Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

— Врятувати? Від чого?

— Чи відомо тобі, що догони мають намір зруйнувати скельний міст? Убіре каже, що підготовка до цього вже завершується. Вони зроблять це, щойно ми повернемося, — сказала дівчина.

Гумбольдта Шарлоттине повідомлення неабияк здивувало. Він одразу ж отямився і почав тверезо дивитися на ситуацію.

— Вони хочуть зруйнувати міст?

— Так.

Гумбольдт обернувся, щоб глянути, як догонські воїни переводять полонених скельним мостом на свій бік ущелини.

— І як же вони думають це зробити? Адже тоді їм доведеться зрушити з місця кількасот тонн каміння. А перед цим іще й розбити його на друзки.

— Вони сконструювали якийсь пристрій, складну комбінацію з канатів і важелів, — сказала Шарлотта. — Якщо механізм привести в дію, то зупинити його буде неможливо. Я бачила цей пристрій. Будь певен — він спрацює.

— Але навіщо? Тоді ж вони виявляться повністю ізольованими на верхівці своєї столової гори.

— Такий у них план, невже ти не розумієш? Згадай: ця гора — їхній Ноїв ковчег. Вони мають воду, клаптики орної землі й худобу. Тому можуть скільки завгодно часу існувати цілком незалежно. Навіть якщо зелені кристали захоплять усю земну сушу, догони залишаться в безпеці. Вони вже заходилися руйнувати всі сходи та містки, що ведуть звідси на рівнину. Скельний місток — остання ниточка, що пов’язує їх із зовнішнім світом. Якщо його зруйнувати, вони залишаться відрізаними. Тоді Оскар ніколи не зможе до нас повернутися.

— Цього в жодному разі не можна допустити.

— Я теж так гадаю. Тому так важливо, щоб ти залишився. І ще одне скажу тобі: Еліза має незвичайну ідею щодо того, як можна зупинити цю зелену пошесть. А, можливо, й повністю знешкодити. Елізо! — покликала дівчина.

Гумбольдт стрімко обернувся до своєї супутниці й подруги.

— Я вже давно ставила собі запитання: як догони спромоглися перемогти теллем, — почала жінка. — Як їм удалося здолати цей народ, якщо перевага — і в духовному, і в матеріальному плані — була на боці супротивника? Якщо вірити переказу, догони не мали ані найменшого шансу.

— Убіре стверджує, що їхній проводир отримав знак богів, — нагадав Гумбольдт.

— Саме так, — кивнула Еліза. — Але що то був за знак? Щось матеріальне, до чого можна доторкнутися чи взяти в руки? А, може, зброя? Навряд чи. Очевидно, це було якесь знання, що дало змогу догонам здобути перемогу. — Її обличчя зробилося дуже серйозним: — І, мені здається, я знаю, що саме. Звуки догонських пісень.

— Пісень? — недовірливо перепитав Гумбольдт.

Вони ступили на скельний міст, і Еліза взяла вченого під руку.

— Ось подумай, — вела далі вона. — Їхні дивні пісні — це єдине, що цілком точно збереглося протягом багатьох століть. Не існує ані записів, ані малюнків, ані будь-яких переказів, що розповідали б про те, чим насправді був цей знак богів. Це досить дивно, чи не так? Якби мова йшла про якусь надзвичайну зброю або магічне заклинання, то цей секрет зберігався б у найсуворішій таємниці й передавався від старійшини до старійшини. Та цілком очевидно, що нічого такого не було, й, тим не менше, догони примудрялися тримати ситуацію в храмі під контролем. А єдине, що вони винесли з собою з глибин минулого і зберегли в первісному вигляді, — це їхні дивовижні співи.

— Ти вважаєш, що за ними приховано дещо більше, ніж звичайні магічні ритуали?