У пошуках утраченого часу. Полонянка

Вам хвалять лагоду, чистоту якоїсь дівиці. Та потім ви відчуваєте, що рам кортить чогось пікантнішого, і заохочуєте її бути сміливішою. Душею яка вона — перша чи друга? Може, й перша, але здатна пристосуватися до стількох розмаїтих можливостей у буйному потоці життя. Весь поваб іншої дівчини в безмилосерді, як, скажімо, в отої грізної бальбецької скакухи, що мало не топталася під час стрибків по головах переляканих стариганів; ми сподівалися розтопити його, та ба, яке розчарування! Коли ми говоримо їй ніжні слова, підсичувані спогадом про її брутальність щодо інших, то бачимо раптом новий її лик і чуємо від неї, — і це лише увертюра! — що вона сором’язлива, що за знайомства з кимось німіє зо страху і що тільки через два тижні могла б із ним побалакати спокійно! Криця перевелася на бавовну, нам уже не треба чогось розбивати у цій дівчині, бо вона сама собою втратила свою стійкість. Сама собою, але, мабуть, і з нашої вини, бо наші ніжні слова, спрямовані до живого образу Брутальности, спонукали її — може, без усяких розрахунків з її боку — бути м’якшою. (Що нас спіткало розчарування лихо, зрештою, невелике, бо вдячність за таку сумирність, певно, вимагала від нас більшого, ніж утіха від приборкання зухвальства.)

Звичайно, може настати такий день, коли навіть наших сонцесяйних дівчат ми наділимо виразнішим характером, але наділимо тільки через те, що вони перестануть цікавити нас, що їхня поява вже не буде для нас видивом чогось незвичайного і перед цими новими втіленнями нам не тьохкатиме в серці. їхня незмінність буде вислідом нашої байдужости, яка віддасть їх на суд розуму. Розум, зрештою, не ухвалить надто категоричного вироку: визнавши, що якась вада, дуже помітна в однієї юнки, в іншої, на щастя, відсутня, ми зауважимо, що цій ваді протиставлена якась висока прикмета. Отак із фальшивого розумового суду (правочинного щойно тоді, коли ми перестаємо кимось цікавитися) випливають окреслені, постійні характери дівчат, промовляючи нам не більше, ніж дивовижні, бачені щоденно личка, коли в запаморочливій швидкості нашого очікування вони показувалися щодня, щотижня, надто несхожі між собою, аби ми могли — в цьому нестримному гоні — класифікувати і визначати ранги. Про наші почуття точилося розмов чимало, не хочеться тут повторюватися. Часто кохання — це лише пов’язання дівчини (інакше вона знемиліла б нам) із биттям нашого серця, невідлучним від нескінченного безплідного очікування, коли панянка нас одного разу «підманула, підвела». Все це слушно тільки щодо молодиків з їхньою буйною уявою, розпалюваною вічно мінливими дівчатами.

На час, до якого наближається наша розповідь (я довідався про це вже згодом), Жюп’єнова сестрениця нібито змінила думку про Мореля та про пана де Шарлюса. Мій водій, підбиваючи її на любов до Мореля, вихваляв його безмірну ніжність до неї, в яку вона була схильна сліпо вірити 3 другого боку, Морель усе доводив їй, ніби пан де Шарлюс відіграє щодо нього ролю ката, а вона, не здогадуючись про баронову любов, звертала все на вади його характеру. Зрештою їй довелося відчути тиранічну присутність пана де Шарлюса на всіх їхніх зустрічах. Усе це підтверджувалося ще й тим, що вона чула, як світські дами говорили про дику баронову зледушність. Так от, віднедавна її судження геть-то змінилося. Вона відкрила в Морелеві (хоча й не перестала його кохати) безодню злоби й облуди, спокутувану, щоправда, частими виявами ніжности й щирої чулости, а в пана де Шарлюса — безперечну й велику, змішану з брутальністю доброту, якої досі не помічала. Отож її судження про щире нутро скрипаля та його ласкавця було не ясніше, ніж у мене — про Андре, яку я, проте, бачив щодня, та про Альбертину, яка жила зі мною.

Увечері, коли Альбертина не читала мені вголос, вона музикувала чи грала зі мною в дамки або вела розмову. Я уривав звичайно і гру в дамки, і розмову поцілунками. Простота наших взаємин приносила спокій. Сама пустка Альбертининого життя розвинула в неї запобігливість і прагнення в усьому мені догоджати. За цією дівчиною, ніби за пурпуровим світлом, постеленим під моїми фіранками в Бальбеку, коли надворі гриміла оркестрова музика, перламутрилися синясті хвилі моря. Невже се була та дівчина, в яку так уросло поняття мого «я», що, окрім її тітки, я був, либонь, тим, кого вона найменше відрізняла від себе самої, дівчина, вперше побачена мною в Бальбеку, у плескатому поло, з пильним поглядом сміхотливих очей, ще незнайома, тоненька, як силует, накреслений на хвилі? Коли ми віднаходимо збережені в пам’яті такі образи, то дивуємося їхній відмінності від теперішніх, уже знайомих, і розуміємо, яку працю над їхнім різьбленням виконує щодня звичка. У тих чарах, які Альбертина зберігала в Парижі, при моїм коминкові, жило ще жадання, яке збудив у мені зухвалий і квітучий похід по пляжу. Як Рахиль заховала для Робера, навіть коли той звелів їй покинути сцену, чар театру, так і в Апьбертині, замкнутій черницею в моєму домі, далеко від Бальбека, звідки я її так швидко відвіз, залишилося хвилювання, соціально-становий розгардіяш, бентежна марнота, минущі захоплення — все як на морському курорті. Вона так звикла до своєї клітки, звідки я іноді навіть увечері не кликав до своїх покоїв, — це її, за якою колись усі вганяли, її, яку було так важко впіймати, зсадивши зі швидкого велосипеда, яку навіть ліфтер не міг до мене привезти та ще й не давав мені тіні надії, що вона прийде, і на яку я, однак, чигав до ранку! Хіба не була вона там, у Бальбеку, великою акторкою з пломінкого пляжу, гідною заздрости, коли виступала по цій природній сцені, не озиваючись ні до кого, штурляючи тамтешніх завсідників, пануючи над подругами? І ось омріяна акторка, хіба це не вона, вихоплена мною з театру, замкнена в мене, схована від хоті всіх, хто її даремно домагався, перебувала то в моїй, то в її кімнаті, де вона поралася то над малюнком, то над гравюрою?

Звісно, в перші дні мого бальбецького життя Альбертина нібито існувала в площині паралельній тій, де жив я, але потім ми почали зближуватися (від пам’ятного дня в Ельстіра), аж поки площини злилися під час наших зустрічей у Бальбеку, в Парижі і знову в Бальбеку. До речі, які далекі між собою оті два образи Бальбека, залишені першими і другими відвідинами, — образи, витворені тими самими віллами, звідки виходять ті самі дівчата і рушають до того самого моря! Серед Альбертининих приятельок часів других відвідин, приятельок добре мені знайомих, із достойностями і вадами так чітко викарбуваними на їхніх личках, чи міг я відшукати свіжих і таємничих незнайомок, кому раніше досить було шурхнути по піску садовою хвірткою і черкнути нею тріпотливі тамариски, щоб у мене почалося серцебиття? Великі їхні очі відтоді позападали, — одне те, що вони вже виросли з дитячого віку, а друге — чарівливі незнайомки, акторки романтичного першого сезону, про яких я не переставав збирати відомості, стратили для мене свою таємничість. Слухняно вволяючи мої примхи, вони стали для мене звичайними дівчатами-квітками, серед яких я, неабияк цим пишаючись, зірвав і забрав собі найпишнішу рожу.

Між двома бальбецькими декораціями, такими неподібними одна до одної, лягло кілька паризьких років, і на цьому довгому відтинку вмістилося стільки Альбертининих приходів! Я бачив її в різні роки свого життя і в різних її відмінах, що давало мені відчути красу залеглих між ними розлогів: у світлі цих довгих періодів, коли я її не бачив, сподибувана знову рожева істота різьбилася у прозорій далечині з такими таємничими тінями і так пластично! Зрештою, поставала вона зі зведення докупи не тільки чергових образів, що малювали для мене Альбертину, а й несподіваних для мене прикмет як великого її розуму та небуденної душі, так і вад її вдачі, прикмет, що ними Альбертина в цьому квітуванні, множенні самої себе в плотському буянні темних барв збагатила свою натуру, колись майже ніяку, а тепер незглибиму для вивчення. Бо істоти навіть омріяні, що здаються нам лише образом, якоюсь постаттю Беноццо Ґоццолі на зеленкавому тлі, яка спонукала нас вірити, ніби всі зміни, помітні при їхньому розгляді, залежать від того, звідки на них дивитися, залежать од відстані між картиною та нами, від освітлення — ці істоти, міняючись для нас, міняються й самі по собі. Постать, ледве колись означена на тлі моря, забуяла, стужавіла, зросла в обсязі.

Зрештою не тільки надвечірнє море жило для мене в Альбертині, але іноді й дрімота хвильок при березі місячної ночі. Бо часом, коли я вставав, щоб узяти книжку з батькового кабінету, моя приятелька просила дозволу прилягти. Її так зморювали вранішня й пообідня прогулянки на свіжому повітрі, що досить мені було відгодитися з кімнати бодай на хвильку, як я заставав її вже сонну. Простягнена як довга на ліжку, в позі такій природній, якої й зумисне не вигадаєш, вона здавалася гінкою квітучою стеблиною. І так воно було насправді, бо якби, заснувши, вона з людини не ставала рослиною, то чи поверталася б до мене знову, як у ці хвилини, здатність мріяти, притаманна мені без неї. Ось чому Альбертинин сон уможливлював подеколи кохання. На самоті я міг думати про неї, але мені бракувало її, я не володів нею. В її присутності я озивався до неї, але був надто відірваний від самого себе, щоб думати. Коли вона спала, потреба говорити відпадала, я знав, що вона не дивиться на мене, я міг усунутися від усього поверхового.

Склепивши очі, поринувши в забуття, Альбертина скидала з себе одну по одній усі ціхи своєї людськосте, що завдали мені стільки розчарувань від першого дня нашого знайомства. Нині вона жила несвідомим життям рослин, дерев, і хоч те життя здавалося відміннішим, дивнішим від мого, я був більшим його паном. Її я не тікало щохвилини, як під час розмови між нами, чорними ходами затаєної думки та погляду. Вона вбирала у себе все, що оточувало її зокола; вона хоронилася, замикалася, стискалась у своєму тілі. Тримаючи її в руках, з утопленим у неї поглядом, я мав таке враження, мовби володію нею до останку; з її пробудженням таке враження пропадало. Її життя було підлегле мені, овіювало мене своїм легким віддихом.

Я вслухався в цю таємничу, шелестку еманацію, тиху, наче морський легіт, чарівну, наче місячне сяйво, в те, що було її сном. Поки він тривав, я міг мріяти про неї, дивитися на неї, а як сон поглиблювався, міг торкатисяЛЇ, цілувати. В ці хвилини я любив її такою самою чистою, такою самою ідеальною, такою самою таємничою любов’ю, якою любив неживі творіння, ці красоти природи. І справді, коли вона засинала міцніше, то переставала бути лише рослиною; сон її, над берегом якого я мріяв, зі свіжою, невразливою для нуди, насолодою, — відкривав переді мною цілий краєвид. Сон її дихав на мене чимось не згірш заспокійливим, не згірш любашним, ніж тиха, мов озеро, бальбецька затока уповні місяця, тиха, як озеро, коли дерева ледь колишуться, коли, лежачи на піску, слухав би й слухав гомону кожної набіглої хвильки.

Входячи до покоїв, я приставав на порозі, не сміючи полохати тиші й не чуючи іншого шереху, окрім віддиху, що гас на її устах через рівні проміжки, ніби відплив, але дрімотніший і лагідніший. І в ту хвилю, коли моє вухо ловило цей божистий шерех, мені здавалося, ніби в ньому вміщалася вся особа, все життя чарівної полонянки, що спочивала оце переді мною. Вулицею без угаву торохкотіли карети, а її чоло залишалося однаково гладеньким і чистим, віддих однаково легким, задовольняючи елементарну потребу в кисні. Зрештою, бачучи, що сон її не порушено, я обережненько підходив ближче й сідав на стільця поруч із ліжком, а відтак і на ліжко.

Я бавив чудові вечори за розмовою та грою з Альбертиною, але найсолодші були ті з них, коли я оберігав її сон. Цокочучи, граючи в карти, вона була така природна, що жодна лицедійка не зголосилася б її наслідувати; її сон був для мене чимось суперорганічним. Її волосся, опадаючи вздовж рожевого личка, розсипалося по всій подушці, і часом якесь окремішнє рівне пасемце створювало такий самий малярський ефект, як гінкі і бліді місячні дерева, вишикувані у глибині рафаелівських картин Ельстірових. Коли Альбертинині уста були міцно зціплені, то її повіки під кутом мого зору видавалися тільки приплющені, аж виникав сумнів, чи й справді вона спить. Але й так ці склеплені повіки надавали її личку бездоганної цілости, не порушуваної очима. Є істоти, чиї обличчя стають напрочуд гарні й величні, коли вони позбавлені погляду.

Я обводив очима простерту переді мною Альбертину. Іноді по ній перебігала легка й незбагненна дрож — так листя кипить під несподіваним борвієм. Вона торкалася свого волосся, після чого, видимо, не втрапивши, куди їй кортіло, посилала до нього руку такими цілеспрямованими і свідомими рухами, аж мені здавалося, ніби вона от-от прокинеться. Овва! Вона спала далі — знову спокійним сном. І відтоді вже лишалася нерухома з руками, згорнутими на грудях, — згорнутими так наївно-дитинно, що, дивлячись на неї, я ледве стримував усміх, який своєю повагою, невинністю й чаром викликають у нас малі діти.

Я знав кілька Альбертин у ній одній, і тепер мені здавалося, ніби коло мене лежить іще чимало інших Альбертин. Я наче вперше побачив дуги її бровенят: вони оторочували галки повік, ніби затишні кубельця синьовода. Сліди раси, атавізму, нецноти дрімали на її личку. Щоразу, повертаючи голову, вона ліпила нову жінку, незнайому мені. Здавалося, ніби я посідаю не одну, а безліч дівчат. Чимраз глибший подих підносив рівно її груди, а, на грудях, скрижовані руки, бісерини, переміщувані і так і сяк одним і тим самим рухом, — так хвиля гойдає човни або причальні ланцюги. Тоді, відчуваючи, що вона вже спить твердим сном, що я не наражуся на рифи свідомости, покриті нині повним морем глибокого сну, я сміливо й нечутно кидався в ліжко, лягав коло неї, обіймав її раменом, тулився губами до її обличчя і до її серця, торкався її тіла вільною рукою, і її теж укупі з перлинами гойдав віддих заснулої; я сам злегка переміщався від її рівномірного руху: я плив ув Альбертининому сні.

Іноді я зазнавав не такої чистої насолоди. Для цього я не потребував жодного руху, я тільки простягав ногу вздовж її ноги — так пускають за водою весло, і воно вряди-годи похитується від легеньких брижів, подібно до того, як уривано стріпують крильми птахи, що сплять у повітрі. Я дивився на її личко в такому ракурсі, в якому ніколи його не бачив і в якому воно було напрочуд гарне. Зрештою можна доглупатися, що листи, які хтось нам пише, більш-менш подібні між собою і малюють нам образ такий відмінний від знайомої нам особи, що становлять уже другу особистість. Але куди дивніше, коли одна жінка зрощена, мов Росіта й Доодіка[17], з другою жінкою, чия зовсім інакша врода підказує інакший характер, і, щоб побачити одну, треба дивитися на неї у профіль, а другу — анфас! Її подих, стаючи шумливішим, створював враження, ніби вона задихається від розкошів, аж ось мої розкоші добігали кресу і я міг поцілувати Альбертину, не порушуючи її сну. В ці хвилини мені здавалося, ніби я володію нею цілком, як несвідомою і позбавленою опору часткою німої природи. Я не зважав на слова, які злітали часом з її сонних уст, їхній зміст лишався для мене темний; хоч би яку вони, зрештою, засвідчували незнайомку, саме на моїй руці, на моєму обличчі рука її, іноді оживлена легким дрожем, стискалася на мить. Я всолоджувався її сном з безкорисливою і миродайною любов’ю подібно до того, як цілими годинами слухав прибій.

Мабуть, треба, щоб ми добряче намучились через якусь істоту, аби в години перепочинку вона могла нам віддячитись тим самим миродайним спокоєм, який дарує природа. Мені не доводилося їй відповідати, як під час нашої розмови; щоправда, часом я мовчав і тоді, як вона говорила, але тепер, слухаючи її, я не засягав у її душу так само глибоко. Усе ще наслухаючи, ловлячи хвиля по хвилі, ніби невидимий бриз, заспокійливий шерех її чистого віддиху, я відчував перед собою чисту фізіологію існування; і ладен був зоставатися, зоріючи на неї, слухаючи її, так само довго, як колись лежав під місяцем простягнений на пляжі. Іноді можна було сказати, що море зачинає грати, що шторм відчувається аж у бухті, і я заходжувався, як її плесо, наслухати його хриплявого дихання.

Часом, задушливого дня, вона скидала, напівсонна, кімоно й кидала на фотель. Поки вона спала, я казав собі, що всі її листи — в кишеньці кімоно, куди вона їх завше клала. Підпису, сліду призначеного побачення було б мені досить, аби впевнитись у брехні чи розвіяти підозру. Коли я чув, що Альбертина спить міцним сном, я покидав ліжко, де вже віддавна дивився на неї без руху, і наважувався ступити один крок, підбурюваний жадібною цікавістю; я відчував, що секрет її життя, зім’ятий і безборонний, лежить тут, на цьому фотелі. Можливо, я робив цей крок ще й тому, що дивитися довго й нерухомо на того, хто спить, морочливо. І так, раз у раз озираючись, аби справдити, чи ж спить Альбертина, я добирався до фотеля. Приставав, довго дивився на кімоно — як раніше на Альбертину. Але (може, в цьому була моя помилка) я ні разу не діткнувся кімоно, не сягнув до кишені, не глянув на листи. Кінець кінцем, переконавшись, що мені не стане духу, я навшпиньки скрадався назад до ліжка і знову прикипав очима до заснулої, до тої, що мені не сказала б нічого, тоді як кімоно, повішене на бильці крісла, сказало б мені, певно, багато чого. І так само, як інші люди винаймають за сто франків номер у бальбецькому готелі, щоб дихати морським повітрям, я вважав за цілком природне витрачати ще більше на Альбертину, бо відчував її подих на своїй щоці, на її вустах, які я розхиляв своїми, куди через мій язик уходило її життя.

Але втісі спостерігати, як вона спить, не менш солодкій, ніж відчувати, як вона живе, клала край інша розкіш: дивитись, як вона прокидається. Та розкіш була ще глибшим і таємничішим виразом утіхи, що Альбертина живе в мене. Не раз пополудні, коли вона висідала з повозу, мені було приємно, що вона вертає до моєї оселі. Коли ж із глибини сну вона долала останні східці сонних марень, мені було ще любіше, що саме в моїй кімнаті вона повертається до свідомости й життя, аби за хвилину запитати в самої себе: «Де я?», і що, побачивши навколишні предмети, закліпавши очима від світла знайомої лампи, переконана, що прокинулась у мене в покоях, вона може собі відповісти: «Я в себе». У цю першу розкішну хвилину непевности мені було так, ніби я брав її у ще повнішу обладу, щойно тільки (замість можливих її повернень до своєї кімнати після виходів у місто) моя кімната — в ту мить як Альбертина її впізнавала — брала її у свої обійми, замикала в собі, і при цьому її очі залишалися незворушні, спокійні, ніби вона зовсім не спала. Розгубленість у першу мить пробудження виявлялася в її мовчанні, але не в погляді.

До неї повертався дар мови, вона казала: «Мій» або «Мій любий», відтак вимовляла те чи інше моє хрещене ім’я, а що в Оповідача те саме ім’я, що й у автора цієї книжки, то виходило: «Мій Марселю!» або «Мій любий Марселю!» Відтоді я не дозволяв нікому з моїх родичів називати мене «любий»: чудові слова, які мені мовила Альбертина, втрачали від цього свою неповторність. Мовлячи так, вона корчила гримаску, гримаска змінювалася невимушеним поцілунком. Прокидалася вона швидко, як і засинала.

Так само, як моє переміщення в часі, як можливість дивитися на дівчину, що сиділа коло мене обіч лампи, освітлена її сяйвом інакше, ніж сонцем, коли простувала вранці над морем, це реальне зростання Альбертининої вартости, самостійний дівчинин розвій не відігравали вирішальної ролі в тому, що тепер я дивився на неї інакше, ніж колись у Бальбеку. Багато років могло б пролягти між двома її образами і не викликати такої цілковитої зміни; зміна — засаднича й нагла — сталася тоді, коли я довідався, що мою приятельку трохи чи не виховала подруга мадемуазель Вентейль. Якщо колись я запалювався, коли в Альбертининих очах мені вбачалася таємниця, то нині я був щасливий лише тоді, коли з її очей, навіть з її щічок, не згірш виразистих, як її очі, щічок ніжних, а за хвилю вже раптом похмурих, як ніч, мені щастило вигнати всяку таємницю. Образ, якого я шукав, який приносив мені спокій, з яким я ладен був померти, була вже не Альбертина, наділена незнаним життям, а Альбертина, якомога прозоріша для мене (ось чому моя любов не могла бути тривалою, а якби й збереглася, то була б нещаслива, бо жодною мірою не задовольняла потреби таємниці); Альбертина, за якою не мрів далекий світ, Альбертина, яка не прагнула нічого іншого, — хвилинами мені здавалося, ніби це саме так, — ніж бути зі мною, бути в усьому подібною до мене, бути Альбертиною, чий образ означав тільки те, що було моє, а не морок невідомости. Якщо отак, із тривоги за когось, із непевности, чи зумієш ти його втримати, а чи він утече, постало кохання, тоді це кохання позначене відбитком струсу, що його породив, і мало нагадує те, що ми бачили досі в коханій істоті. І тільки дещиця моїх перших вражень від Альбертини, Альбертини пляжниці, жила й далі в моєму почутті до неї; нічого не вдієш — давні враження займають лише невеличке місце в такому коханні з його несамовитістю, його муками, потребою пестощів і втечею до спокійного й тихого спогаду, з прагненням сховатися в ньому і більше нічого не знати про кохану, навіть якби можна було докопатися до чогось огидного, — ба навіть із прагненням вірити тільки цим давнішим спогадам, — таке кохання зіткане з чогось зовсім іншого!

Часом я гасив світло перед її приходом. Тоді, в пітьмі, пробравшись при кволому світлі головешки, вона лягала біля мене. Розпізнавали її лише мої руки, мої щоки; на щастя, мої очі її не бачили: вони так часто боялися підгледіти в ній зміну! Тож завдяки такій «сліпій» любові вона мала відчувати, що її оточено більшою ніжністю, ніж зазвичай.