У пошуках утраченого часу. Полонянка

Так, під кінець перебування у Бальбеку Морель розтринькав невідомо на що всі гроші; не сміючи признатися в цьому панові де Шарлюсу, він почав міркувати, в кого б підлататися. Його навчив батько (який заборонив йому ходити в вічних «таперах»), що в такому разі треба написати до підходящої особи, що він хоче «перебалакати в особистій справі», що він просить «призначити йому ділове побачення». Ця магічна формула так зачарувала Мореля, що він, як я гадаю, волів би втратити гроші, ніж змарнувати для себе втіху попросити «ділового» побачення. З часом він переконався, що ця формула не має такої всесили, як він собі уявляв. Люди, до яких він зроду не звернувся б, аби не сутужні обставини, не квапилися відповідати йому через п’ять хвилин на листа про «ділове побачення». Якщо протягом дня Морель не діставав відповіді, йому не спадало на думку, що навіть за сприятливого розташування зірок адресата може не бути вдома, що йому саме надійшли інші пильні листи, що він подорожує або захворів тощо. Якщо з ласки долі Морелеві призначалося побачення на другий день, він озивався до жертви з такими словами: «Я, власне, здивувався, не діставши відповіді, я вже думав, чи не скоїлося чогось, але ви здорові нівроку» — тощо. Отож-бо, в Бальбеку, він попросив мене відрекомендувати його Блокові, з яким негречно повівся на тому тижні в потязі; але й словом не прохопився, що хоче побалакати про «справу». Блок, не вагаючись, позичив йому — або, точніше, схилив до позички Ниссіма Бернара — п’ять тисяч франків. Відтоді Морель обожнював Блока. Зі слізьми на очах він запитував себе, як би його віддячитися тому, хто врятував йому життя. Зрештою я зголосився упрохати пана де Шарлюса видавати Морелеві по тисячі франків місячних; ці гроші Морель мав переказувати Блокові негайно, щоб розплатитися таким чином дуже швидко. Першого місяця, ще під враженням Блокової доброти, Морель переслав йому без затримки тисячу франків; але потім знайшов, мабуть, інший, приємніший для себе вжиток для чотирьох тисяч, бо почав обкидати Блока болотом. Сама поява Блока псувала йому настрій, а Блок, забувши, скільки саме він позичив Морелеві, зажадав у нього три тисячі п’ятсот франків замість чотирьох тисяч (отож п’ятсот франків скрипаль уже заощадив!), на що Морель хотів відписати, що після такого шахрайства не заплатить більше жодного сантима, — хай його віритель ще перехреститься, що скрипаль узагалі не притягає його до суду. При цих словах очі йому палали. Він не посоромився заявити, що Блок і пан Ниссім Бернар не лише не мають права ремствувати на нього, а й повинні ще радіти, що він сам не ремствує на них. А ще Ниссім Бернар нібито сказав колись, що Тібо[14] грає не гірше за Мореля, отож скрипаль надумав був його запізвати, бо така заява могла зашкодити його кар’єрі, — але потім, оскільки французьке правосуддя, на його думку, зійшло на пси й особливо попускає жидам (Морелів антисемітизм щонайприродніше випливав із позички в ізраїльтянина п’яти тисяч франків), Морель уже не рипався виходити з дому без револьвера.

Такий Морелів стан дратливосте після періоду душевного розчулення мав незабаром окошитися на сестрениці жилетника. До такої одміни прислужився, не здогадуючись сам, пан де Шарлюс; адже він часто заявляв, анітрохи в це не вірячи, а щоб тільки подрочитися, що ледве вони поберуться, він перестане дбати про них і дасть їм буяти «на своїх крильцях». Цієї думки самої з себе було аж ніяк не досить, аби відірвати Мореля від нареченої; але, запавши йому в голову, вона могла колись хемічно сполучитися з іншими подібними до неї і стати гримучою сумішшю, націленою на розрив.

Стикався я, зрештою, з паном де Шарлюсом та Морелем не так-то вже й часто. Здебільшого вони встигали вже зайти до жилетникової майстерні, перш ніж я покидав дукиню; адже втіха, якої я зазнавав у її товаристві, була така сильна, що я забував не лише про своє хвилювання, пов’язане з очікуванням Альбертини, а й про годину її повернення.

Серед днів, коли я засиджувався у дукині Ґермантської, варто згадати один, ознаменований дрібною пригодою, жорстокий сенс якої дійшов до мене аж геть-то згодом. Того пообіддя дукиня Ґермантська подарувала мені — знаючи, як я люблю ці квіти — садовий ясмин, привезений з півдня. Розлучившися з дукинею, я пішов до себе, Альбертина вже вернулася; я зіткнувся на сходах з Андре, і та скривилася, почувши дурманний запах квітів.

«Як, ви вже вернулися?» — спитав я. «Оце тільки щойно; але Альбертина засіла за листа і сїіровадила мене». — «Вам не здалося, що вона замислила щось лихе?» — «Де там, вона, видко, пише до тітки. Але майте на увазі, Альбертина не любить надто міцних пахощів і буде не в захваті від вашого ясмину». — «Отже, я обмахнувся! Скажу Франсуазі, хай виставить букет на чорні сходи». — «Гадаєте, Альбертина не почує запаху від вас? Ясмин і тубероза мають найстійкіший аромат. Зрештою, мені здається, що Франсуаза пішла по якісь справунки». — «Як же тоді я втраплю, сьогодні я не прихопив із собою ключа». — «Ой, подзвоніть, та й годі, Альбертина відчинить. Тим часом, може, вернеться й Франсуаза».

Я попрощався з Андре. За першим дзвінком Альбертина прийшла відчинити, що було не просто, бо Франсуаза пішла, а Альбертина не знала, де запалюється світло. Зрештою вона зуміла мене впустити, але втекла від запаху ясмину. Я переніс ясмин у кухню; не дописавши листа (я так і не зрозумів чому) моя приятелька встигла податися до моєї кімнати й погукала мене. Я застав її розпростерту в моїй постелі. Наразі все це видавалося мені цілком природним, може, трохи дивним, але все-таки не вартим уваги. Альбертина, мало не впіймана з Андре, вигадала трохи часу, гасячи по дорозі до мене скрізь світло, щоб я не побачив її ліжка в неладі, і вдаючи, ніби саме писала. Але все це випливе згодом, хоча, зрештою, так і залишиться для мене таємницею.

Загалом, за винятком цього єдиного випадку, коли я вертався від дукині, все відбувалося нормально. Оскільки Альбертина не знала, чи не захочеться мені вийти з нею перед обідом, я зазвичай знаходив у передпокої її капелюшок, плащ, парасольку; вона залишала їх там про всяк випадок. Якщо, вступивши, я помічав її речі, в домі ставало легко дихати. Я відчував, що замість розрідженого повітря його виповнює щастя. Смуток де й дівався, ці дрібниці заповідали мені посідання Альбертини, я біг до неї.

Тими днями, коли я не заходив до дукині Ґермантської, я, щоб убити час до повернення приятельки, проглядав якийсь Ельстірів альбом, Берґоттову книжку, Вентейлеву сонату.

Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, проте вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала з цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною. Я кидав їх у фразу музиканта чи в образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; таким чином вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.

Незабаром мене попереджувано, що Альбертина саме вернулася; при чому було заборонено називати її ім’я, коли в мене хтось сидів, скажімо, Блок; тоді я затримував його ще на хвилю, щоб він не міг спіткатися з моєю подругою. Адже я приховував від усіх, що вона мешкає в мене, ба навіть що я приймаю її в себе, — так я боявся, щоб котрийсь із моїх приятелів не став коло неї смалити халявки, не став чигати на неї на вулиці або щоб, зіткнувшися з ним у коридорі чи в передпокої, Альбертина не могла подати якогось знаку чи домовитися про зустріч. Потім я чув шелест сукні: то Альбертина йшла до моєї кімнати; з делікатности (і, звичайно, з намагання, як колись під час наших обідів у Ла-Распельєр, уникати всього, що підсичувало б у мені ревнощі) вона не входила до мене, знаючи, що я не один. Але не тільки через це — дійшло до мене зненацька. Пригадалося: я знав першу Альбертину, потім нараз вона змінилася в іншу, сьогоднішню. І цю метаморфозу я міг приписати єдино собі. Все те, в чому вона легко, навіть охоче мені признавалася, як ми були добрими приятелями, завмерло на її устах, відколи вона побачила, що я її кохаю, або відколи, не називаючи цього прямо любов’ю, здогадалася про моє інквізиторське почуття, яке прагне допитуватися, страждає, коли допитається, і прагне ще більше. Від того дня вона від мене крилася. Вона обминала мою кімнату, коли гадала, що я там із кимось (часто навіть не з приятелем, а з якоюсь приятелькою); і це вона, чиї очі перше так спалахували, коли я казав про якусь дівчину: «Треба її запросити, тобі було б так цікаво з нею познайомитися». — «Але ж вона, як ви називаєте, «підозрілого штибу». — «Що ж, тим потішніше для нас». На той час я, певне, міг би докопатися до всього. Мені навіть видається, що там, у казино, вона відліпилася грудьми від грудей Андре не через мене, а через Коттара, щоб той чого доброго (так, мабуть, думала вона) її не обмовив. А проте вже тоді вона починала замикатися в собі, перестала щирувати зі мною, стала огляднішою в жестах. Потім зачала уникати всього, що могло мене занепокоїти. Вона звірялася мені, наївнякові, про ті шматки свого життя, яких я не знав, щбб виставити їх як цілком невинні. Тепер дівчина стала невпізнанна; якщо я був не сам, Альбертина йшла прямо до себе, йшла не лише з бажання мені не заважати, а щоб показати, що ніхто інший її не цікавить. Одного вона вже не зробила б для мене зроду, того, що робила, коли мені було до цього байдуже — і робила залюбки саме з цієї причини, — а саме: зізнання. Я був рокований назавше, як слідчий суддя, робити непевні висновки з необачно кинутих слів, сподіваючися витлумачити їх без дошукування провини. І тепер я назавше залишався для неї ревнивцем і суддею.

Наші заручини насувалися з невідворотністю процесуальної дії, і наречена при цьому бентежилась, як злочинниця. Тепер вона міняла розмову, як ішлося про чоловіків та жінок ще нестарого віку. Коли ще не підозрювала мене в ревнощах, я міг розпитувати її про все, що мене цікавило. Таку пору не слід просипати. Саме тоді наша приятелька розповідає нам про свої втіхи і навіть про те, до якого лукавства вдається, аби приховати їх від інших. Нині вона зі мною не «щирувала», як колись у Бальбеку, чи то не хотіла виставляти себе в невигідному світлі, чи намагалася приховати причину своєї видимої холодности до мене, те, що я їй набридав, до того ж моє добре ставлення до неї підказувало їй, що зовсім зайве примилятися до мене так, як примиляються інші, щоб узяти від мене більше за них. Тепер вона вже не сказала б мені, як тоді: «Я не така дурна, щоб відкривати свої почуття, навпаки: як мені хто до мислі, я вдаю, ніби не звертаю на нього уваги. Так нікому нічого не вгадно». Гай-гай! Он якої заспівала мені колишня Альбертина з її вдаваним щируванням та байдужістю до всіх! Тепер вона вже не обстоювала свого давнього правила! Нині вона зводила це правило до того, що в розмові зі мною так висловлювалася про кожного, хто чимось мене дійняв: «Ет, або я знаю! Та я її й не розгледіла, — так собі, якась нікчема!» І лише вряди-годи, випереджаючи чутки, які могли дійти до моїх вух, вона зізнавалася мені в чомусь, але ці зізнання, подані так, щоб спотворити й перекрутити всю правду, самі зраджували свою брехливість.

Наслухаючи кроків Альбертини з утішною думкою, що цього вечора вона вже не піде, я розкошував свідомістю того, що для цієї молддої дівчини, з якою я колись і мріяти не смів запізнатися, вертати щодня додому означає вертати до мене. Блаженство таємничости й чуттєвости, минуще й уриване, якого я зазнав у Бальбеку того вечора, коли Альбертина ночувала в готелі, зросло, устаткувалось, виповнило мою колись порожню оселю тривалим запасом хатнього затишку, затишку майже родинного, роз’яснючи навіть коридори; той солодкий затишок щедро напоював усі мої почуття в достотному розумінні, то, коли я був сам, — в уяві, в очікуванні на її повернення. Коли я чув, як зачиняються двері до її покоїв, а в мене тоді сидів приятель, я намагався чимшвидше позбутися його, випроваджуючи його аж на сходи, часом навіть спускався з ним на кілька приступок. Альбертина виходила мені назустріч у коридор. «Стривайте, я піду роздягнутися, а вам пришлю Андре; вона заскочила на хвилинку, сказати вам «добраніч». І, не скинувши ще великого сірого шарфа, накинутого на шиншиловий точок (мій ще бальбецький подарунок), вона зникала у своїй кімнаті, буцімто здогадуючись, що Андре, уповноважена мною стежити за нею, мала, подаючи мені подробиці, згадуючи про зустріч із одним знайомим, унести щось конкретне в ті незнані обшири, куди вони вдвох ходили на цілоденну й неуявленну прогулянку.

Вади Андре викристалізувалися, вона була вже не така мила, як до першого знайомства. Тепер у ній чаїлася якась тривожна їдь, ладна зірватися морським вихором на першу-ліпшу мою згадку про щось приємне для Альбертини та для мене. А проте Андре могла ставитися до мене краще, ніжніше, ніж люди миліші за неї. Доказів для цього я мав чимало. Але найменший об’яв чужого щастя, якщо це щастя не йшло від неї, дошкуляв їй, виводив із себе, як грюкіт надто сильно прибитих дверей. Вона визнавала страждання, до яких була непричетна, але не визнавала таких самих утіх; коли бачила, що я хворий, побивалася, співчувала, гляділа б мене при потребі, та якщо я чимось тішився, якщо радів, згортаючи книжку й кажучи: «О, я провів дві розкішні години, читаючи цікавого автора», мої слова, які справили б приємність моїй матері, Альбертині, Роберові, викликали в Андре ніби якесь обурення, може, якусь чисто нервову нехіть. Мої радощі завжди дратували її, їй несила було з цим критися. Ці вади були обтяжені іншими, серйознішими; одного разу, коли я згадав про молодика, чудового гравця у спортивні ігри, в гольф, але невігласа в усьому іншому, сподибаного мною тоді, як він гуляв з їхньою «ватагою» в Бальбеку, Андре ядуче захихотіла: «А чи знаєте ви, що батько його злодій, ледве не попав за грати. Хай вони собі костричаться, а я роздзвоню все це на цілий світ. Хай позивають мене за наклеп. Я наведу такі докази, що ну!» Очі в неї блищали. Потім я довідався, що батько не допустився жодного порушення і Андре знала про це краще за інших. Але їй примарилося, що син гордує нею, от вона давай шукати, чим би йому дошкулити, як би його зганьбити, — вигадала цілу історію, подумки складаючи проти нього свідчення, і доти гаптувала її канву всілякими подробицями, аж поки, мабуть, і сама в це повірила. Отож-бо на теперішньому щаблі (поминаючи навіть її короткі й злісні випади) я волів би її не бачити, бодай через її недоброзичливу підозріливість, яка оперізувала крижаним і кусливим пасом її справжню натуру, — натуру теплішу й ліпшу. Але відомості, які вона єдина могла мені постачити про мою подружку, були для мене занадто цінні, щоб я наважився знехтувати таку рідкісну нагоду їх здобути. Андре переступала поріг, зачиняла двері і складала свої реляції; вони здибали одну приятельку, — між іншим, Альбертина ніколи мені про неї не згадувала. «Про що вони розмовляли?» — «Не знаю, я скористалася з того, що Альбертина не сама, і пішла по вовну». — «По вовну?» — «Авжеж, Альбертина просила мене». — «Не треба було йти, вона зумисне хотіла позбутися свідків». — «Але вона просила мене про це ще до зустрічі з приятелькою». — «А!» — зітхав я з полегкістю. За хвилю в мені знов оживала підозра; хто знає, може, Альбертина домовилася з приятелькою про побачення й вигадала привід, щоб зостатися з нею сама? Зрештою, чому я певний, що Андре говорить усю правду? Може, вона у змові з Альбертиною?

Наше кохання тим палкіше, — казав я собі в Бальбеку, — чим несамовитіші наші ревнощі до вчинків коханої; ми відчуваємо, що, якби вона розповіла нам усе, нам, певне, легко було б зцілитися від любови. Даремно ми криємося з ревнощами; той, хто їх будить, швидко їх відкриває і пускається на хитрощі. Він намагається ошукати нас, приховуючи те, що може завдати нам болю, і таки нас ошукує, оскільки нас не попереджено, чому якась незначна репліка мала б зрадити приховану в ній брехню; для нас це репліка як репліка; її сказано обережно, а ми слухаємо її через верх. Потім на самоті нам знову спадає ця фраза, і ми відчуваємо, що вона якось розминається з дійсністю. Та чи добре ми її собі пригадуємо? У нас народжується «самосійний» сумнів щодо надійности нашої пам’яти; цей сумнів із тих, коли в певному нервовому стані ми ніяк не можемо згадати, чи засунуто на дверях засовець, і б’ємося над цим за п’ятдесятим разом достоту, як і за першим; певно, можна без кінця повторювати одну й ту саму чинність, але вона так і не залишить по собі точного й спасенного спогаду. Але тут принаймні можемо зачинити двері п’ятдесят перший раз, тимчасом як ота тривожна фраза живе у минулому в непевному звучанні, якого нам не відтворити. Тоді ми починаємо перебирати інші репліки, за якими не стоїть нічого; а єдині ліки нехтуємо: невідомість, небажання щось знати. Тільки-но вихлюпнуться назовні наші ревнощі, та, що є їхнім предметом, бачить у них недовіру — виправдання ошуканства. Зрештою в намаганні щось з’ясувати ми перші починаємо ошукувати, брехати. Андре, Еме присягаються нам тримати язик за зубами, та чи додержать своєї присяги? Блок не міг обіцяти нічого, бо нічого не знав. Досить Альбертині побалакати з ними, і вона швидко з допомогою того, що Сен-Лу називав «перехресним вогнем», вивідає, що я їй брешу, прикидаючись байдужим до її вчинків і морально нездатним за нею шпигувати. Ось чому дрібний фрагмент відповіді, що принесла мені Андре, через свою появу після моєї безконечної і постійної непевности (непевносте того, що робить Альбертина), був надто туманний, щоб завдати болю; для ревнощів він був тим, чим для гризоти є початок забуття та його заспокійлива мла. Але цей фрагмент породив зараз же нові запитання. Досліджуючи частку великого обширу, простертого довкола мене, я здолав лише відсунути те невідоме, яким є для нас реальне життя іншої людини, коли ми хочемо справді його собі уявити. Я розпитував Андре далі, тоді як Альбертина з сором’язливосте і з бажання дати мені більше часу на розпити (чи вона здогадувалася про щось?) навмисно довго переодягалася у своїй кімнаті.

«Мені здається, що Альбертинині дядько й тітка мене люблять», — кинув я неуважно, забувши про вдачу Андре. Аж це побачив, як розпашіле її личко псується на очах; мов скислий сироп, воно нібито помутніло. В кутиках рота залягла гіркота. Нині в Андре не зосталося вже нічого з тих дівочих веселощів, які вона, як і все її гроно, навіть попри свою хоровитість, розточувала першого року мого перебування в Бальбеку і які зараз оце гасли в неї так швидко. Правда, відтоді Андре взяла кілька років на плечі. Проте я, наперекір Андре, перш ніж вона йшла додому обідати, пробував її розворушити. «Одна душа шаленіє за вами», — хвалився я. Одразу промінь радощів осявав її погляд; вона мала такий вираз, ніби й направду мене кохала. Уникаючи дивитись на мене, вона ставала нараз круглоока-круглоока, з зіньок бризкав сміх. «А хто це такий?» — питала вона з наївним і лакомим зацікавленням. Я називав його: байдуже, хто то був — Андре світилася щастям.

Наставала година розлуки, і вона прощалася. З’являлася Альбертина в негліже, вона вдягала якийсь гарний крепдешиновий пеньюар або кімоно — про деталі їхнього крою я дізнався в дукині Ґермантської, а пані Сванн доповнила їхній опис у листі, почавши його так: «Після Вашого тривалого зникнення я вже була подумала, читаючи Вашого листа з приводу моїх tea gown[15], що я спілкуюся з духом». Взута Альбертина була в чорні черевички, розшиті діямантами (Франсуаза в’їдливо охрестили їх «капцями»), достоту такі, як носила ввечері у себе вдома дукиня Ґермантська: Альбертина побачила їх у вікно. От і завелися в Альбертини трохи згодом пантофельки: одна пара золочена шевро, друга шиншилова, ці черевички тішили мене, бо ті й ті були ніби знаком (інші ні про що не свідчили), що вона мешкає у мене. Мала вона ще й інші речі, одержані не від мене, приміром, гарний золотий перстеник. Я милувався на орлі крила. «Це від тітки, — сказала вона. — Все-таки тітка часом до мене добра. Він мене старить, бо подарований на моє двадцятиріччя».

Альбертина кохалася в цих гарних речах куди більше, ніж дукиня. Подібно до всякої перешкоди, що ускладнює посідання (як для мене хвороба: вона робила мені подорожі такими важкими й бажаними), убозтво, щедріше тут за багатство, дає жінкам щось більше за туалет, якого вони не можуть справити: бажання мати цей туалет, а вкупі з бажанням і справжню, докладну й глибоку обізнаність із ним. Обоє — Альбертина, бо не могла купити ці речі, я, бо, замовляючи їх, намагався зробити їй приємність — скидалися на двох студентів, заздалегідь обізнаних із картинами, обраними для огляду в Дрездені чи там у Відні. Натомість багаті жінки серед тьми-тьменної своїх капелюшків та суконь нагадують відвідувачок, у кого прихід до музею — якому не передує жодне прагнення — породжує лише запамороку, змору та нудьгу. Якийсь точок, соболине манто, пеньюар від Дусе з рукавами на рожевій підшивці набували величезної ваги для Апьбертини, яка їх помітила, вподобала і, завдяки винятковості й конкретності свого бажання, виокремила з усіма деталями у порожнечі, де чудово вирізнялися підбій чи стьожка. Те саме, тільки на інший лад, осягав я, ходячи до дукині Ґермантської, аби з’ясувати, в чому полягає унікальність, досконалість, шик даної речі, а також неповторність фасону кутюр’є. Такої вагу ані чару вони, звичайно, не мали для дукині, ситої, ще без усякого апетиту, і мали б їх для мене, якби я їх бачив кілька років тому, супроводжуючи якусь чепуруху в нуднім її поході до кравчині.

Поступово Альбертина сама робилася елегантною дамою. Я замовляв для неї тільки речі у своєму роді найкращі, з усіма тонкощами, гідними дукині Ґермантської чи пані Сванн, і таких речей у неї дедалі більшало. Але це мало її обходило, відколи вона полюбила їх заздалегоди і кожну окремо. Якщо хтось захоплюється спершу одним, а потім іншим маляром, то, зрештою, спалахне любов’ю до цілого музею, і любов’ю далеко не холодною, бо складається вона з шерегу захоплень, захоплень у кожний період часу виняткових, але кінець кінцем зведених докупи й помирених між собою.

Альбертина, зрештою, не була пустою лялькою; вона багато читала, коли зоставалася сама, і читала мені, коли ми бували разом. Її кмітливість вражала. Вона зізнавалася, не маючи, зрештою, рації: «Я жахаюся на думку, що без вас так би й лишилася дурепою. Не сперечайтеся. Ви відкрили мені світ думок, про які я й гадки не мала; і те невеличке, чим я стала, я завдячую лише вам».

Те саме казала вона колись і про мій уплив на Андре. Чи котрась із них відчувала щось до мене? І що становили Альбертина та Андре самі собою? Аби про це довідатися, вас треба б стриножити, перестати жити в ненастанному очікуванні вас, очікуванні, коли ви стаєте щораз іншими; щоб упіймати ваш образ, треба вас розлюбити, не бути вже свідком ваших нескінченних і завжди разючих з’яв, о дівчата, о тремкий променю, в якому ми тріпочемо, бачучи, як ви з’являєтесь раз у раз, і ледве годні впізнати вас у запаморочливій швидкості світла! Може, ми нічого б не знали про цю швидкість і все видавалося б нам нерухомим, якби голос плоті не казав нам бігти до вас, до вас, о золоті блискітки, завжди такі одмінні й завжди не такі, як ми сподівалися! За кожним разом дівчина так різниться від тієї, якою була доти (бо з появою її перед нашими очима летить шкереберть наша пам’ять про неї і наше жадання), що сталість удачі, якою ми її наділили, виявляється звичайнісінькою фікцією, таким собі загальником. Нам кажуть, що оця гожа дівчина ніжна, любляча, сповнена найтонших почуттів. Наша уява вірить цьому на слово: коли перед нами вперше під пухнастим кружком білявого волосся постає диск її рожевого личка, ми майже лякаємося, що ця надто доброчесна сестра остудить нас самою своєю цнотою, що вона ніколи не стане для нас омріяною коханкою. Скільки освідчень, повіривши в шляхетність її серця, робимо ми їй із першої нашої зустрічі, скільки планів снуємо разом! Але за кілька днів ми вже шкодуємо, що виказали таку довірливість, бо рожеве дівча за другим разом поводиться з нами, наче хтива фурія. Не ручуся, що після кількаденної вібрації, коли рожеве світло показувало нам миготливі чергові подоби, зовнішній movimentum[16] не змінив самого вигляду тих дівчат; те саме могло спіткати моїх бальбецьких приятельок.