У пошуках утраченого часу. Полонянка

Я роздягався, лягав, Альбертина сідала на ліжку, і ми розігрували нашу партію або заводили розмову, уривану поцілунками. Тільки жага спонукає нас цікавитися життям та характером якоїсь особи, жага, в якій ми залишаємося вірними власній натурі, дарма що одну по одній забуваємо тих, кого кохали раніше. Отож коли якось, цілуючи Альбертину й називаючи її своїм дівчам, я вгледів у дзеркалі сумний і жагучий вираз власного обличчя, подібного до того, яке, либонь, було в мене дуже забутою нині Жільбертою, подібного до обличчя, яке, може, в мене буде з іншою жінкою, якщо доведеться забути Альбертину, я мимоволі відчув, що безвідносно до особи (інстинкт вимагає, щоб ми вважали «останню» з них за суджену), я виконую в цю мить ритуал полум’яного й болісного поклоніння культу жіночої молодости і краси. А проте до мого бажання скласти своє «ex-voto»[18] молодості, а також до бальбецьких спогадів долучилося в отій моїй потребі не відпускати всі вечори від себе Альбертини щось коли й не цілком нове в моєму житті, то принаймні досі чуже моїм сердечним справам. То було втихомирення, якого я не дознавав з часу далеких комбрейських вечорів, коли мати, похилившись над моїм узголів’ям, заспокоювала мене поцілунком. Звісно, під ту пору я неабияк здивувався б, якби мені сказали, що я людина не зовсім добра, а надто, що колись намагатимусь позбавити когось утіхи. Очевидно, я погано знав тоді самого себе, бо втіха з того, що я тримаю Альбертину в себе вдома, була для мене чимось куди непевнішим, ніж утіха з того, що я відірвав її від світу, де кожний міг би захопитися дівчиною-квіткою: не годна надто ощасливити мене, вона принаймні позбавляла щастя інших. Шанолюбство, слава мене не обходили. Ще менше я був здатний когось ненавидіти. Зате бажання тіла, намагання перелюбити в когось дівчину — оце було для мене. Я повсякчас мушу це підкреслювати: то було для мене передусім утихомирення.

Дарма що до Альбертининого повернення я сумнівався в ній, уявляв її в монжувенській кімнаті; коли вона в пеньюарі сиділа напроти мого фотеля або коли, найчастіше, я лежав у ліжку, я перекладав тягар своїх підозр на неї, віддавав їх їй, щоб вона від них мене звільнила, з самозреченням вірного, що творить молитву. Цілий вечір вона могла, пустотливо згорнувшись у клубок на моїй постелі, гратися зі мною, наче велика кицька; у її рожевому носику, ще кирпатішому від грайливого погляду, який буває в деяких заголублених товстуль, було щось капризне, задерикувате; аж ось вона, струснувши жмут чорного волосся на щічку, ніби з рожевого воску, приплющувала очі, впускала руки і буцімто промовляла усім своїм виглядом: «Роби зі мною що хочеш». Коли, прощаючись, вона підступала до мене, я знов цілував її щічки обабіч міцної шиї, п’ючи їхні майже родинні солодощі, і тоді ця шия не здавалася мені ні надто смаглою, ані надто гладенькою, ніби такі прозаїчні її прикмети були причетні до Альбертининої лояльності й доброти.

«Чи завтра, такий-сякий з’їдителю, ви поїдете з нами?» — питала вона на прощання. «А куди саме?» — «Залежатиме від погоди й вас. Чи ви бодай щось нині написали, котусю? Ні? Е, тоді чи варто було зрікатися прогулянки? До речі, скажігь-но, коли я вернулася, чи впізнали ви мою ходу, здогадалися, що це я?» — «Авжеж. Хіба тут можна помилитися? Хіба серед тисячі кроків не розрізнити кроків моєї куріпочки? Хай тільки вона дозволить себе роззути, перш ніж ляже, мені це справить таку приємність. Ви така милуся і така рожевенька в цій мереживній білині».

Отак я їй відповідав; у моїй мові серед любовних зворотів легко впізнавалися материні й бабусині слова. З часом я жажелі дужче скидався на всіх моїх родичів: на батька, який — правда, на інший лад, бо як що й повторюється, то з великими відмінностями, — дуже цікавився, яка сьогодні погода, і не тільки на батька, а й чимраз більше на тітку Леонію. Інакше Альбертина була б для мене лише приводом для прогулянок: чи ж міг я пускати її саму, без мого ока? З зашкарублою у святенництві тіткою Леонією я не мав, як мені здавалося, нічого спільного, я, такий спраглий утіх, цілковитий, на погляд, антипод цій маніячці, такій пісній людині, вічній молільниці, я, хто гризся тим, що не подужаю вибитися в літератори, тоді як вона була єдиною душею в родині, до якої ніяк не доходило, що читати, це зовсім не тс, що «розважатися»; завдяки чому читати дозволялося навіть у Великодню неділю, коли всяке поважне заняття було заборонене, аби цей день освячувала тільки молитва. І що ж? Хоча я повсякдень кивав на особливе нездужання, що мене так часто приковувало до ліжка, якась істота, не Альбертина, не моя кохана, а якась істота, що мала наді мною владу більшу, ніж кохана, оселилася в мені, така деспотична, що притлумлювала мої ревниві підозри чи бодай утримувала мене від спроби справдити, слушні вони чи не дуже, й істота ця була тітка Леонія. Лялечки! Я так разюче нагадував батька, що навіть його повершив: не вдовольнявся вже тим, що дивився, як він, на барометр, а сам перекинувся живим барометром! Я чув, мов наяву, повеління тітки Леонії спостерігати за погодою хіба зі свого покою, а то й з ліжка. Ба навіть з Альбертиною я говорив тепер чи то як дитятко, що в Комбре балакало з матір’ю, чи то так, як балакала зі мною бабуся! Коли нам вийдуть уже роки, душа дитятка, яким ми були колись, і душа померлих, від яких ми пішли, кидають нам пригорщами свої багатства і лихі свої уроки, вимагаючи прилучити їх до нових наших почуттів, і, стираючи їхній, тих почуттів, давній образ, ми перетоплюємо все те в якесь своєрідне творіння. І так уся моя минувшина від найдавніших літ, а крізь ті літа й минувшина моїх батьків вливали в мою нечисту любов до Альбертини лагідну ніжність, синівську й воднораз материнську. Ми повинні бути готові до того, що певного часу до нас прийдуть здалеку наші предки і зберуться круг нас.

Перш ніж Альбертина мене послухала і дала мені роззути черевички, я розхилив її сорочку. Її високі груденята так круглилися, що здавалися не так природною частиною її тіла, як достиглими на ньому плодами; а її живіт (криючи місце, що поганить вухналь, який ще стримить із розпакованої статуї) замикався, де сходилися стегна, двома борозенками, не згірш м’якої, такої приємної для ока, затишної кривизни, ніж лінія обрію по заході сонця. Вона скидала черевички й лягала коло мене.

О, величні пози Чоловіка та Жінки, в яких те, що Творець розділив, силкується з’єднатися з усією невинністю перших днів і з податливістю ґлею; Єва, здивована й покірна перед Чоловіком, обіч кого вона пробудилася, як пробудився він, ще самотній, перед Богом, який його зліпив. Альбертина сплітала свої руки позаду чорного волосся, напружувала стегно, опускаючи ногу вигином, схожим на лебедину шию, коли лебідь її випростує і знову карлючить. Ось тільки, коли вона лежала цілком бока, її личко (таке добре й лагідне анфас) неприємно загострювалося: ніс кандзюбився, як на деяких карикатурах Леонардо, і в очі впадало щось наче злість, хтивість і хитрість шпигуна, присутність якого в домі вжахнула б мене і якого немовби викривав отакий-от профіль. Я зараз же брав Альбертинине обличчя в руки і повертав його фас.

«Будь ласка, обіцяйте мені: як не поїдете взавтра, то працюватимете», — просила моя приятелька, надіваючи сорочку. «Гаразд, але пождіть, не одягайте ще пеньюару». Іноді я засинав, лежачи коло неї. Кімната вихолоджувалася, треба було підкинути дров. Я пробував знайти в себе за плечима дзвінок — марна річ, тоді я обмацував всі мідні прути, де дзвінка не було, і казав Альбертині, яка підхоплювалася, боячись, щоб Франсуаза не застукала нас у ліжку: «Ні, ні, верніться ще, так-то його, цей дзвінок, і знайдеш!»

Солодкі, веселі, на позір невинні хвилини, а проте в їхньому затишку може визрівати несподіване для нас нещастя; ось чому любовне життя сповнене найбільших контрастів; раптовий сірчаний і смоляний дощ спадає в цьому житті слідом за найпогіднішими моментами, а ми, так і не навчені цією бідою, одразу оселяємося знову на узбіччях кратера, звідки може вивергнутися лише катастрофа. Я жив безтурботно, як усі ті, хто вірить у тривалість свого щастя. Таке блаженство потрібне, аби спородити муку — і блаженний стан, зрештою, повертається, аби час від часу гамувати біль, — ось чому людина може бути щирою з іншими і навіть сама з собою, коли хвалиться любов’ю жінки, хоча, нічого гріха таїти, їхні взаємини підточує болісний неспокій — підточує нишком, нікому не сповірений, зраджений мимоволі запитаннями, слідством. Та що неспокій не міг би виникнути без попереднього блаженства і навіть потім спорадичне блаженство залишається потрібним, аби допомагати зносити муку й запобігати розриву, то приховування таємного пекла, яким стає співжиття з цією жінкою, ба більше, комедія, коли ми хизуємося нібито щасливим романом, містять якесь зерно істини, безпосередній зв’язок між причиною і наслідком, одну з умов, що уможливлює страждання.

Я вже не дивувався, що Альбертина завжди в мене під рукою і що завтра вона поїде лише зі мною чи під опікою Андре. Ці навички спільного життя, ці чіткі межі мого існування, відкритого тільки для Альбертини, а також (у майбутньому, ще невідомому мені плані мого подальшого життя, ніби накреслений архітектором план будівель, які постане геть-то пізніше) далекі, рівнобіжні цим, але ширші межі, які назначують у мені мовби самотній скит, штивну і трохи монотонну формулу моїх прийдешніх походеньок, — усе те насправді визначила наперед та бальбецька ніч, коли Альбертина в потязі призналася мені, хто її виховав, і я запраг будь-що вберегти її від певних упливів і кілька днів не відпускати від себе ні на крок. Ішов день за днем, звички стали механічними; але, — як так сенс певних обрядів пробує з’ясувати історія, — комусь, хто мене запитав би, чого я цураюся людей, чого уникаю ходити навіть до театру, я міг би (а не хотів би!) відповісти, що спричинилася до цього вечірня туга і потреба довести самому собі (в наступні після того вечора дні), що та, про чиє грішне дитинство я дізнався, не матиме тепер змоги наражатися на давні спокуси — якщо її до того потягне. Про такі можливості я вже не так-то й часто думав, проте щось ще невиразно жевріло в моїй свідомості. Нищення цих можливостей чи принаймні спроби їх нищити день при дні запевне стали причиною, чому мені так подобалося цілувати ці щічки, не гарніші від багатьох інших; під кожною, бодай трохи глибокою тілесною насолодою чаїться постійна загроза.

* * *

Я присягався Альбертині: якщо я з нею кудись не рушатиму, то братимуся до роботи. Але назавтра, немов користаючи з нашого сну, дім якимсь дивом переїжджав деінде, і я прокидався за іншої погоди, в іншому підсонні. Коли ж ви сходите на берег у новому краю, вам не до праці — треба ще тут оббутися. А іншим краєм був для мене кожен день. Чи ж міг я розпізнати бодай свої лінощі, якщо вони виявлялися у щораз нових формах? Іноді в безнадійно дощові, якщо вірити прогнозам, дні, саме сидіння в домі, оточеному рівною й одноманітною пеленою води, крило в собі якісь плинні солодощі, миротворну тишу, чари морської подорожі; іншим разом, погідного дня, лежачи нерухомо в ліжку, я дозволяв тіням кружляти довкола себе, як довкола стовбура дерева. А ще іноді, при перших дзвонах поблизького кляштору, рідких, як уранішні молільниці, під знаком темного неба, ледь вибіленого крупою, розтопленою й розпорошеною теплим вітром, я вже розпізнавав один із тих бурхливих, безладних і любих днів, коли дахи, змочені короткими шквалами й сушені вітром або сонячним промінням, зливають, вуркочучи, з себе струмки і в очікуванні, поки борвій схопиться знову, пригладжують свої дахівки, такі мінливі у блиску непевного сонця, наче голубине горлечко; один із днів, сповнених погодних перепадів, вихорів, бур, днів для ледаря не втрачених, бо його захоплює діяльність, яку за нього, виступаючи нібито від його імени, розвинула атмосфера; дні схожі на дні заколоту чи війни, які не здаються марними учневі-прогульникові, бо, никаючи побіля Палацу Справедливости або читаючи газети, лобуряка має ілюзію, що, хоча він і не виконав завдань, зате в сьогоднішніх подіях знайшов поживу для розуму і виправдання своєму прогулові; дні, зрештою, подібні до тих, коли в нашому житті відбувається якийсь винятковий злам, і той, хто й за холодну воду не брався, вірить, що ці дні, як усе пережениться, прищеплять йому звичку до праці. Як-от, наприклад, ранок, коли хтось іде на поєдинок, на якому доведеться битися до крови, і тут зненацька йому виразно відкривається, в момент, коли він, може, накладе головою, ціна життя: він міг би з нього скористатися, аби написати якийсь твір чи бодай набутися на цьому світі, а тим часом звів його на пшик. «Якщо мене не вб’ють, — мовить він сам собі, — зараз же візьмуся до праці! І гулятиму тепер на всю губу!» Життя набрало враз у його очах величезної вартости, бо він уявив собі, що воно може дати багато чого, а не ту крихту, яку од нього брав зазвичай. Тепер він його бачить крізь призму своїх мрій, а не таким, яким — кому це краще знати, як не йому! — він зумів його зробити, себто геть жалюгідним. Життя одразу сповнилося працею, подорожами, виправами в гори, всіма гарними речами, які (каже він собі) фатальний кінець герцю може знищити; а сам при цьому забуває, що як ще не йшлося про герць, усе знищували його лихі звички, і вони й далі робили б своє діло — не треба було б і дуелі. Він вертається додому без жодної подряпини. І напорюється на ті самі бар’єри для розваг, виправ, подорожей, усього, чого щойно загрожувала навік позбавити його смерть; перешкод вистачає на все життя. Що ж до праці, то він умиває руки: виняткові обставини підсичують у людині те, що в ній уже закладено: у працьовитому — охоту до праці, а в неробі — ліньки.

Я чинив так, як цей чоловік, і як чинив завжди, від тих давніх часів, коли постановив узятися за перо. Таку постанову я ухвалив бозна-коли, а мені все здавалося, ніби тільки вчора, бо кожен новий день уявлявся мені таким, що не збувся. Так само я проводив і той день, день злив та просвітків, — згорнувши руки, давши собі слово працювати завтра. Зате під ясним небом я ставав невпізнанний; золотий звук дзвону крив у собі не тільки — подібно до меду — світло, а й враження світла (а також млосний смак варення, бо в Комбре він довгенько бринів, як оса, над нашим уже прибраним столом). Такого пишного сонячного дня бити байдики з приплющеними очима — річ дозволена, звичайна, спасенна, приємна, сезонна, це все одно, що опустити в спеку жалюзі. Саме о такій порі на початку мого другого бальбецького приїзду я почув смички оркестри поміж синястих бурунів припливу. Наскільки ближча була мені сьогоднішня Альбертина! Були дні, коли дзвін, вибиваючи години, ширив своє лунке звукове коло у вигляді такого новенького, так гарно вишаруваного вогкістю чи світлом циферблату, що той обертався немовби транспозицією для незрячих або, якщо хочете, нотною партитурою чарів дощу або чарів сонця. У таку хвилину, лежачи з заплющеними очима в ліжку, я думав, що транспонуванню підвладне все і що Всесвіт, сприйнятний тільки для вуха, міг би відзначатися не меншим розмаїттям, ніж усякий інший. Ліниво перепливаючи від дня до дня назад, мов у човні, і бачучи ожилі переді мною нові й нові чарівні спогади, не вибрані мною, невидимі ще мить тому і відтворювані для мене один по одному пам’яттю, відтворювані без права вибору, я знічев’я снував по цих рівних просторах свою прогулянку під сонцем.

Уранішні бальбецькі концерти не були далекою минувшиною. А проте о тій порівняно недавній порі я не надто клопотався Альбертиною. У перші дні по приїзді навіть не знав, що вона в Бальбеку. Хто ж мені про це сказав? Ага, Еме. Сонце яскріло золотом, як сьогодні. Славний Еме! Він був радий мене бачити. Але Альбертини він не любив. Не можуть же любити її всі. Авжеж, то він ознаймив мені, що вона в Бальбеку. Звідки йому стало відомо? А, він її перестрів і поводилась вона задерикувато. Ту ж мить, витлумачивши розповідь Еме в іншому сенсі, ніж той укладав у свої слова, моя думка, яка досі усміхнено линула по отих благословенних водах, нагло вибухла, ніби напоровшись на невидиму й небезпечну міну, підступно закладену в цьому місці моєї пам’яти. Еме похвалився, що перестрів її, що вона поводилася задерикувато. Що він мав на увазі? Я зрозумів — вульгарно і тут-таки, заперечуючи, заявив, що Альбертина — душа витончена. Ануж він хотів сказати, що вона — гоморрейка? Вона була з приятелькою; може, вони обіймалися, розглядали інших жінок; може, справді поводилися так, як Альбертина ніколи не дозволяла собі при мені. Хто її приятелька? Де перестрів Еме цю одіозну Альбертину? Я силкувався достоту пригадати те, що казав мені Еме, справдити, чи його слова стосуються того, що я собі уявляв, а чи він мав на думці лише манери. Але даремно я морочив собі голову: той, хто про це себе запитував, і той, хто міг щось пригадати, на жаль, були одною і тою самою особою, мною; я раз у раз роздвоювався, але нічим себе не збагачував. Я запитував, але сам і відповідав — про що ж я міг дізнатися ще? Я вже не думав про мадемуазель Вентейль. Викликаний новою підозрою, мій напад ревнощів був теж новий чи, радше, був продовженням, розвитком підозри; сценою для неї був уже не Монжувен, а дорога, де Еме перестрів Альбертину, а її предметом — приятельки, одна з яких могла супроводжувати того дня Альбертину. Може, якась Елізабет, а може, отих двійко дівчат, яких Альбертина розглядала у дзеркалі в казино, нічим не показуючи, що їх бачить. Безперечно, вона підтримувала з ними стосунки, як і з Естер, Блоковою кузиною. Коли б мені про такі стосунки розповів хтось третій, цього, мабуть, вистачило б, аби я був знищений; та що я уявляв їх собі сам, то мимоволі домішав до своїх підозр стільки непевности, скільки треба було для злагодження болю. Буває, що з пакета підозр людина щодня поглинає у величезних дозах думку про зраду, маленька дещиця якої могла б стати смертельною, якби її в нас упорснуло одне вбивче слово. А ось уже об’яв інстинкту самозбереження: ревнивець без вагань висуває страхітливі підозри з приводу невинних фактів, та добудь йому перший доказ — і він заплющить очі на очевидну істину! Зрештою кохання — хвороба невиліковна, як оті конституціональні аномалії, коли ревматизм попускає лише з тим, щоб його змінили епілептоїдні мігрені. Потому як ревниві мої підозри вщухали, я мав жаль до Альбертини, що вона не досить зі мною ніжна, що, може, й на глум бере мене з Андре. Я з жахом уявляв, що вона про мене подумає, якщо Андре переповість їй усі наші розмови; прийдешність малювалася мені в чорних барвах. Журба розвіювалась тільки тоді, коли нові підозри наштовхували мене на інші домисли або, навпаки, Альбертинина ніжність надщерблювала моє щастя. Хто ж ця дівчина? Треба написати до Еме, спробувати з ним побачитись, а тоді я перевірю його зізнання в розмові з Альбертиною, витягуючи з неї слово по слову. Наразі ж, переконаний, що це Блокова кузина, я попросив Блока (йому було невтямки, з якою метою) показати бодай її фото або, ще краще, познайомити з нею.

Скільки ми отак, через ревнощі, пориваємося пізнати людей, міст, доріг! Ревнощі — це жадоба знань, завдяки якій ми по зернятку визбируємо на той чи той предмет всі можливі відомості, опріч тих, які нам хотілося б мати. Підозра виникає несподівано: нараз пригадається якась плутана фраза, алібі, створене, може, не без наміру. Правда, відтоді ця особа вам на очі не наверталася, проте є ревнощі «у свинячий голос», пробуджувані лише після розлучення, запізнілі ревнощі. Можливо, звичка затаювати в собі деякі пасії: бажання покохати світську дівчину (на зразок тих, яких у супроводі гувернанток я бачив із вікна), а надто ту, про яку мені нагадував Сен-Лу в домі розпусти, бажання пестити гарних покоївок, зокрема — покоївку баронеси Пютбюс, бажання напровесні поїхати на село помилуватися на глід, на квітучі яблуні, на грози, бажання поїхати до Венеції, бажання взятися за перо, бажання жити, як усі, — так от, може, ця звичка затаювати в собі невгамованими всі ці бажання, обмежуючись лише обіцянкою самому собі не забути колись їх виконати, — може, ця багаторічна звичка все відкладати, звичка до того, що барон де Шарлюс знущально охрестив «тягнирезинізмом», зробилася для мене такою універсальною, що поширилася і на мої заздрощі? Намотавши на вуса, що неодмінно колись розпитаю Альбертину про дівчину (а може, дівчат: ця частина розповіді залишалася в моїй пам’яті плутаною, стертою, сказати б, нечитабельною), з якою (або якими) Еме перестрів її, я все зволікав із цим з’ясуванням. У кожному разі не заговорив про це з моєю приятелькою того вечора, щоб не здаватися їй надто ревнивим і не прогнівити її.

Одначе, коли назавтра Блок прислав мені світлину своєї кузинки Естер, я мерщій переслав її Еме. Аж це мені пригадалося, що Альбертина відмовила мені вранці в утісі, яка могла її справді зморити. Може, з тим, щоб приберегти цю втіху для когось іншого? Може, по обіді? Для кого? Заздрощам нема кінцякраю. Навіть якщо кохана істота (наприклад, по своєму сконові) вже не годна будити їх своїми вибриками, спогади про будь-які події можуть і самі стати в нашій пам’яті подіями (спогади, досі нами не висвітлені, зовсім, як нам здавалося, незначні), тобто досить нам загадатися над ними, без жодного поштовху ззовні, як випливе нам на очі їхній новий, зловорожий сенс. Бути вдвох не обов’язково, досить сидіти в кімнаті одному й думати, і нові факти зради коханої з’являться, хоча б вона вже й померла. Тож у коханні, не так як у буденному житті, треба боятися не лише будучности, а й минувшини, яка часто звершується для нас уже після будучности; і ми тут говоримо не так про минувшину, що про неї дізнаємося згодом, як про минувшину, що її зберігаємо в собі віддавна, а цс раптом навчилися читати.

Хай би там що, а надвечір я відчував себе щасливим: адже наближалася пора, коли я міг від присутносте Альбертини зажадати потрібного мені заспокоєння. На лихо, той вечір був одним із тих, коли заспокоєння я не діждався: Альбертинин поцілунок на прощання був дуже відмінний від звичного її поцілунку, і не заспокоїв мене, як раніше поцілунок матері у дні, коли та на мене гнівалася і я не смів її гукнути, хоча почував, що не засну. Той вечір був один із тих, коли Альбертина снувала нишком від мене якийсь план на завтра. Якби вона його мені звіряла, я вкладав би в його здійснення такий запал, на який ніхто, поза Альбертиною, не зміг би мене надихнути. Але вона не заїкалася про свій задум ні словом, та їй і зайве було щось казати; коли вона, вернувшись, переступала поріг моєї кімнати, ще в капелюшку або в точку, я вже бачив невідоме мені, уперте, затяте, нездоланне прагнення. Часто це було в ті вечори, коли я чекав на її повернення, думаючи про неї особливо ніжно, коли мені хотілося кинутися їй на шию з радощів. Овва! Чого варті проти цих непорозумінь ті, що заходили у мене з батьками, які виказували холодність або гнів, саме тоді, як я летів до них, сповнений ніжних почуттів! Любовні муки далеко не такі поверхові, вони куди болючіші, вони залягають на самім споді серця.

Аж ось настав вечір, коли Альбертина таки мусила згадати про свій задум. Я одразу доміркував, що завтра вона вибирається до пані Вердюрен. Власне, я нічого б не мав проти такої візити, але, звичайно, там було призначено зустріч, там чекала на неї якась утіха. Інакше їй би так не залежало на цьому вечорі. Інакше вона б не правила, що їй на цьому не залежить. Я простував у своєму житті стежкою, протилежною тій, якою посуваються народи, переходячи на фонетичне письмо потому, як уживали замість літер символи; і це я, хто стільки літ шукав правдешнього життя і думок людей лише в тім, що вони казали мені без ніякого й самохіть, і з їхньої вини дійшов до того, що надавав ваги єдино свідченням, які не були раціональним чи аналітичним виразом правди; слова щось означали для мене лише тоді, коли могли бути витлумачені на кшталт рум’янця на лиці збентеженої особи або раптової паузи. Якесь слівце (в устах, наприклад, маркіза де Камбремера, коли він гадав, ніби я «письменник», і коли, — доти він ще не озвався до мене, — розповідаючи про свою візиту до Вердюренів, повернувся до мене і сказав: «Був там якраз віконт де Бореллі», слівце викресане мимовільним і часом небезпечним зіткненням двох думок, яких мовець не висловив, але які я завдяки якомусь методові аналізу чи електролізу міг видобути, — таке слівце промовляло мені більше, ніж ціла розправа. Альбертина іноді своїми речами білила ті чи інші коштовні амальгами, які я хапався «обробляти», аби перетворити їх на ясні думки.

Зрештою найстрашніше для закоханого ось що: коли розрізнені факти з’ясувати важко (з усіх можливих засобів їх могли б розкрити лише досвід і шпигунство), то натомість правду дуже легко зглибити чи бодай відгадати. У Бальбеку я часто був свідком того, як Альбертина раптом упиналася довгим, схожим на дотик, поглядом у зустрічних дівчат, а потім, якщо я їх знав, казала: «Може, покликати? Я б їх так збештала, що не знаю як!» А з якогось часу (чи не відтоді, як розкусила мене) — нічичирк; жодної пропозиції запросити когось, жодного слова, навіть кинутого крадькома погляду, очі — невидющі й німі, пусті й байдужі, але не менш викривальні, як раніше — їхня намагніченість. Отож не випадало дорікати їй чи розпитувати про подробиці, з якими вона сама звірялася, про подробиці такі благенькі, такі малезні, що я відзначав хіба задля втіхи «доглядатися до макового зерняти». Язик не повертається питати: «Чому ви поглянули на цю жінку?», а «Чому ви не поглянули на неї?» — й поготів. А проте я добре знав (чи бодай знав би, коли б не вірив Альбертининим запевненням), що означають, що засвідчують ці погляди, а також суперечності в її словах (частенько вони до мене доходили лише з великим запізненням, по її відході), суперечності, якими я потім катувався цілу ніч, про які не смів більше з нею говорити, але які сподобляли мою пам’ять періодичними візитами. Навіть як вона бликала чи озиралася на бальбецькому пляжі або на паризькій вулиці, я вже метикував, хто ця особа: лише об’єкт пожадання в ту мить, як вона проходила, чи давня знайома або хтось, кого Альбертина знає лише з чуток. І коли я впевнювався в цьому останньому здогаді, то дивувався, що вона чула про неї, — так далеко ця особа перебувала поза колом «можливих» Альбертининих знайомих. Проте новочасна Гоморра — це крутиголовка, складена з часточок бозна-яких. Так, раз у Рівбелі, на великому обіді десятеро його учасниць випадково виявилися моїми знайомими — принаймні я знав їх з імен; публіка була вкрай різношерста, а проте чудово порозумілася між собою; такого одностайного, хоч і геть-то мішаного обіду я ще зроду не бачив.

Але вернімося до зустрінутих дівчат; на літню даму чи на старигана Альбертина ніколи не дивилася так безживно, так стримано, як на цей молодняк; вона ніби його не бачила. Ошуканим чоловікам не треба нічого знати — вони й так усе знають. Але для сцени ревнощів треба мати на руках досьє, та ще й досьє задокументоване. Зрештою, якщо, з одного боку, заздрощі допомагають нам відкрити в коханки нахил до брехні, то, з другого, — стокрот посилюють цей нахил, якщо жінка відкриє, що ми ревниві. Тепер вона не просто собі бреше, а бреше як шовком шиє — чи то з жалю до нас, чи то зі страху, чи то через те, що інстинктивно ховається тим глибше, чим завзятіше ми допитуємося. Звісно, бувають зв’язки, коли попервах легковажна жінка постає в очах закоханого чоловіка цнотливою. Але найчастіше любовний зв’язок поділяється на два діаметрально протилежні періоди. У перший жінка майже вільно, хіба лиш дещо злагоджуючи, говорить про те, яка вона гульлива, яке веселе веде життя, про все те, що згодом, запінившись, відкидатиме в розмові з тим самим чоловіком, як тільки відчує в ньому ревнивця і допитувача. Чоловік побивається за тим колишнім часом перших звірянь, хоча спогади йому допікають. Якби жінка звірялася так і досі, вона сама відкрила б йому таємницю всіх своїх гріхів, за якою він щодня вганяє дурно. А яким би це було доказом щирости, довіри, приязни! Якщо вона не годна жити, не зраджуючи його, то хай уже зраджує бодай по-приятельському, розповідаючи йому про свої втіхи, ділячися ними. І чоловік шкодує за тим життям, яке, здавалося, обіцяв початок їхнього кохання, а наступні події унеможливили, обертаючи їхній роман у щось нестерпно тяжке, здатне поставити їх на межу розриву, здатне зробити його або неминучим, або неможливим.

Іноді письмо, де я розшифровував Альбертинину брехню, письмо аж ніяк не ідеографічне, треба було просто читати навспак. Скажімо, того вечора вона недбало підкинула мені повідомлення — тим, щоб воно лишалося непоміченим: «Може, завтра я зайду до Вердюренів, але це ще вилами по воді писано: щоб мала велику охоту до того, то ні». Дитяча анаграма визнання: «Завтра я піду до Вердюренів, піду неодмінно, бо мені на цьому дуже залежить». Це позірне вагання означало тверду волю й мало на меті, даючи мені знати про візиту, зменшити її вагу. В Альбертининому тоні завше бринів сумнів, коли йшлося про невідкличні постанови. Мій рішенець був не менш твердий: зробити все, щоб візита до Вердюренів не відбулася. Заздрощі зчаста не що інше, як потреба вдаватися до тиранії у справах кохання. Мені дісталося, мабуть, від батька це нагле деспотичне бажання погрожувати найдорожчим мені істотам з наміром показати оманливість їхніх рожевих надій; дізнавшись, що Альбертина без мого відома, нишком придумала розвагу, яку б я з дорогою душею для неї полегшив і зробив приємнішою, якби вона мені з усім звірилася, я заявив недбалим тоном, умисне, аби пригнітити її, про свою постанову завтра вирядитися кудись із нею.