У пошуках утраченого часу. Полонянка

«От, скажімо, пані, того дня, коли ви мали обідати в маркізи де Сент-Еверт перед раутом у дукині Ґермантської, на вас були червона сукня, червоні черевички, ви були казкові, схожі на велику криваву квітку, на полум’янистий рубін, чи як там воно називалося? Чи молода панна може так убиратися?»

Повертаючи своєму стомленому обличчю той самий осяйний вираз, який бувало мала принцеса де Лом, коли Сванн правив їй компліменти, дукиня Ґермантська, сміючись до сліз, подивилася ущипливим, запитальним і захопленим поглядом на графа де Бреоте — той завжди був о цій порі в неї і цідив із-за монокля усміх, поблажливий до галіматьї інтелектуала, викликаної, на його думку, молодечим еротичним екстазом. Дукиня мала таку міну, ніби хотіла сказати: «Що ж це таке? Та він із глузду скрутився!» Потім вона з лукавим усміхом звернулася до мене: «Я не знала, що я скидалася на полум’янистий рубін чи на криваву квітку, пригадую, я справді мала червону сукню; тоді носилося такий червоний атлас. Авжеж, зрештою, молода дівчина може в такому ходити, але ж ви мені казали, що ваша приятелька на балах не буває. Ця сукня для кликаних вечорів, візитувати в ній негоже».

Дивовижно, що дукиня Ґермантська пригадала з того вечора (зрештою не такого вже й далекого) тільки свій туалет і забула те, що, як виявиться, їй треба було б зберігати в пам’яті. В людей чину (у світовців чин малесенький, на ніготь, але це люди чину) думка, заклопотана тим, що станеться за годину, здається, звіряє пам’яті лише небагато чого. Часто, наприклад, маркіз де Норпуа (не для того, аби напустити туману в очі чи довести свою непомильність), коли хтось нагадував йому, що він прогнозував успіх переговорів про союз із німцями, а союзу не вийшло, заперечував: «Ви помиляєтесь, я не пригадую, це на мене несхоже, у розмовах на такі теми я завжди дуже лаконічний і ніколи не заповідаю успіху поворотам, бо поворот закінчується переворотом або простою перепалкою. Певна річ, десь у далекому майбутньому франко-німецьке зближення може відбутися, на превелику користь для обох сторін, причому Франція, на мою думку, не прогадає, але я про це не казав, бо груша ще не дозріла. Якщо вам цікаво знати, то ось моя думка: якби ми почали женихатися до наших давніх ворогів, то наразилися б на шах і мат і нас відчухрали б на всі боки». Кажучи ці слова, маркіз де Норпуа не брехав, просто він усе забув. Швидко забувається те, що глибоко не передумується, те, що ми наслідуємо, атмосфера довколишніх пасій. Пасії міняються, а з ними переіначується наш спогад. Та що там дипломати, державні мужі не пам’ятають, чого їм триматися оце зараз; деякі їхні палінодії диктуються не так кар’єрними розрахунками, як елементарною забудькуватістю. Щодо самих світовців, то в тих узагалі голова як решето.

Дукиня Ґермантська запевняла мене, що не пригадує, аби на тому вечорі, коли вона надівала червону сукню, була присутня пані де Шосп’єр, що я, звичайно, помиляюся. А проте відтоді Шосп’ери міцно засіли в голові дуцтва. І ось чому. Коли вмер президент Жокей-клубу, дук Ґермантський був найстарішим віце-президентом. Декотрі члени клубу, які ні з ким не спілкувалися й розважалися лише тим, що підкладали чорні кулі кожному, хто їх до себе не кликав, повели кампанію проти дука Ґермантського, а той, певний і так, що його оберуть, і легковажачи президенством — сущою дрібничкою проти його становища в вищому світі, — й пучкою не кивнув. Використано те, що дукиня-дрейфусарка (Дрейфусова справа скінчилася давно, але й через двадцять років її ще обговорювано, а тут збігло лише два роки) приймає в себе Ротшильдів; заразом шепотілися, що в неї у великому фаворі потужники різних національностей, як-от, скажімо, напівнімець дук Ґермантський. Кампанія знайшла сприятливий ґрунт, клуби завжди заздрять тим, хто у всіх на видноті, і ненавидять людей заможних. Шосп’єр мав грошви не впрогорт, але його багатство не кололо очей, сам він зайвих витрат не робив, подружжя жило в скромному помешканні, дружина ходила в чорній вовняній сукні. Кохаючись у музиці, вона влаштовувала ранки, запрошуючи на них співачок куди більше, ніж Ґерманти. Але ніхто про ці ранки не гомонів, усе відбувалося без помпи, часто як не було вдома чоловіка, на темній вулиці Лашез. В Опері пані де Шосп’єр непомітно проходила на своє місце, завжди з людьми, чиї імена нагадували імена найбільших «ультра» з близького оточення Карла X, але людьми незначними, не світськими. У день виборів, на превеликий подив, морок узяв гору над світлом: Шосп’єр, другий віце-президент, став президентом Жокей-клубу, а дук Ґермантський зостався при своїх, тобто першим віце-президентом. Звичайно, бути президентом Жокей-клубу не велико стоїть для таких можних світу цього, як Ґерманти. Проте не зробитися ним, коли настала твоя черга, побачити, що віддано перевагу якомусь Шосп’єрові, чиїй дружині Оріана два роки тому не лише не відклонилася, а й вважала за образливе для себе уклін цього невідомого лилика, це було нищівним ударом для дука. Він удавав, ніби стоїть над своєю поразкою, доводив, що пішов на вибори лише з давньої приязні до Сванна. Насправді ж він лютував. Дивна річ: ніхто ніколи не чув, щоб дук Ґермантський послуговувався досить банальним виразом «хай би там що», але після виборів у Жокей-клуб, тільки-но хто згадував про Дрейфусову справу, як він заводив: «Дрейфусова справа, Дрейфусова справа, пустили гуляти назву, а вона не тулиться; це, хай би там що, не релігійна справа, а справа політична». Протягом п’яти років не чути було «хай би там що», якщо в цей час не говорили про Дрейфусову справу, та якщо через п’ять років знов випливало Дрейфусове ім’я, зараз же автоматично вискакувало «хай би там що». Зрештою дук не зносив, коли при ньому згадували про цю справу, яка, за його словами, «наброїла біди», хоча, сказати по щирості, переймався лише одним — своїм програним президентством Жокей-клубу.

Отож тієї пообідньої години, коли я нагадав дукині Ґермантській, що на вечорі в кузини вона була в червоній сукні, графові де Бреоте прийшлося непереливки, коли, бажаючи щось сказати, за якоюсь не витлумаченою і не поясненою ним асоціацією, він почав водити язиком у своєму роті, схожому на курячий куприк: «Щодо Дрейфусової справи… (До чого тут Дрейфусова справа? Йшлося тільки про червону сукню і, звісно, бідолаха Бреоте, люблячи до всіх примилятися, не мав тут ніякої задньої думки.) Проте-на згадку імени Дрейфуса дук Германський зсунув свої юпітерські брови. «Мені переказували, — сказав Бреоте, — досить влучне, еге ж, Їй-Богу, не брешу, влучне й дотепне, слівце нашого друга Картьє (попереджуємо читача, що той Картьє, брат пані де Вільфранш, не мав жодної дотичности до ювеліра-однофамільця), що мене, зрештою, не дивує, бо це дотепник просто-таки ярмарковий». — «Е ні, — урвала Оріана, – я на його ярмарок не поїду. Годі вам передати, як ваш Картьє завше мені нудив. Не розумію, що за незвичайні чари бачать Шарль де Ла Тремуй та його дружина в цьому голяреві, на якого я що до них прийду, то й натикаюся». — «Прекрашна дукине, — заперечив Бреоте; він був шамша, — ви надто шуворі до Картьє. Правда, він занадто ошивається в Ла Тремуй, але для Шарля він, сказати б, вірний Ахат[9], білий крук у наш час. Ну то ось що мені переказано. Картьє нібито освідчив, що пан Золя домагався процесу й вироку, аби влізти в шкуру в’язня». — «І тому втік від арешту, — урвала Оріана. — Це не тримається купи. Та хай би це була й правда, така ідея, як на мене, ідіотична. Що ж тут дотепного?» — «Леле, прекрашна Оріано! — знов озвався Бреоте; діставши відсіч, він дав задки. — Дотеп не мій, я просто його повторив, продаю за що купив. Річ у тім, що Картьє вскочив у халепу, бо чарівливий Ла Тремуй вимагає (і слушно), щоб у його салоні не говорили, так би мовити, про «поточні справи», халепу то більшу, що того вечора там була пані Альфонс Ротшильд: Тремуй перегнав Картьє на росу». — «Авжеж, — буркнув сердито дук, — Ротшильдам вистачає тактовности не згадувати про цю огидну справу, але в душі вони дрейфусари, як і всі жиди. Ось вам аргумент ad hominem[10] (дук тулив цей вираз у кожен слід), як переконливе свідчення жидівської зловорожости. Якщо француз краде, вбиває, я не зобов’язаний вважати його за невинного через те, що він, як і я, француз, але жиди ніколи не визнають, що хтось із їхнього кагалу запроданець, хоча й добре це знають, і забувають про можливі страшенні наслідки (дук, звичайно, мав на увазі трикляті вибори Шосп’єра) злочину одного з них… Слухайте, Оріано, ви ж не станете мене переконувати, що для репутації жидів не нищівне те, що вони всі як один підтримують запроданця. Не скажете мені, що вони так чинять не в силу свого жидівства». — «Леле, звісно, в силу, — знизала плечима Оріана (вона відчувала роздратування, її так і надило зчепитися з Юпітером-Гримієм, а також закликати думати у Дрейфусовій справі «головою»). — Та, може, вони так чинять саме тому, що як жиди добре знають самих себе, знають, що можна бути жидом і не конче ходити у зрадниках та галлофобах, як це твердить, якщо не помиляюся, пан Дрюмон[11]. Звісно, якби Дрейфус був християнин, жиди ним не цікавилися б, але вони знають на своїй шкурі, що як він не жид, то йому не пришиєш так легко зради апріорі, як сказавши мій сестринець Робер». — «Жінки нічого не петрають у політиці! — гукнув дук, уп’явшись очима у дружину. — Цей страхітливий злочин — не просто жидівське питання, це, хай би там що, державна справа, здатна накликати грізні напасті на Францію; всіх жидів треба нагнати з Франції, бо слід визнати, що дотеперішні санкції були спрямовані (у найганебніший спосіб, який вимагає перегляду) не проти них, а проти їхніх найчільніших супротивників, проти великих мужів, на лихо для нашої бідолашної країни посаджених на ослячу лаву.

Я відчував, що заходить на бурю, і заговорив притьмом про сукні.

«Чи пам’ятаєте ви, пані, — спитав я, — коли ви вперше були зі мною ласкаві?» — «Вперше ласкава з ним!» — повторила дукиня, позираючи зі сміхом на графа де Бреоте; кінчик носа в того загострився, усміх розлізся від вуха до вуха з пошани до дукині, а голос видав якийсь нерозбірний, заіржавілий звук, ніби гострили ножа. «Ви мали на собі жовту сукню у великі чорні квіти». — «Е, хлопче, чи не все одно — це вечірня сукня». — «А ваш капелюшок із блаватками, — як я його любив! Та все це далеке минуле. Я хочу замовити для панночки, ми про неї вже говорили, хутряне пальто, як оте, що було на вас учора вранці. Чи не можна кинути на нього оком?» — «Ні, Аннібал має за хвилю їхати. Прийдете до мене, і покоївка вам усе покаже. Тільки, хлопче, я, звісно, радо вам позичу все, що вам заманеться, але як ви замовите речі Кало, Дусе, Пакена[12] дешевим швачкам, то у вас буде зовсім не те». — «Ба ні, я не збираюсь іти до дешевої кравчихи, знаю, це буде небо і земля, та все ж мені цікаво збагнути, чому в них вийде не те». — «Ви ж добре знаєте, що пояснювати я невгарна, я дуринда, балакаю як мугирка. Вся сіль у фасоні, крою, що ж до хутра, я можу озватися за вас до мого кушніра; принаймні, хоч не злупить із вас. Так все ж у вісім-дев’ять тисяч франків вам це влетить, однак». — «А шлафрок, від якого так погано пахне? Він був на вас колись увечері. Такий похмурий, пухнастий, цятатий, гаптований золотом, наче крило мотиля?» — «А, то сукня Фортюні. Ваша знайома може цілком ходити в нім удома. У мене такого добра чимало, я вам покажу, можу навіть подарувати котрусь, як це справить вам утіху. Але мені більше хочеться, щоб ви побачили сукню моєї кузини Таллейран. Я напишу їй, хай пришле на якийсь час». — «А ще у вас такі прегарні черевички, це теж Фортюні?» — «Ні, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі, це золочене шевро ми знайшли в Лондоні, роблячи справунки з Консуелою Манчестерською. Це щось незвичайне. Позолота там якась загадкова, золота шкіра, та й годі, а посередині діамантик. Сердешна дукиня Манчестерська померла, та коли вам так цікаво, я напишу місіс Варвік чи місіс Мальборо, хай підшукає щось подібне. А чи не маю я такої шкіри ще? А що як це можна зробити тут? Подивлюся ввечері й дам вам знати».

Оскільки я будь-що намагався відійти ще до повернення Альбертини, часто, полишаючи дукиню, я здибав на подвір’ї барона де Шарлюса з Морелем. Вони йшли до Жюп’єна пити чай — верх блаженства для барона. Наші стежки не завше перехрещувались, але чапала ця парочка подвір’ям щодня. Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, — таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п’є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. їхні вади — це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла б скрасити тільки воля. Ці дві іпостасі можна б ураховувати однаковою мірою, говорячи про щоденні візити де Шарлюса й Мореля до Жюп’єна. Тільки раз цією щоденною звичкою струснула буря. Сестрйниця жилетника якось запропонувала Морелеві: «От що, приходьте завтра, я спарю вам чайку». Барон цілком слушно визнав цей вираз за надто вульгарний в устах тієї, кого він збирався зробити майже своєю синовою, а що любив напинати мокрим рядном і кипіти гнівом, то замість попросити Мореля прочитати дівчині добру молитву, дорогою назад тільки те й робив, що лютував. «Бачу, ці «туше» та «октави» не вельми попали вам у «такт» і відбили нормальний нюх, якщо ви дали, щоб цей смердючий вислів «спарю чайку» — за п’ятнадцять, як я гадаю, сантимів — посмів образити своїм клоачним духом мої королівські ніздрі? Коли ви завершуєте соло на скрипці, чи було таке, щоб замість бурхливих оплесків чи ще вимовнішого мовчання, бо мовчання передає незмогу утримати не те, на що така щедра ваша наречена, а схлипи в перехопленому горлі, я віддячився б тим, що взяв та й пукнув?»

Коли підлеглого так переганяє на гречку шеф, його неодмінно виживають. Але скараскатися Мореля було б для пана де Шарлюса катастрофою; побоюючись, що зарвався, він почав докладно, зі смаком розбирати дівочу вроду, вихваляти її, ненароком докидаючи в бочку меду ложку дьогтю. «Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов’язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует».

Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: «Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже». Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса «малим», він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп’єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших — симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: «Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку — П’ЄР». Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з’ясувала; автор листа був «стрілець» із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той «стрілець» не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не «тикати» тому, хто не раз його цілував і тим самим — уявляв він у своїй наївності — засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. «Диви, яка ловкенька телеграфісточка, — кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, — я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із «Ґалереї Лафаста», чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене — в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати». Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. «Головне, — додав він тоном невиправного добряги, — не нашкодити».

Перш ніж вернутися до Жюп’єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді — характерні ознаки дивної для всіх «раси». Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.

Серйознішим тут підходом — аби лише його довести — було б сказати, що все це нам чуже і що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звичайно, мистецтво, добуте з простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками і формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс[13], Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?

Одне напевне: Морель, користаючися з влади, яку врода давала йому над дівчиною, переказав їй — нібито від себе — баронове зауваження, бо вираз «спарю чайку» геть-то зник із жилетної, як назавше зникає з салону найближча подружка, яку хтось приймав щодня і з якою з тієї чи іншої причини порізнився або яку прагне сховати і зустрічатися таємно. Пан де Шарлюс був задоволений зникненням «спарю чайку», він побачив у цьому доказ свого впливу на Мореля і вибавлення одної-однісінької плями на досконалостях молодої дівчини. Врешті, як усі люди його десятка, бувши щирим другом Мореля та його майже нареченої, їхнім палким сватальником, він був не від того, щоб роздмухувати між ними більш чи менш безневинні звади, а сам, стоявши поза — і понад — цими звадами, доставався олімпійцем, достоту, як його брат Базен. Морель заявив панові де Шарлюсу, що кохає Жюп’єнову сестреницю і хоче з нею женитися; барона ж тішило те, що він супроводжує в цих візитах свого юного приятеля, граючи ролю майбутнього весільного батька, поблажливого й скромного. Він розкошував душею.

Сам я переконаний, що «спарю чайку» походило від самого Мореля і що в любовному засліпленні молода кравчиха перейняла його від коханого, хоча цей вислів і різав вухо, коли лився потік її гарної мови. Її меткий язик у парі з добрими манерами, протекція пана де Шарлюса — все це привело до того, що багато її клієнток ставилися до неї як до приятельки; запрошували на обід, уводили до свого кола, а дівчина на все питалася дозволу в барона, та ще й у такі дні, які його влаштовували. «Молода швачка у світі? — вигукне хтось. — Годі в таке повірити!» За подібного підходу, так само малоймовірне те, що Альбертина одвідувала мене колись опівночі, а нині живе зі мною. І, може, таке було б неймовірне з іншою, але не з Альбертиною, кругом сиротою, яка жила так вільно, що спершу я взяв її в Бальбеку за коханку посильного, дівчину, чиєю найближчою родичкою була пані Бонтан, яка ще в пані Сванн дивувалася єдино поганим манерам сестрениці, а тепер заплющувала очі, надто якщо це могло звільнити її від Альбертини, запевняючи їй багатий шлюб, з якого б і тітка підлаталася. (У найвищому світі вельможні й зубожілі матері, підшукавши синові багату наречену, живуть коштом молодят, дістають у подарунок хутро, авто, гроші синової, але саму її не люблять, хоча й уводять у світ.)

Можливо, настане день, коли швалі (особисто мене це не шокує) вийдуть у світ. Жюп’єнова сестриниця, бувши винятком, не могла ще виступати очевидною провісницею, одна ластівка не робить весни. Хоч би там що, а колись навіть скромне становище Жюп’єнової сестриниці в товаристві когось зачіпало, то тільки не Мореля, бо він у дечому виявляв таку несосвітенну глупоту, що не лише вважав дівчину, в тисячу разів розумнішу від нього, за «дурненьку» (може, тільки тому, що та кохала його), а й мав за шукачок пригод, перебраних швачок у ролі дам вельми високопоставлених осіб, які її гостили і запрошення яких вона приймала з усією скромністю. Природно, то були не Ґерманти, навіть не їхні знайомі, а багаті, елегантні буржуазки, такі вільнодуми, що не вважають за ганьбу приймати в себе кравчиню, й заразом досить сервілістичні, аби знаходити втіху в тім, щоб протеґувати дівчині, яку його високість барон де Шарлюс одвідує (з найкращими намірами) кожен Божий день.

Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп’єнова сестриниця, трохи не дитиною, «вкусила гріха». І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоча й страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. «Якщо я відкрию Морелеві, — казав він собі, — що його наречена не безгрішна, його самолюбство буде вражене, він матиме на мене серце. А потім, хто його знає, чи не закоханий він у неї? Якщо я промовчу, той солом’яний вогонь швидко погасне, я керуватиму їхніми взаєминами по своїй уподобі, він кохатиме її не більше, ніж я цього захочу. Якщо ж я розповім про колишній гріх його судженої, хто мені ручиться, що мій Чарлі не такий закоханий, щоб стати ревнивцем? Тоді, з моєї власної вини, легенький флірт, — чом би й не фліртувати собі любесенько, без поважних наслідків! — переросте в велике кохання, а великим коханням не покеруєш». З цих двох причин пан де Шарлюс зберігав мовчанку, скромну тільки про людське око, хоча, з другого боку, й заслуга його була немала, бо мовчати таким людям, як він, майже надсильна мука.

Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) признатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю й далі вірив, що поза його «класом скрипки» та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме «шумовиння» і «послід людський». Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.

Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дукині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім’я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а з сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель. Та хоч би його й не було, я не бачу в бароновім поводженні нічого незвичайного, а хто судить інакше, той дивиться на світ очима посланця Еме. Тільки ресторанні гарсони гадають собі, що багатирі завжди виряджені як на весілля, що шиковні чепуруни дають обід на шістдесят осіб і роз’їжджають лише в авті. Де пак! Часто-густо великий грошовик носить одну й ту саму приношену пару; шиковний чепурун підтримує в ресторані дружні стосунки лише з обслугою, а вдома ріжеться в карти зі своїми лакейчуками. Це не перешкоджає йому відмовитися пройти після принца Мюрата.

Одруження молодят радувало пана де Шарлюса ще й ось із якої причини. Жюп’єнова сестрениця почасти доповнила б особистість Мореля, а отже, розширила й баронову владу над скрипалем за зв’язок із ним. «Одурити» в подружньому сенсі майбутню скрипалеву дружину — тут пан де Шарлюс не виявляв ані найменших докорів сумління. Але бути напутником «молодого подружжя», чути себе грізним і всесилим заступником Морелевої дружини, яка, вбачаючи в баронові бога, доводила б тим самим, що укоханий Морель прищепив їй такий погляд, а отже, крила б у собі щось від Мореля, — все те врізноманітнювало де Шарлюсові спосіб його панування. Його «річ», Морель, ставав ще одною істотою, малжонком, себто, предмет баронового кохання набував чогось інакшого, цікавого. Може, навіть його панування тепер зросло б, як ніколи. Бо раніше Морель сам-один, сказати б, «голий», часто опирався баронові, певний, що легко його собі поверне, а тепер, по вінчанні, більше потерпав би за свою родину, за свій дім, за свою прийдешність і дав би панові де Шарлюсу більше простору й більше розгону. Знічев’я, в нудні дні пан де Шарлюс розважався б тим, що підцьковував би навзаєм молодят: барон завше кохався в батальному малярстві… Ще дужче гріла його думка про залежність від нього молодого посімейства. Любов пана де Шарлюса до Мореля набувала розкішної свіжости, коли він казав собі: «Жінка його теж буде моєю, як і він, вони в усьому стануть моїми догідниками, вволятимуть усі мої примхи, тож-бо вона стане для мене досі незнаною мені запорукою того, про що я майже забув, але що таке любе моєму серцю: всі люди, свідки того, як я опікуюся молодятами, як даю їм притулок, та й не тільки вони, зрештою, і я сам, повірять, що Морель — мій». Ця очевидність в очах людей і в його власних очах поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.

Читач, може, пам’ятає, що Морель нахвалявся колись баронові звести молоду дівчину, власне, — цю Жюп’єнову сестреницю; щоб доп’ястися свого, він дасть слово женитися, а потім, зґвалтувавши її, «візьме ноги на плечі». Та по Морелевім освідченні про кохання до цієї дівчини пан де Шарлюс про все забув. А може, забув і сам Морель. Може, навіть між натурою Мореля, до якої він цинічно признавався, а то й спритно її випинав, та моментом тріумфу її на ділі, лежала ціла прірва. Сходячися з дівчиною, він прихилявся до неї, починав її кохати. Він мало знав самого себе і гадав, ніби покохав, може, навіть до смерти віку! Певна річ, його первісна хіть, його злочинний замір ще жевріли, але жевріли під такою корою інших почуттів, що ніхто не посмів би засумніватися, що скрипаль був нещирий, коли запевняв у серйозності свого колишнього грішного бажання. Зрештою якийсь короткий час — хоча він собі в цьому не признавався — шлюб малювався йому доконечною потребою. Морель терпів тоді на досить сильні корчі в руці й допускав, що може полишити скрипку. Але він забував справляти ліньки, лише коли музикував, отож мусив іти до когось на утримання, і він волів, щоб його утримувала Жюп’єнова сестрениця, ніж пан де Шарлюс; така комбінація давала йому більше волі, а також більший вибір жінок, — як серед нових швачок, яких би Жюп’єнова сестрениця схиляла бахурувати з ним, так і серед багатих дам, яким би він підсовував її саму. Те, що його майбутня дружина могла бути такою облудницею, що відмовилася б робити такі послуги, ні разу не спало Морелеві в голову. Зрештою, відколи корчі в руці минули, всі ці розрахунки відійшли на задній план, поступаючись місцем чистому коханню. Разом із грошовою підмогою від пана де Шарлюса їх було б цілком досить для скрипаля; тільки-но Морель оженився б, барон запевне перестав би бути такий вимогливий. Шлюб став невідкладною справою з огляду на Морелеве кохання, так і в інтересах його волі. Морель попросив руки Жюгі’єнової сестрениці, і дядько з нею перебалакав. Зрештою перемовини були зайві. Любов дівчини до скрипаля буяла круг неї, як її коси, коли вона їх розплітала, як радість у її млосних очах. У Мореля майже все приємне для нього чи вигідне породжувало однакові емоції й однакові слова, а часом навіть сльози. Він щирував — коли щодо нього можна вжити цього слова — з сестреницею Жюп’єна, і його речі були такі самі сентиментальні (сентиментальною квашею виставляють себе й молоді аристократи-легкобити перед чарівливими доньками казково забагатілих нуворишів), як колись геть плюгаві були його речі, виголошувані перед бароном, про її зведення та ґвалт. Хіба що тільки цнотливий ентузіазм щодо пожаданої особи, а також урочисті обіцянки змінювались у Мореля в супротивні почуття. Щойно дівчина переставала йому подобатися або щойно обіцянки робилися для нього утяжливими, та сама особа ставала йому неприємною. Така антипатія, яку він умів виправдувати у власних очах, дозволяла йому після кількох нервових нападів і повернення до рівноваги довести самому собі, що навіть із погляду високої моральности він вільний від усяких зобов’язань.