Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— О ні, стара каструле, — сказала вона. — На сьогодні з мене досить хапанини.

Лоурі вклався в ліжко, він був певен, що пережив щось на кшталт тривалої галюцинації.

Меґ тим часом звикалася зі своїми новими можливостями.

Вона щонайменше може вселятись у тіло і підіймати важкі речі, а також дізнаватись таємниці незалежно від того, торкалась вона до чогось чи ні. Така собі розумова штучка. Прикольно, мисленнєве кунґ фу. Хочеш — отримуєш.

Трохи поекспериментувавши, вона з’ясувала, що кожна хатня річ зберігає часточку життя. Навіть у старому кріслі поміж деревиною і поролоном причаїлось трохи спогадів. Більшість були про вечірки з незмінними вигуками “Пий до дна!”. Таких споминів із Меґ було досить, і вона твердо вирішила обходитись без меблів.

Перебування всередині Лоурі далося взнаки. Її аура слабшала, її кудись тягло. Ні в якому певному напрямку. Просто кудись туди. Час збігав.

Меґ з’ясувала також, що духи не сплять. Нащо витрачати час на сон? Вона була тут, її час збігав, а цей ветеран нагорі вихропує все, що їй залишилось. Так роблять усі дорослі. Їм до лампочки чий-небудь час, вони бережуть лише свій.

Вона спробувала дивитись телевізор. Але з того нічого не вийшло. Її надчутливий зір вихоплював з екрана кожен електрон. Зібрати зображення докупи вимагало надзвичайних зусиль. Виходить, залишилася сама їжа. Не те щоб вона була голодна, просто вирішила попоїсти, аби хоч щось робити. Вона глісанула шоколадний мус із холодильника і вигребла його просто пальцями. На вигляд гидотно, проте страх як смачно.

Усе було окей, доки Меґ думала про мус. Та щойно вона згадала щось інше, як шоколадні драглі стали просочуватися крізь стінки її шлунка. А тільки-но вийшли за межі аури, земне тяжіння взяло гору— і молочний десерт льопнув на картатий лінолеум.

Меґ скривила губи. Скидається на те, що вона більш ніколи не буде голодною. Зітхнувши, міжсвітенниця лягла на пошарпану канапу, відчайдушно силкуючись не думати про діру. Не допомогло. Спогади загиблих Смартів вигукували щось із-під подушок. Діамантова обручка. Була. Чи мала бути. Вона належала Норі. Жінці на ім’я Нора.

Лоурі шкандибав сходами, вдивляючись поперед себе.

— Привіт? — вигукнув він невпевнено. Наче гість у власній хаті.

Меґ сіла на канапі.

— Хто така Нора?

Лоурі завмер, з ногою на півдорозі між східцями.

— Нора? Хто тобі сказав про Нору?

— Канапа, — бовкнула Меґ.

Лоурі уважно вдивлявся в її обличчя, чи, бува, не глузує. Проте Меґ і не думала. Чому врешті-решт вона мусить щоразу глузувати? Певно, все може бути. Він почовгав донизу сходами і, кривлячись, сів на стілець. Меґ мало не відчувала хрускіт його кісток.

— Нора була моєю дружиною. Ми прожили поруч двадцять сім років.

Меґ зітхнула. Вона завжди робилася сентиментальною, слухаючи розповіді про щасливі сім’ї.