Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Дозволь мені встати. Пане.

Їхній регіт і досі лунає в мене у вухах.

Макколові спогади обернулись на барвисті вогники й розтанули, мов хмаринка.

— Ти ніколи не хотів змиритися зі своїм життям? — запитала Меґ. — Пробач і забудь, і хай йому грець.

Лоурі закопилив губу, як дитина. Він так довго носився зі своєю образою, цілих п’ятдесят три роки, він не може отак собі взяти та й кинути все.

— Господи, це ж було сто років тому! Тоді ще не винайшли купу всякої всячини!

Лоурі не відповів. Він не міг: довкола рясніло пасажирами. Та й не було потреби. Меґ навіть не знадобилось її вміння читати думки, щоб зрозуміти, що кажуть його очі.

— Окей, окей, — зітхнула вона. — Я замовкну й робитиму те, що скажеш. Проте я хочу подати офіційну скаргу, на той випадок, якщо хтось угорі чує нас. Я не згодна з тим, що треба бити старих людей, я лише виконую накази.

Спрацювало. Лоурі почувався незатишно. Ні, він не погодиться. Не зараз. Гаразд. Терпіти їй залишилося кілька годин.

Розділ 10

Тріснути Люстра

Потяг привіз їх у Розлеа. Дванадцять місяців на рік містечко кишіло американцями, які шукали своє коріння, голландцями, які милувались дивовижними пагорбами, і новочасними містиками, які шукали лепрехунів. У такій компанії чоловік, що балакає сам із собою, видається цілком природним.

— Ти добре знаєш, це місце мало бути першим у нашому плані, — нарікала Меґ. — Це ж прямісінько по шосе від Ньюфорда — відти, де ти мешкаєш, якщо ти вже встиг забути.

— Я знаю, — відповів Лоурі. — Я пронумерував бажання за першочерговістю. Це якщо я…

— Якщо ти що?

— Якщо я… словом, якщо мені не вдасться їх здійснити.

— Ну що ж.

Якийсь час вони йшли мовчки, доки в голові Меґ не сяйнула думка:

— А як ти знаєш, де цей кадр живе? Ти що, вистежував його?

Лоурі похитав головою.