодного нагодуй, спраглого напій…

– Сідайте ж, пийте-їжте, – сказала стара княгиня. – Дякуємо, що навідались. Одначе ж, Богуне, тебе-то я ніяк не очікувала… Хіба що в тебе яке діло до нас є?

– Може, і є, – не кваплячись мовив отаман.

– Яке ж? – занепокоєно запитала княгиня.

– Свого часу обговоримо. Дайте спершу перепочити. Я ж прямо з Чигирина.

– Видно, край тобі до нас було?

– Куди ж мені ще край може бути, якщо не до вас? А чи здорова князівна-доня?

– Здорова, – сухо відповіла княгиня.

– Хотілось би на неї поглянути-порадіти.

– Олена спить.

– Оце жаль. Пробуду ж бо я недовго.

– Далеко ж ти їдеш?

– Війна, мамо! Часу обмаль. Того й дивись, гетьмани в діло пошлють, а запоріжців бити жалко. Хіба мало ми ходили з ними за добром турецьким, правда, князю? – по морю плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили та гуляли, а тепер ось ворогами поробилися.

Княгиня скинула оком на Богуна. В голові в неї промайнула думка, що Богун, можливо, пристати вирішив до заколоту і приїхав підмовляти її синів теж.

– А ти як збираєшся вчинити? – запитала вона.

– Я, мамо? А що? Тяжко своїх бити, а доведеться.