Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Рятуйте! — волала вона, і повітря стискало трахеї Лоурі, наче лещатами. — Рятуйте!

Потім Меґ Фінн побігла. Вона гасала по Макколовому помешканню, відскакувала від стін, намагаючись вирватися з цього немічного тіла. Та все дарма. Вони міцно застрягали одне в одному, наче зростки линви.

Лоурі Маккол теж спостерігав усе зсередини, не годен щось зробити, хоча почувався сповненим снаги. Перед очима мигтіли стіни, так наче й не було величезного рубця на нозі. Серце калатало. Калатало — а не виривалося з грудей! Він знову молодий, сповнений молодечої снаги та жаги. Лоурі хотів засміятися, але на міг. Рот не слухався його. Здавалося, наче сидиш у одномісному кінотеатрі, спостерігаючи власне життя на сріблястому екрані.

Лоурі, певно, сподобалось молодшати, проте Меґ певнісінько було не до душі сидіти в зігнутому тілі старого. Меґ вибігла у двері й помчала порепаною та розмальованою графіті доріжкою. Холодні дощові краплини відскакували від її, наразі лисої, потилиці. Мокрий светр розтягся й облипав її коліна мокрим вовняним кільцем. Створіння на ім’я Лоурі-Меґ оббігло всі закутки, ляскаючи його… Її… Їхніми мокрими хатніми капцями. І враз обидві істоти спинилися. Нічого надзвичайного. Всього-на-всього газовий бак. Новий блискучий газовий бак. Рудий, мідний. Ані натяку на фарбу чи іржу.

Меґ сіла на мокру землю, тягнучи за собою Лоурі. Життя і смерть повторювались, наче у дивному, незрозумілому жарті.

— Я не хочу бути старою, — прохрипіла Меґ; сльози скапували з її кривого носа. — Я не хочу бути мертвою.

Лоурі мовчав. Бо що можна було до цього додати? Саме так почувався й він останні два роки.

Я також не хочу, подумав він.

І Меґ навдивовижу почула його. Наче голос із найдальшого куточка її мозку. Такий собі ґремлін у її голові. А далі… А далі — хоч лопатою вигрібай. Цілі життєві Макколові вибляклі почуття наплинули на неї. Весілля і похорон, і біль у нозі, і нестерпна самотність. Меґ не хоче цього. Нічого цього не хоче. Господи, їй лише чотирнадцять. Їй буде всього чотирнадцять повік-віку.

Я хочу вийти з цього тіла, думала вона. Вилетіти, так само, як і ввійшла в нього. Вона так і зробила — відліпилась, як вологий пластир, і впала на асфальт поруч із знеможеним Лоурі Макколом. Легені старого були переповнені повітрям, а ноги дриґались, наче язички кларнета.

— Я був на мить… — видихнув він. — Я був на мить… Я був…

— Що? Ти був — що? — запитала Меґ, аби запитати. Їй було начхати на старого, вона переймалася власними проблемами.

Лоурі змахнув дощові краплини з чола.

— Я знову був живий.

І з доброго дива старий заплакав, як дитя. Меґ здалося, що вона знає, чому. Щось було недобре з Лоурі Макколом. Щось іще, окрім артриту й покривавлених ніг. Почуття, яке пронизувало її наскрізь… наче поглинаючи кожну клітинку її шкіри… доки вона була всередині цього старого. Почуття, що нагадало їй тунель.

Чи не був то якийсь знак?

— Ну ж бо, — мовила вона. — Ходімо до хати. Бо ще, чого доброго, ґиґнеш отут.

Сльози впереміш із дощовими краплинами спадали з Лоуревого підборіддя.

— Еге ж, — кивнув він головою, кривий усміх затремтів у куточках його рота. — Ґиґну. Краще перехопи її, мою смерть. Ти, жалібнице. Дай-но мені руку.

Меґ простягла була руку, проте вчасно схаменулась.