Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Е ні. Ні і ще раз ні. Просити треба ввічливо.

— Будь ласка, дозволь мені встати.

— Е ні, сільпо невмиване. Ввічливо. Скажи мені “пане”.

Ага, он воно що. Знову за своє.

— Іди к бісу, Люстро.

Люстрове замішання лізло йому аж через вуха. Брендан робив, що хотів, цілих шістнадцять років. Аж це якийсь селюк перейшов йому дорогу, образно кажучи. Та ще й на очах у дівчат. Він поставив свого брудного черевика мені на груди.

— Скажи! Чуєш, Макколе?!

— Чекай, чекай, скрутить ще тебе лиха година.

Це була вдала відповідь. Мама так завжди казала, коли тато просив її внести вугілля.

— Попереджаю, Макколе. Ми провчимо тебе на все твоє життя.

Я засміявся. Просто не витримав. Ці хлопці не те що провчити, налякати нікого не здатні.

Люстро прочитав усе це на моєму обличчі. Він знав, що я не боюся стусанів. Миттю в нього зринув новий план. Брендан нахилився і сказав мені на вухо:

— Ось що ми зробимо, сільпацику. Або ти негайно скажеш мені “пане”, або ми стягнемо з тебе штани й кинемо тебе в річку.

Я вже хотів був засміятись, та згадав про дівчат. Вони стояли й чекали нових розваг. Я враз зашарівся.

Мене заскочили. Люстро святкував перемогу.

— Усе залежить від тебе. Особисто я вважаю, ти відмовишся.

У хлопців із села все по-іншому. Принаймні було тоді. Ми не знали, як поводитися з дівчатами. Ми не вміли обходитися з ними так само легко, як дублінці. Я б умер, якби мені довелося танцювати з кимось із дівчат, не кажучи вже про те, щоб бігати перед ними в самих трусах.

— Дозволь мені встати, Люстро, — гарикнув я. Я сподівався, що мої слова лунатимуть загрозливо, а вони звучали безнадійно.

— Дозволь мені встати — хто?

Я зітхнув. Що гірше? Сказати “пане” чи опинитися в річці? І я вибрав. Тепер я вже знаю, то був хибний вибір. Я знаю це вже п’ятдесят років.