У пошуках утраченого часу. Полонянка

Попри всі примиляння до мене в певні вечори, Альбертина вже не виказувала, як у Бальбеку, тих стихійних відрухів, коли вона мовила: «Який ви милусь!» і коли її душа, здавалося, горнулася до мене без усяких застережень та перешкод. Перешкоди виникли тепер, і вона з ними крилася, певно, маючи їх за невикорінні, непозбутні. Нез’ясовані, вони розмежовували нас парапетом обережности її слів або обширом невблаганної мовчанки.

«Можна знати, чому ви телефонували Андре?» — «Я спитав її, чи вона не проти, щоб завтра я вибрався з вами до Вердюренів, яких я обіцяв одвідати ще в Ла-Распельєр». — «Як хочете. Але вважайте: сьогодні страшенний туман, і завтра напевне буде теж. Боюсь, як би ви не змерзли. Я, звичайно, воліла б, аби ви поїхали з нами. Зрештою, — додала вона стурбовано, — я ще не знаю, чи поїду до Вердюренів. Вони були зі мною такі ґречні, що мені треба б там бути… Після вас це найближчі мені люди, хоча не все в них мені до вподоби. Я мушу неодмінно вибратися до «Бон-Марше» або до «Труа-Картьє» — купити біле нагруддя, а то ця сукня надто вже темна».

Пустити Альбертину саму до великої крамниці, де штовханина, де стільки виходів, що можна потім вимовитись, що не знайшла своєї карети, бо та чекала десь оподаль, — ні! Я твердо поклав собі не згоджуватися, але чув себе таким неприкаяним! А проте до мене ще не доходило, що вже давно я мав би перестати бачитися з Альбертиною, бо вона вступила для мене в той сумний період, коли істота, розпорошена в часі та в просторі, для нас уже не жінка, а шерег нез’ясованих подій, шерег нерозв’язних проблем, море, якому ми, собі на сміх, наче Ксеркс, пробуємо дати лозини на покару за те, що воно поглинуло. Початок цього періоду рокує нас на неминучу поразку. Щасливі ті, хто зрозуміє це вчасно, і затягує марного, виснажливого, замкненого в межах уяви змагання, коли ревнощі шамочуться так ганебно: досить тій, що завжди при них, бликнути на іншого, як вони вже підозрюють інтрижку, терплять істну муку, але потім примирюються з тим, що вона ходить сама, хай навіть, оскільки йому відомо, з коханцем, воліючи терпіти ці тортури, принаймні знані, ніж каратись невідомістю! Головне — увійти в якийсь ритм, а решта справа звички. Нервові люди, не годні пропустити жодного обіду, лікуються потім без кінця по санаторіях; жінки, недавно ще такі легковажні, живуть покутою. Ревнивці, які — шпигуючи за коханою, — позбавляють себе сну, спочинку, переконавшись, що її прагнення невтоленні, що світ широкий і таємничий, що час сильніший за них, дозволяють жінці ходити самій, потім подорожувати — відтак вони розлучаються. Ревнощів без поживи нема, вони тривають, поки жадають цієї поживи. Мені ще було далеко до такого стану.

Звичайно, Альбертинин час належав мені не в такій обмеженій кількості, як у Бальбеку. Тепер я міг вільно, досхочу прогулюватися з нею. Довкола Парижа повиростали за короткий час ангари, які для літаків є тим, чим порти для кораблів. Відтоді, як майже мітологічна зустріч під Ла-Распельєр із авіатором, чий політ схарапудив мого коня, стала для мене ніби образом вольниці, я любив часто, на схилку дня, обирати летовище за мету наших прогулянок. Альбертина, шанувальниця всіх видів спорту, палко підтримувала мене. Нас вабило це невгамовне життя відльотів і прильотів, що надавало стільки чару як прогулянкам на мол чи бодай на пляж залюблеників у море, так і вештанню по летовищу залюблеників у небо. Щохвилини серед сонного царства безвладних і ніби об’якорених апаратів починав сунутися котрийсь із них, було видно, як його на превелику силу тягнуть кілька механіків, — так цуплять по піску човна для аматора морських виправ. Потім запускали двигун, аероплан біг, набирав розгін і, нарешті, під прямим кутом, повільно відривався від землі, в напруженій, наче застиглій у нерухомості екстазі, і ось його поземна швидкість уже обернулася в величний простовисний злет. Альбертина не могла стримати своєї радости і все розпитувала механіків, які, випровадивши апарат, поверталися назад. Тим часом пасажир долав кілометр за кілометром; величенький човен, за яким ми пильнували, вже мрів у блакиті ледве помітною цяточкою, але потім, коли з кінцем виправи надходив час повороту, потроху відзискував свою матеріяльність, величину, обсяг. І ту мить, коли турист вискакував на землю, Альбертина і я, обоє заздро видивлялися на того, хто в тамтих пустельних обріях зажив вечірнього спокою та чистоти. Відтак чи то з летовища, чи то з мандрівки до якогось музею або церкви ми разом поверталися на обід. А проте я повертався не таким утихомиреним, як це бувало в Бальбеку після поодиноких прогулянок, розтягнених — чим я пишався, — на ціле пообіддя; прогулянок, які потім квітниками яскріли для мене в Альбертининому житті, ніби в порожньому небі, на яке так любо дивитись і мріяти без усяких думок. Альбертинин час не належав мені тоді в такій кількості, як тепер. А проте мені тоді здавалось, ніби я більший пан її часу, бо лічив єдино години її життя зі мною, моє кохання сприймало їх як особливу ласку; а тепер я лічив тільки години, перебуті без мене, причому ревнощі мої гарячково шукали, чи не криється де зрада.

Отож — можливо, завтра, — Альбертині схочеться зажити таких годин! Переді мною був вибір: перестати страждати або перестати кохати. Бо кохання спершу народжується з жаги, а згодом живе лише болісним неспокоєм. Я відчував, що частина Альбертининого життя вислизає мені з рук. Кохання у своїй болісній тривозі, як і в щасті жадання, домагається всевладдя. Воно виникає, існує лише остільки, оскільки залишається щось завойовувати. Ми кохаємо лише те, чого не посідаємо цілковито. Альбертина брехала, кажучи, що, мабуть, не поїде до Вердюренів, а я брехав, кажучи, що мені хочеться вибратися до них. Вона домагалася одного: щоб я її завтра не супроводжував, а я, вразивши її проектом, якого аж ніяк не збирався виконувати, пробував намацати в ній найболючішу точку, відчути її приховане бажання і змусити її визнати, що моя завтрашня присутність перешкодила б їй вдовольнити його. Зрештою так і сталося, бо вона раптом передумала їхати до Вердюренів. «Якщо ви не хочете візитувати Вердюренів, — сказав я, — можна поїхати до Трокадеро на чудову бенефісну виставу». Вона вислухала мою раду з болісною міною. Гай-гай, я знову був із нею грубий, як у Бальбеку, під час моїх перших нападів ревнощів. Вона зажурилася, а я заходився сварити свою приятельку, наводячи аргументи, які мені, бувало, ще маленькому, так часто наводили батько-матір і які видавалися моєму не тямкому дитинству тупими й жорстокими. «Е, ні, попри вашу смутну міну, — сказав я Альбертині, — я не можу вас жаліти; я жалів би вас, якби ви були хворі, якби з вами сталося нещастя, якби помер якийсь ваш родич; хоч ні, це вас не засмутило б: надто вже фальшива ваша вражливість, судячи з того, що ви розтрачуєте її на бозна-що. Зрештою я невисокої думки про добросердя людей, які придурюються, ніби люблять нас, а самі нездатні зробити для нас простенької послуги і які, хоч і думають буцімто лише про нас, такі неуважні, що забувають кинути нашого листа, від якого залежить наше майбутнє».

Всі ці слова (більшість того, що ми говоримо, це тільки повторення!) я чув з уст матері; вона любила тлумачити мені, що не треба змішувати справжню вражливість із сентиментальністю, з тим, що німці (чиєю мовою вона захоплювалася, попри дідову нехіть до цього народу) називають Empfindung[20] та Empfindelei[21], а одного разу, коли я плакав, мати добалакалась до того, що Нерон, може, був людиною нервовою, але від цього не був кращий. Власне, я нагадував рослину, яка роздвоюється, йдучи в ріст: з-поза плаксія, яким я був у дитинстві, виглядав тепер зовсім інший чоловік, розсудливий, суворий суддя хворобливої вражливости інших, якась подоба того, чим були для мене мої батьки. Кожен із нас неминуче продовжує в собі життя своїх предків, тож-бо врівноважений і ущипливий йогомость, якого не було в мені спершу, потім долучився до вражливого і злився з ним, і це цілком натурально, бо такі були мої батьки. Ба більше, коли витворилося це нове я, воно знайшло свою вже готову мову в спогаді про іронічну і докірливу мову, якою говорили зі мною, якою я мав говорити з іншими нині. Лунала вона цілком природно у моїх вустах, чи то завдяки міметизму і асоціятивному зв’язку зі спогадами, чи то завдяки тому, що життєва сила, без мого відома, наче на листку рослини, карбувала в мені таємничі й тонкі інкрустації тих самих інтонацій, жестів, поз, які мали мої родичі. Зрештою моїй матері іноді здавалося, ніби прийшов батько, коли я стукав у двері схожим на його стуком; а все тому, що в мені плинули таємні підсвідомі струми, під впливом яких навіть пальці моїх рук — і ті діяли, як у моїх батьків.

З другого боку, зчеплення суперечливих чинників — це закон життя, засада запліднення і — як виявиться далі — причина багатьох нещасть. Зазвичай ми ненавидимо того, хто до нас подібний; наші власні вади, побачені збоку, дратують нас. Та стократ лютіше той, хто вже вийшов з віку, коли з вадами не криються, і хто, скажімо, у хвилі найпалкішої пристрасти робить крижане обличчя, ненавидить ті самі вади, якщо їх виявляє хтось інший, молодший, наївніший чи дурніший! Деякі вражливі люди не зносять сліз інших, хоча самим їм збирається на плач. Надто велика схожість породжує чвари в родинах — попри взаємне прив’язання, — і часто чвари тим дужчі, чим прив’язання глибше. Може, в мені, та й у багатьох інших, друга людина, якою я став, це всього лишень іпостась першої — екзальтованої і вражливої, коли йдеться про себе, і мудрого ментора для інших. Може, так само було і з моїми батьками: до себе одне ставлення, до мене — інше. Що ж до бабусі та матері, то було цілком ясно, що їхня суворість стосовно мене була навмисна і навіть дорого їм коштувала. А втім, може, і в батька холодність була тільки зовнішньою оболонкою його чулости? Може, людина взагалі дволика; один лик — її внутрішнє життя, другий — суспільні стосунки, суть яких передавав відгук про мого батька, як здавалося мені колись, і фальшивий, і банальний: «Під крижаним холодом він приховує незвичайну чулість; головна його риса — острах виглядати сентиментальною квашею». Чи не крив, власне, його спокій безнастанних і таємних бур? Спокій, готовий вибухнути в разі потреби сентенціями та рефлексіями, а також іронією щодо хворобливих виявів чулости? І хіба цим батьковим спокоєм не озброювався тепер і я щодо всіх, а надто, за певних обставин, стосовно Альбертини?

Гадаю, того я справді мав зважитися на розлуку з нею і податися до Венеції. Те, що втримало мене знову, пов’язувалося з Нормандією; не тому, що Альбертина виявила охоту вирушити до цього краю, овіяного моєми ревнощами (на щастя, її плани ніколи не зачіпали найболючіших моїх спогадів), а тому, що коли я відгукувався про нього: «Він навіває мені спомин про оту приятельку вашої тітки, яка мешкала в Інфревілі», — Альбертина гнівно відповіла, щаслива, — як кожний, хто свариться і хто намагається знайти якнайбільше аргументів, — що може довести мою помилку та свою правду: «Але ж моя тітка не мала в Інфревілі знайомих, і я ніколи туди не їздила». Вона вже забула про спечену одного вечора баєчку про дратівливу даму, до якої вона конечне мусить їхати на чаювання, хоча б довелося роздружитися зі мною або померти. Я не завдавав їй цієї брехні. Але вона прикро мене вразила. І я знову відклав розрив. Аби бути коханою, не треба бути щирою чи навіть спритно вибріхуватися. Я називаю таку любов обопільним мордуванням. Того вечора я не вважав за негоже розмовляти з Альбертиною так, як моя бабуся, істота вельми досконала, розмовляла колись зі мною; ані збирався заявляти Альбертині, що поїду з нею до Вердюренів, гострим тоном батька, який оголошував про свої постанови так, що це викликало у нас хвилювання, непропорційне самій постанові. У такий спосіб батько легко міг указувати нам на безглуздя побиватися через таку, моляв, дрібницю, хоча засмутив нас усе-таки він. Як непохитна бабусина мудрість, так і свавільні батькові норови виявилися в мене на додачу до моєї вражливої натури, якій вони так довго були чужі і яку в дитинстві так намучили, що я навчився дуже точно визначати больові точки, щоб дошкульніше бити: нема ліпшого навідника, ніж колишній злодій або перекинчик із супротивного табору. В родині брехунів брат, який ніби ненароком прийшов відвідати брата і, прощаючись на порозі, недбало про щось запитує, а відповіді не дуже й слухає, зраджує тим самим, що це й було метою його приходу; братові добре знайома ця неуважна міна, ці слова, кинуті ніби між іншим ув останню секунду, бо він і сам не раз до них удавався. Атож, це не вигадка: є особливі патологічні родини, споріднені психіки, братерські стосунки, сперті на цю мовчазну мову, завдяки якій родичі розуміють одне одного без слів. Хто може нас більше нервувати, ніж нервова людина? Та зрештою причина мого поводження в таких випадках була чи загальніша й глибша. Бо в ті короткі, але неминучі хвилини, коли ми ненавидимо кохану істоту, — а як не кохану, то ці хвилини іноді розтягуються на все життя, — людина не хоче здаватися доброю, аби не будити співчуття; навпаки, їй хочеться здаватися геть-то лихою і заразом щасливцем над щасливцями, щоб її щастя було по-справжньому завидне і ранило душу принагідного чи постійного ворога. Перед скількома людьми я спотворював свій образ лише для того, аби їм мої «успіхи» видавалися неморальними і ще дужче їх лютили! А годилося б обрати чи не противну путь; засвідчувати без усякого гонору свої добрі почуття, а не ховати їх якнайглибше. І це було б дуже легко, якби ми мали хист нікого не ненавидіти, а тільки любити. Адже це так гарно: говорити лише те, що може ощасливити, розчулити інших, здобути їхню любов!

Певна річ, я шкодував, що так грубіяню Альбертині. Я сказав собі: «Якби я не кохав її, вона була б мені вдячніша, бо я б на неї не злував; хоча ні, вийшло б одне на одне: я не був для неї такий щедрий». Тож на своє виправдання можна б сказати їй, що я кохаю її. Але освідчення в цьому коханні, мало того, що не було б для Альбертини якоюсь новиною, — воно, певне, розвело б нас іще більше, ніж мої брутальність і крутня, адже вони, власне, правили за єдиний доказ кохання. Бути брутальним і підступним із тією, кого кохаєш, це ж так натурально! Якщо наша зичливість до інших не заважає нам бути з ними лагідними і поступливими, то це пояснюється тим, що наша зичливість удавана. До інших нам байдуже, а байдужість не «будить у нас звіра».

Насувалася ніч. Скоро Альбертина піде спати, і в нас лишалося небагато часу, щоб помиритися й перейти до поцілунків. Але ніхто з нас двох не брав на себе ініціативи.

Відчуваючи, що вона дихає лихим духом, я скористався з цього і згадав про Естер Леві. «Блок сказав мені (безсоромна брехня!), що ви добре знайомі з його кузиною Естер». — «Я б її навіть не впізнала», — неуважно зронила Альбертина. «Я бачив її фото», — сердито додав я. Мовлячи ці слова, я не дивився на Альбертину і не бачив її виразу, який був би єдиною відповіддю, бо вона промовчала.

Те, чого я почував коло Альбертини в такі хвилі, вже нічим не нагадувало миродайного материного поцілунку в Комбре, навпаки, то була туга тих вечорів, коли мати ледве буркала мені «добраніч» або навіть не заходила до мого покою, чи гніваючись на мене, чи то затримана гістьми. Ця туга — ні, не транспозиція її в любов, а сама ця туга, яка періодично знаходила притулок у коханні і яка входила в гру сама, потому як настав поділ, розщеплення почуттів, тепер поширювалася на них усіх, знов неподільна, як у дитинстві. Ніби всі мої почуття — потерпаючи, що не здужають утримати Альбертину при моєму ліжку рівночасно як коханку, як сестру, як дочку, а також як матір із її щоденним «добраніч», що в ньому я знов відчував дитинну потребу, — почали гуртуватися, зливатися у передчасний вечір мого життя; воно заповідалося бути коротким, як зимовий день! Але з поверненням туги дитинства, зважаючи на зміну особи, її призвідниці, відмінність почуттів, урешті перетворення мого характеру, було б уже неподобством вимагати втихомирення від Альбертини, як колись від матері. Я розучився казати: «Мені сумно». З розпукою в душі я вдовольнявся тим, що правив про байдужі речі, які аж ніяк не наближали мене до щасливої розв’язки. Я тупцював на місці, вичавлюючи якісь банальності. І в своєму себелюбстві інтелектуала, — ладного величати того, хто нам відкрив якусь дрібну правду про наше кохання, відкрив, може, так само випадково, як, бува, ворожка на картах Таро вгадає якийсь банальний факт із нашого життя, я був схильний поставити Франсуазу над Бергсоном та Ельстіром, бо вона застерегла мене в Бальбеку: «Ви ще наплачетесь від цієї дівчини».

Кожна хвилина наближала відхід, і нарешті вона давала добраніч. Але того вечора її поцілунок, у якому її не було і який до мене не дійшов, так мене розтривожив, що я — тим часом серце мені так і тьохкало — проводжав її поглядом до дверей і думав: «Якщо я хочу знайти привід, щоб гукнути її, затримати, помиритися з нею, то треба поквапитись, вона вже за кілька кроків від дверей, за два кроки, за крок, натискає клямку; відчиняє, запізно, двері зачинилися!» А може, все-таки ще не запізно. Як колись у Комбре, коли мати вийшла, не розраявши мене поцілунком, мені хотілося бігти Альбертині навперейми, я відчував, що не зазнаю спокою, поки не побачу її знов, що це нове побачення стане чимось величезним, чого досі не було, і що як я не здолаю сам позбутися цієї туги, то в мене, либонь, заведеться ганебна звичка жебрати про це в Альбертини. І не раз іще після того я зіскакував з ліжка, коли вона була вже в себе, блукав по коридору у сподіванні, що вона вийде й покличе мене, я завмирав під дверима, побоюючись, що не почую її тоненького погуку, я повертався до свого покою перевірити, чи не забула Альбертина, на моє щастя, якоїсь хустки, торбинки, чого-небудь: я міг би тоді, начебто боючись, що їй воно буде потрібне, мати привід піти до неї. Нічого, нічогісінько. Я вертався чатувати під дверми, але крізь щілину не соталося світло. Альбертина гасила лампу, лягала, а я стояв стовпом, сподіваючись не знати чого, що так і не приходило; відтак, постоявши, замерзлий, чалапав назад, щоб залізти під ковдру і потім плакати цілу ніч.

Іноді, в такі вечори, щоб зірвати в Альбертини поцілунок, я хитрував. Знаючи, як швидко вона засинає, тільки-но приляже (вона теж це знала, бо інстинктивно, перш ніж простягтися, скидала черевички — мій презент, — і перстеник, який клала біля себе, як робила це в своїй кімнаті перед сном), знаючи, який глибокий її сон і яке ліниве пробудження, я ніби йшов по щось і вкладав її на моїй постелі. Коли я повертався, вона вже спала; я мав перед собою іншу жінку, якою ставала Альбертина, лежачи лицем до мене. Проте вона швидко мінялася, щойно тільки я лягав біля неї і бачив її в профіль. Я міг покласти свою руку на її руку, на плече, на щоку, Альбертина спала. Міг узяти її за голову, перехилити її, пригорнути до своїх губів, обвити її руками мою шию; вона все спала, як іде й далі годинник, як живе в будьякій позі звірятко, як рухається стелюх, як випускає вусики повій, чіпляючись за що-небудь. Від кожного дотику змінювався лише її віддих, ніби вона була інструмент, на якому я граю, перебираючи струни. Ревнощі мої вщухали: я відчував, що Альбертина стала істотою, яка дихає, і нічим іншим. Про це свідчив її рівний віддих, становлячи собою чисто фізіологічну функцію, зовсім легкий, не наділений густиною ані слова, ані мовчанки; цей подих, далекий від усього злого, вириваючись радше з порожньої тростини, ніж із людської істоти, був справді райський, був для мене ніби чистий спів янголів. У такі хвилини я відчував Альбертину як істоту визволену від усього, не тільки матеріяльно, а й морально. А проте, — казав я собі нараз, — у цьому подиху мусить буяти багато імен, нашептаних її пам’яттю.

Іноді до цієї музики навіть людський голос долучався. Альбертина вимовляла якісь слова. Як мені хотілося схопити їхній сенс! Траплялося, з її губів зривалось ім’я особи, про яку ми говорили і до якої я ревнував, але воно не завдавало мені болю, бо спогад, викликаний цим ім’ям, здавався лише відлунням нашої розмови. Аж це одного вечора, ще напівсонна, з приплющеними очима, Альбертина лагідно сказала, звертаючись до мене: «Андре!» Я не зрадив свого хвилювання. «Ти мариш, я не Андре», — озвавсь я зі сміхом. Вона усміхнулась і собі: «Та ні, я хотіла тебе спитати, що тобі казала Андре». — «А я трохи не подумав, що ти часом отак лежала біля неї». — «Де там, зроду-віку», — відповіла вона. Але перш ніж це сказати, на мить затулила обличчя долонями. Отже, її мовчанка була тільки заслоною: її позірна ніжність крила в собі тисячі спогадів, які б розшарпали мене на клапті; життя її було повне фактів, жартівливий виклад яких присмачує веселими плітками щоденні наші розмови про інших осіб, байдужих нам. Але допоки якась істота сидить цвяшком у нашому серці, все це видається нам таким цінним висвітленням її життя, що за пізнання цього попідземного світу ми б радо віддали своє. Тоді Альбертинин сон здавався мені чудовним і магічним світом, звідки іноді з глибин напівпрозорої стихії зринає відгадка незбагненної таємниці. Проте зазвичай, коли Альбертина спала, до неї ніби поверталася невинність. Поза, якої я їй надавав, але яку її сон живо привласнював, звична, дихала довірою до мене. Личко її втрачало всяку хитрість і вульгарність; вона простягала до мене руку, спиралася на мою, було таке враження, ніби між нами панує цілковита гармонія, непорушне прихилля. Сон, зрештою, не відлучав її від мене, а залишав у ній почуття нашої обопільної ніжности; радше він знищував усе інше; я цілував її, казав, що піду трошки пройдуся; вона розхиляла очі, мовила здивовано — і справді, була вже ніч: «Куди ж ти так пізно, коханий?» — називала мене на ім’я й одразу засинала знов. Її сон був лише мовби затиранням усієї решти її життя, глухою мовчанкою, звідки від часу до часу вихоплювалися щирі й ніжні слова. Зібрані докупи, ці слова витворили б уже цільну розмову, потаємну щирість чистого кохання. Цей тихомирний сон радував мене, як радує матір солодкий сон дитини. І Альбертина, власне, спала як дитятко. Пробудження її теж видавалося таким природним і дихало такою ніжністю — ще перше, ніж Альбертина встигала помітити, де вона, — що я іноді запитував себе з ляком, чи спала вона коли-небудь до мене сама і, розплющуючись, не шукала очима когось під боком. Але її дитинні чари переважали. І знов-таки, мов та матір, я радів, що вона прокидається завше така веселенька. По хвилі вона опритомнювала, здобувалася на якісь чарівні й безладні слова, існий щебет. Ніби в порядку відшкодування, її шия, звичайно малопомітна, а тепер майже прекрасна, виступала на перший план, з якого були зійшли склеплені сном очі: оті її очі, мої постійні співрозмовники, до яких я не міг більше звертатися потому як змикалися повіки. Як заплющені очі надають обличчю невинної й поважної вроди, усуваючи все те, що передають красномовні погляди, так само у словах — значних, але уриваних мовчанкою, — якими Альбертина озивалася під час прокиду, жила чиста краса, не скаламучувана, як у розмові, заяложеними зворотами, загальниками, словами-паразитами. Коли я важився будити Альбертину, я міг це робити безбоязко, я знав, що її пробудження не пов’язувалося б із свіжопроведеним нами вечором, що воно встало б зі сну, як із ночі встає ранок. Розплющуючи очі й усміхаючись, вона підставляла мені губи, і ще перше, ніж моя любка озивалася словом, я встигав скуштувати їхню заспокійливу свіжість, зрідні свіжості, якою дихає удосвіта ще тихий сад.

Назавтра по тому вечорі, коли Альбертина сказала, що, може, поїде, а потім, що не поїде до Вердюренів, я прокинувся раненько; ще в напівсні радісне почуття підказало мені, що випав — у розповні зими — весняний день. Надворі популярні мелодії майстерно виписані для розмаїтих інструментів, від ріжка склеювача порцеляни та дудки перебивника стільців аж до сопілки козяра, який цього погідного дня скидався на якогось сицилійського пастиря, — легко інструментували ранок в «увертюру на святковий день». Слух, цей розкішний орган чуття, дарує нам товариство вулиці, викреслюючи в уяві всі її лінії, вимальовуючи всі її рухливі форми, показуючи нам їхній колір. Залізні штори пекаря, молочаря, які ще вчора опускалися над усіма видами жіноцького щастя, підносилися тепер, наче легкі блоки корабля, який оце зараз відпливе і, краючи прозоре море, полине по мріях молодих працівниць. Цей грюкіт піднятих жалюзі, може, був би в іншій дільниці єдиною моєю розвагою. Але в цій мене тішило сто інших відлясків, і мені шкода було заспати і бодай один проґавити. Ось він, чар старих аристократичних кварталів — вони ще й народні! Як давніше всілякі ремесла кублилися біля соборів неподалік їхніх порталів (деякі з чих останніх зберегли навіть їхні назви, наприклад портал Руанського собору зветься «Книгарським», бо книгарі виставляють коло нього, під голим небом, свій крам), так і тут усі ремесла — але ремесла мандровані, — тяглися перед шляхетним палацом Ґермантів, іноді наводячи на думку про старосвітську церковну Францію. Бо їхній поклик, звернений до сусідніх домочків, не мав у собі, за рідкими винятками, нічого від співанки. Він різнився від неї так, як різняться між собою ледве забарвлені модуляціями речитативи «Бориса Годунова» чи «Пелеаса»[22]; але, з другого боку, нагадував псальмування священика під час відправи, псальмування, якого ці вуличні сцени є тільки простацьким, ятковим, а все ж напівлітурґійним відповідником. Такої гострої втіхи від них до переїзду до мене Альбертини я ще ніколи не зазнавав; тепер вони здавалися мені радісним гаслом її пробудження; втягуючи мене в вуличне життя, вони краще давали мені відчути заспокійливу присутність дорогої істоти, яку я завжди мав до своїх послуг. Деякі вигукувані присмаки, осоружні мені, любила Альбертина; ось чому Франсуаза посилала по них лакейчука, мабуть, трохи невдоволеного тим, що йому доводиться товктися серед плебсу. Ті крики, дуже виразні в тихій дільниці (де вони вже не лунали Франсуазі сумним мотивом, а мені були відрадні), доходили до моїх вух кожен зі своєю особливою модуляцією; речитативи, скандовані простолюддям так, як вони вимовлялися б у дуже популярній музиці «Бориса», де початкова інтонація ледь порушується тим, що нота наповзає на ноту, — музика юрми чи радше мова, ніж музика. Вигуки: «Беріть літорини, два су літорина!» — змушували людей кидатися до фунтиків, у яких продавалися ці огидні маленькі молюски, якими я, коли б не Альбертина, бридився б не менше, зрештою, ніж слимаками, виставленими теж на продаж. Перекупник викликав на думку ліричну декламацію Мусоргського, але не тільки це. Бо, оголосивши майже речитативом: «Слимаки, свіжі, липкі!» — перекупник поринав у тихий смуток Метерлінка, покладений на музику Дебюссі в одному з тих патетичних своїх фіналів, де автор «Пелеаса» наближається до Рамо: «Якщо я упаду, невже це ти стаєш моїм звитяжцем![23]» — і додавав зі співливою журою: «Шість су тузінь!»

Мені завше було невтямки, чому такі конкретні слова «шепчуться» таким невідповідним тоном, загадковим, мов таємниця, гнітюча для всіх у стародавньому палаці, куди Мелісанда не змогла внести радощів, і глибоким, як думка старого Аркеля, який намагається убгати в найпростіші слова всю мудрість і всю долю. Ті самі ноти, на яких підноситься з дедалі більшою лагідністю голос старого короля Алемонда або Ґоло: «Не знати, що тут діється. Це якась чудасія. Мабуть, тут не буває випадкових подій» — або: «Не треба боятися, це таке саме таємниче створіннячко, як і всі» — давали змогу торгівцеві слимаками повторювати в нескінченній кантилені: «Шість су тузінь!» Але цей метафізичний лемент не встигав завмерти на межі безкоиеччя: його уривала весела дудка. Цим разом не йшлося про їстівне, лібрето звучало так: «Стрижу пси, валашу коти, обтинаю вуха-хвости!»

Зрозуміло, фантазія, дотепність кожного перекупника чи перекупки часто варіювали тексти усіх тих мелодій, які я слухав у ліжку. Одначе ритуальний обрив на півслові, та ще як слово повторювалося двічі, будив незмінно спогад про старі церкви. Поганяючи ослицю, запряжену у візок, тандитник зупинявся біля кожного дому і, тримаючи в руці батіг, псальмував: «Вбрання, купую вбрання, вбра..а..ння…я!» — з паузою між двома останніми голосівками слова «вбрання»; наче тягнув: «Per omnia saecula saeculo…rum»[24] або: «Requiescat in pa…се»[25], хоча у вічність своїх убрань він не вірив запевне, як не пропонував їх замість савану на останній спочинок. І так само, оскільки від цієї ранньої години мотиви починали перехрещуватися, зеленярка, штовхаючи візочок, заводила свою літанію на григоріянське поспів’я:

Свіженькі, зелененькі,

Артишоки, є ще поки,