Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Я не селюк, Люстро. Ми не живемо в печері, а моя мама не здирає шкіру з овець.

— Та що ти кажеш? Це вже доведено?

— Давно.

Вони стояли півколом. Очі блищали. Аж згодом я збагнув, що вся ця компанія п’яна. Я вже колись бачив такий погляд, дома в Ньюфорді. В нас у містечку жив п’яничка — річ звичайна для кожного ірландського містечка й села. Наш субчик завжди влаштовував сварки, за найменшої нагоди. Здається, те саме було й з Люстром.

— Річ у тім, Макколе, що мені байдуже, як ти там живеш насправді. Селюк був селюком, селюком і пропаде.

Я мусив щось відповісти, хоча ці слова й не були запитанням. Взаємні образи — наче гра в теніс. Брендан вибив м’яч на мій бік корту. Тепер надійшла моя черга. Але я не хотів грати в цю гру. Я вирішив застосувати тактику “очі в очі”, дієву на футбольному полі. Щоправда, коли ти на футбольному полі, суперників завжди порівну. У цьому ж випадку рахунок був один до десяти. Мій сердитий погляд просто вивів Люстра з себе.

— Що сталося, сільпопчику? Киця з’їла твого язика? Чи овечка, чи, може, корова?

Я зціпив зуби. Хоч би що я сказав, він однаково зробить із мене дурня.

— Річ у тім, Макколе, що ти запізно почав дерти кирпу. Став пихатим. Не таким ницим, як мусив би бути.

Ницим? Чи хоч один підліток так скаже, якщо він себе поважає?

На тому березі з’явились дівчата. Вони спиралися на поруччя, гиготіли й махали руками. Люстро помахав їм у відповідь. Ну що ж, прийшов увесь фан-клуб, щоб подивитись, як принижуватимуть їхнього співколеджанина.

— Відсьогодні, — вів Люстро далі трохи голосніше, так щоб було чути на тому березі, — я хочу, щоб ти казав до мене “пане”.

Я зневажливо пирхнув. Я так зосередився на своєму роті, що геть чисто забув про носа.

Люстро почервонів.

— Гей ти, понтовило, ти чуєш мене?

Я не ворухнув жодним м’язом. Навіть не кліпнув.

— Я сказав, ти мене чуєш?

Я знизав плечима. І так, і ні.

Брендан витлумачив це як “так”.

— Чудово. Ну що? Слухаю.