У пошуках утраченого часу. Полонянка

Коли я не вибирався з Альбертиною на довгу прогулянку, дух мій витав тим більше. Зрікшися смакувати той ранок органами чуття, я тішився подумки всіма подібними до нього — минулими чи можливими, — точніше, певним типом поранків, усі ранки-близнюки якого були тільки випадковим і швидко мною ототожненим віддзеркаленням; свіже повітря гортало сторінки собі до вподоби: я бачив перед собою євангелію дня і міг відчитати її з ліжка. Той ідеальний поранок насичував мою свідомість тривкою дійсністю, тою самою, що й інші подібні ранки, і звеселяв мене, і тої веселосте не пригашувала моя неміч. Добре самопочуття залежить не так від нашого здоров’я, як від незужитого запасу сил: ми можемо досягти його як через нарощування сили, так і через обмеження нашої праці. Снагу, яка кипіла в мені, я утримував, лежачи в постелі, я здригався й підскакував сам у собі — так машині, бува, не дають рушити, і вона крутиться довкола себе.

Приходила Франсуаза підтопити й кидала кілька галузок, чий дух, забутий за літо, описував круг коминка магічне коло; в тім колі я бачив самого себе, як я читаю чи то в Комбре, чи то в Донсьєрі, і радів, що я у своїй паризькій оселі, радів так, як коли б вийшов на мезеґлізьку прогулянку чи спіткав Сен-Лу та його приятелів на польових навчаннях. Притаманна всім людям радість знов поринути у спогади, збережені пам’яттю, найдужча буває в тих, кому лютість фізичних страждань і щоденна надія на одужання не дають шукати в житті образів, споріднених із тими спогадами, й заразом лишають дещицю віри, що вони подужають невзабарі це зробити. Завдяки такій вірі вони зберігають щодо тих образів почуття жадоби, апетиту і сприймають їх не лише як спомини, не лише як образи. Та хай би навіть ці образи мали зоставатися для мене завжди тільки образами, і я, згадуючи їх, міг би їх тільки бачити, вони все одно воскрешали в мені, в усій моїй істоті силою ідентичного враження, дитину, молодика, їхнього глядача. За цей час не тільки заходила зміна погоди надворі або запаху в кімнаті, а й у мені самому відбувалося вікове зміщення, підміна одної особи іншою. Запах гілляк у студеному повітрі був ніби кавалок минувшини, ніби невидима крига, скресла бознаколишньої зими й занесена до моєї кімнати, зчаста насичена якимось запахом, світлом, наче інакшими роками, куди я знов поринав, ще й не усвідомивши їх, охоплений радощами давно полишених надій. Сонце добиралося до ліжка, пробивало прозорі ребра мого вихудлого тіла, гріло мене, розпалювало своїм теплом, як кришталь. Тоді немовби зголоднілий виздоровник, який в уяві вже наминає всі заборонені досі страви, я запитував себе: одружуватися мені з Альбертиною чи ні, чи не скалічу я собі життя, чи не заважкий беру на себе тягар, присвячуючи життя іншій істоті, приневолюючи себе жити без самого себе, — бо над душею вічно стоятиме Альбертина, — і позбавляючи себе назавше радощів самоти. І радощів не тільки тих. Навіть коли ми вимагаємо від дня єдино прагнень, є певні прагнення, — породжувані вже не речами, а живими людьми, — прикметні тим, що вони суто особисті. Якщо, встаючи з ліжка, я на хвильку розсував фіранки, то робив це не лише — подібно до того, як піаніст відкриває на хвильку віко фортепіано, — щоб перевірити, чи на балконі та на вулиці тональність сонячного світла така сама, як у моїй пам’яті; я робив це також для того, щоб побачити пралю, що несе в коші білизну, пекарку в блакитнім хвартусі, молочарку в нагруднику, з білими плетеними рукавами, що несе гак із почепленими на ньому бідонами молока, якусь гордовиту білявку в супроводі гувернантки, — словом, угледіти картину, розбіжність у лініях якої, — може, кількісно незначна, — робить її геть несхожою на всі інші, подібно до того, як відмінність двох нот змінює музичну фразу; брак такої картини збіднив би мій день, позбавивши його мети, здатної втамувати мою спрагу щастя. Надмір радощів, породжених спогляданням усіх цих завше таких незвичайних жінок, робив для мене вулицю, місто, світ принаднішими, манливішими і заразом будив у мені прагнення одужати, вийти за поріг і бути вільним — але без Альбертини. Скільки разів, коли омріяна незнайомка проходила повз мій дім чи проїздила, женучи, мов навіжена, на авті, я шкодував, що моє тіло не може слідом за поглядом її наздогнати, не може досягнути її робом аркебузної кулі, пущеної з бійниці мого вікна, перепинити гін її личка — ось воно, сподіване щастя! — гай-гай, ув’язненому, як оце тепер, мені звідати його було зась.

Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.

Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в очах кожного, хто б її не знав. Зрештою заздрощі — хвороба переміжна, причина її примхлива, свавільна, завжди та сама в того самого хворого, іноді геть-то одмінна в іншого. Одні астматики перемагають напад, відчиняючи вікно, дихаючи сильним вітром чи гірським чистим повітрям, інші — сховавшись у середмісті, в прокуреній кімнаті. Нема ревнивців без відхилень. Один примиряється зі зрадою, аби лише жінка в ній зізналася; інший — аби лише її від нього приховали; зрештою вони обоє рябоє, бо якщо один ревнивець ще більше ошуканий через те, що правду від нього криють, то інший шукає в тій істині поживи для розростання, відновлення своїх страждань.

Ба більше, ці дві супротивні манії ревнощів часто розходяться з тим, у чому ревнивці благають зізнатися чи чого не хочуть чути. Трапляються чоловіки, ревниві лише до чоловіків, з якими їхня коханка має зв’язок віддалік від них, але згодні на те, щоб вона віддавалася іншому, аби тільки це було з їхнього благословення, поблизу від них, якщо не в них перед очима, то бодай під одним дахом. Цей випадок частенький у людей літніх, закоханих у молоду жінку. Вони відчувають, як їм важко сподобатись їй і вряди-годи — незмогу вдовольнити її; побоюючись зради, вони воліють дозволити відвідувати її у себе вдома комусь, хто — як гадають — нездатний давати їй поганої поради, зате здатний її потішити. В інших усе навпаки: не відпускаючи коханки ні на хвилинку саму в добре відоме їм місто, тримаючи її в неволі, вони дозволяють їй поїхати на місяць до країни, їм незнаної, де їм годі собі уявити, які коники вона там виливатиме. Щодо Альбертини я улягав обом тим протиболющим маніям. Я не ревнував би, якби вона розважалася біля мене, якби я потурав тим розкошам, якби вона їх заживала цілковито під моїм наглядом, — не треба було б боятися брехні; і я, мабуть, менше ревнував би, коли б Альбертина поїхала до країни такої мені невідомої й далекої, що я не міг би уявити її способу життя, не мав змоги й спокуси пізнати його. В обох випадках сумніви могли відпасти чи то через цілковиту обізнаність, чи то через цілковите невідання.

Надвечір’я занурювало мене, завдяки пам’яті, в давнє й живлюще повітря, і я вдихав його з таким самим залассям, з яким Орфей вдихає легесенький, незнаний легіт Єлисейських Полів. Але день добігав кінця, і мене огортала вечірня журба. Машинально позираючи на дзиґарі, аби знати, чи скоро вернеться Альбертина, я переконувався, що встигну ще одягтися й спуститися до власниці будинку, дукині Ґермантської, — порадитися з нею, які гарні речі подарувати моїй приятельці. Іноді я здибав дукиню на подвір’ї, вона проходжувалася, навіть у негоду, в маленькому капелюшку та хутрі. Я добре знав, що для багатьох інтелігентних людей вона просто якась пані, та й годі, титул дукині Ґермантської не означає тепер нічого, коли вивелися герцогства і князівства, але я засвоїв собі інший підхід у ставленні до людей та країв. Мені ввижалося, ніби ця дама в хутрі, кидаючи виклик негоді, ця дукиня, княгиня, віконтеса, носить усі свої замки з собою, як-от постаті, вирізьблені на портальній арці, тримають у руках збудовані ними собори чи відборонені ними міста. Але тільки мислені мої очі могли бачити ці замки, ці ліси у лівій, обтягненій рукавичкою, руці дами в хутрі, кузини короля. У дні дощові тілесні мої очі розрізняли тільки парасоля, яким дукиня не забувала запастися. «Ніколи не знаєш, де спіткнешся, так безпечніше: бува, зайду далеченько, а візничий заправить як за рідного батька». Слова «заправить як за рідного батька», «не по наших грошах» не сходили в дукині з язика, так

само як «доводиться бідувати», і було невгадно, казала вона так тому, що вважала забавним сказати, що от вона, багачка, бідує, чи тому, що паношилася тим, що от вона, аристократка, може вдавати з себе селючку, не хвалитися багатством, як хваляться тільки багатії, що гордують убогими. Може, ця звичка завелася в неї тоді, як вона, вже забагатіла, але ще не досить, з уваги на кошти, потрібні для утримання стількох маєтків, і, зазнаючи певної грошової скрути, не хотіла справляти враження, ніби криється з цим. Те, з чого найчастіше жартують, переважно пов’язане з найбільшими клопотами; а не признаємося ми в тих клопотах, може, з таємною надією, що співрозмовник візьме наші слова за чисту монету: слухаючи, як ми жартуємо, він подумає, що все це сказано тільки для дотепу.

Я знав, що в цю пору найпевніше застану дукиню вдома, і це мене підохочувало, — так мені було легше попросити в неї докладних указівок щодо Альбертини. Я йшов туди, майже не думаючи, яка це дивина: я йду до таємничої дукині Ґермантської мого дитинства, і то лише з тим, щоб нею скористатися, мов яким телефоном, надприродним інструментом, на диво якого ми колись так чудувалися і яким тепер послуговуємося автоматично, щоб викликати кравця чи замовити морозиво.

Предмети туалету справляли Альбертині велику приємність. Я не міг утриматись, аби щодня їй чогось не дарувати. Вона захоплено правила мені про шарф, накидку, парасольку після того, як зіркі її очі з вікна або на подвір’ї миттю укмічували те, що було гоже на шиї, на плечах, на руці дукині Ґермантської; знаючи, що губа в Альбертини не з лопуцька (до того ж смак її розвинувся в розмовах із Ельстіром), що вона не поласилася б на будьякий виріб, хай навіть і гарний, спокусливий для очей якоїсь простушки, а для неї нікудишній, я нишком навідував дукиню, аби розпитати її, де, як, із якої моделі було виготовлене те, що подобалося Альбертині, куди треба звернутися, аби дістати таке саме; в чому полягає секрет кравця, елегантність (Альбертина називала це «шиком», «стилем») пошиву, як точно називається крам, — краса матеріялу мала тут своє значення, — що його належало справляти.

Коли по приїзді з Бальбека я сказав Альбертині, що дукиня Ґермантська мешкає напроти нас, у тім самім палаці, вона, зачувши почесний титул і гучне ім’я, прибрала більш ніж байдужої, ворожої, погордливої міни — у натур гордих і палких ознака безсилої жадоби. Правду кажучи, Альбертина була прекрасна душа, але її приховані прикмети могли розвиватися єдино серед перешкод, якими є наші уподобання або жалоба по наших уподобаннях, що їх нам довелося зректися, — в Альбертини то був снобізм. Жалоба ця називається ненавистю. Ненависть Альбертини до «світу», зрештою, посідала в ній надто мало місця й подобалася мені своїм революційним духом — я маю на увазі нещасливу любов до шляхти, — закарбованим у французькому характері на зворотному боці медалі, чий другий бік віддзеркалює великопанство дукині Ґермантської. Про це великопанство, раз туди не потрапити, Альбертині було б, може, й байдуже; а проте їй згадалися Ельстірові слова, що дукиня серед парижанок одягається найкраще, і республіканська зневага до дукині поступилася місцем у моєї приятельки жвавою цікавістю до чепурухи. Вона часто розпитувала мене про дукиню Ґермантську і любила, коли я ходив до дукині радитися щодо її туалетів. Певна річ, я міг би просити поради в пані Сванн, я навіть написав їй якось про це. Але дукиня Ґермантська (таке в мене склалося враження) спромоглася на більше у штуці вдягатися. Якщо, зайшовши до неї на хвильку (впевнившись, що вона вдома, і звелівши попередити мене, коли Альбертина вернеться), я заставав дукиню, оповиту туманом сірого крепдешину, я розумів, що цей стрій — рівнодійна складних причин і в ньому все обдумано до цяти; я поринав у крепдешинову атмосферу, як поринають ув атмосферу вечорів, перлисто-сріблястих від мли; якщо ж, навпаки, я бачив її в полум’ї китайського жовто-червоного шлафроку, я дивився на неї, як на розжеврілу сонячну заграву; ці туалети були не випадковою, мінливою за нашим бажанням декорацією, а конкретною і поетичною реальністю — як реальність погоди в даний день чи освітлення певної години.

З усіх суконь та шлафроків дукині Ґермантської найбільше відповідали певному задумові, мали в собі особливий сенс сукні, пошиті Фортюні[5] за давніми венецькими взірцями. Чи то їхній зв’язок з історією, а чи їхня неповторність, їхня єдиність надають позі жінки, яка наділа її для вас, розмовляє з вами, незвичайної ваги; можна б сказати, що цей костюм є плід довгого намислу і що ця розмова вирізняється з поточного життя, як сцена роману. В повістях Бальзакових героїні, вітаючи гостя, надівають туалети з певним розрахунком. Нинішні туалети не відзначаються такою характерністю, поминаючи сукні Фортюні. Нічого розпливчастого не може залишитися в описі романіста, бо це сукні живих людей з плоті й крови, бо найдрібніші їхні деталі зафіксовані так природно, як лінії твору мистецтва. Перш ніж вирядитися, жінка вибирає одну з двох, і то не схожих між собою, суконь, суконь таких глибоко індивідуальних, хоч давай їм імена.

Але сукня не перешкоджала мені думати про саму жінку. Дукиня Ґермантська здавалася мені навіть милішою, ніж тоді, як я її ще кохав. Менше від неї очікуючи (я не ходив більше туди задля неї самої), я слухав її майже зі спокійною безцеремонністю, як би сидів у себе вдома, гріючись при коминку; слухав так, ніби читав книжку, написану старовинною мовою. Я почував достатню духовну розкутість, аби в тім, що вона казала, смакувати французькою вишуканістю — вишуканістю в такому щирому вигляді, в якому вона вже не трапляється ні в мовленні, ні в книжках. Я слухав її мову, як слухають людову пісню, сповнену щиро французького чару; я так само розумів, чому вона жартувала з Меттерлінка (а нині ним захоплювалася — з хибкости жіночого розуму, вражливого до припізнілого проміння літературної моди), як розумів, чому Меріме кепкував із Бодлера, Стендаль із Бальзака, Поль-Луї Кур’є[6] з Віктора Гюґо, Мейлак[7] із Малларме. Я розумів, що жартівник мав проти того, з кого жартував, інтелект дуже обмежений, натомість мову — чистішу. Дукиня Ґермантська говорила майже такою чарівливою мовою, як Роберова матір. Не в теперішніх нудних епігонів, що кажуть «фактично» (тобто «справді»), «у принципі» (тобто «власне»), «потрясний» (тобто «дивовижний») і так далі, і таке інше, можна віднайти старовинну мову й бездоганну вимову, а розмовляючи з дукинею Ґермантською чи з Франсуазою; Франсуаза навчила мене, п’ятилітка, казати не Тарн, а Тар, не Беарн, а Беар. Ось чому у двадцять п’ять років я знав, що не треба вимовляти н, як вимовляла пані Бонтан: «Пані де Беарн».

Я злукавив би, доводячи, що дукиня не усвідомлювала, що в ній сидить хлібороб, трохи не гречкосій, і що вона цього не випинає з певним кокетуванням. Але в цьому не відчувалося фальшивої простоти вельможної дами, що корчить із себе селючку, ані гонору дукині, що присаджує багачок-парвеню, таких пихатих із селянами, про яких вони уявлення не мають; їй був радше притаманний майже художній смак жінки, свідомої того, яким чаром вона наділена, і не охочої псувати його новочасними рум’янами. Таке ще водилося в Діві за нормандським ресторатором, господарем «Вільгельма Завойовника»: той волів — випадок просто нечуваний! — не обставляти свого заїзду з такою модною нині розкішшю; бувши мільйонером, він зберіг мову й носив блузу мужика нормандця, а також водив гостей у кухню, щоб показати, за сільським звичаєм, як сам господар куховарить, і його обід від цього виходив куди кращий і ще дорожчий, ніж у найшиковніших готелях.

Усіх родимих соків, що нуртують у старезних великопанських родах, не вистачить, мабуть, щоб заявився той, у кого стало б розуму не гордувати своїми соками, не втрачати її під світським лиском. Дукиня Ґермантська, як на гріх, дотепна парижанка, зберегла, коли ми з нею познайомилися, від своєї землі лише вимову. Але принаймні, згадуючи підліткування, вона поєднувала у своїй мові щось простацьке, хуторянське з кучеряво-письменським; чи ж не таким суржиком чарує нас «Маленька Фадетта» Жорж Санд або легенди, що вплів Шатобріан у «Посмертні записки»[8]. Надто втішно було мені мені слухати з її уст оповіданки про селян. Давезні імена, старосвітські звичаї надавали тому симбіозові замку з селом якогось своєрідного аромату. Не втрачаючи зв’язку з землею, де вона й досі суверен, певна аристократія так і зостається загумінковою, отож-бо, слухаєш її балачку про всяку-всячину, а перед очима постає вся історикогеографічна мапа Франції.

Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова «Мій дід у перших «Фітт-Жам» зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: «Ми старі Фрошдорфи». Гість, досі певний, що вимовляти правильно: «Фродорф», раптом робив перестриб і вже інакше, як «Фрошдорф», не казав.

Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: «Се… мл… Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів». Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: «Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу». «Не знаю, який там у нього череп, — додала вона, — але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. «Чого ти на мене в’ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий», — сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. «Так ось, я твій князь». — «О! — гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, — а я вас узяв за англійця». Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила «гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку».

Оповідаючи також про маркіза дю Ло (чий сумний кінець відомий: його, глухого, перенесли до сліпої пані А***), дукиня згадувала і не такі трагічні його роки: після ловів у Ґерманті він чаював у капцях із англійським королем, не вважаючи себе за нижчого від нього і не надто, як ми бачимо, церемонячися з ним. Дукиня розповідала це вельми мальовничо, ніби увінчуючи графа мушкетерським плюмажем гордих периґорських шляхтичів.

Зрештою навіть коли людину просто згадувано, виразне підкреслювання, з якого краю хто походить, додавало дукині Ґермантській неповторного чару, недоступного вродженій парижанці, а прості назви: Анжу, Пуату, Периґор перетворювалися в її устах на краєвиди.

Повертаючись до вимови й словника дукині Ґермантської, треба сказати, що саме ця риса віддзеркалювала консерватизм великого панства зі всім, що є в цьому слові дитинного, трохи небезпечного, відпорного еволюції, але й забавного для митця. Мені хотілося довідатись, як колись писалося ймення Жан. Я про це дізнався з листа від сестринця маркізи де Вільпарізіс, де той підписався так, як його охрещено і як його наведено у готському альманасі, — Жеан де Вільпарізіс, із тим самим гарним h, марним, геральдичним, дивовижним, як у своєму цинобровому чи ультрамариновому сяйві в часослові або на вітражі.

На жаль, я не міг сидіти без кінця-краю в дукині Ґермантської, оскільки прагнув вернутися додому по змозі раніше за Альбертину. Отож-бо, я тільки уривками добував у дукині відомості про туалети, потрібні мені, щоб замовити їх для Альбертини, з поправками на її юність.