Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

— Так, це правда. Але родина створює і проблеми. Ти не можеш робити все, що тобі хочеться. Існують неписані закони та правила, і їх доводиться враховувати. Якщо ти їх порушиш, то завдаси болю іншим.

— Ти маєш слушність. Нелегкий тягар. Проте віднині тобі більше не доведеться про це думати. Тепер я — твоя родина, і ти не можеш зраджувати мене.

Оскар підійшов до найвищого зеленого моноліту й поклав на нього руку. Незважаючи на те що склоподібна речовина здавалася надзвичайно твердою, рука по лікоть занурилася всередину.

— Відчуваєш єдність?

Оскар кивнув. Йому раптом здалося, що він з усіх боків оточений людьми. У багатьох була темна шкіра, та на зріст усі були невисокими. Принаймні, не вищими за нього самого. Всі вони були вдягнені у строкаті штани й сорочки, а їхні голови захищали гостроверхі капелюшки, що нагадували дитячі ковпачки. Люди обступили хлопця, простягали до нього руки, дивлячись на юнака з гострою цікавістю.

«Мабуть, це люди теллем, — подумав Оскар. — Народ, який колись доправив метеорит із Сахари на вершину столової гори. Які вони славні — як лагідні й добре виховані діти!»

Тільки зараз він помітив, що серед темношкірих траплялися й білі люди. Гордовиті, високі на зріст чоловіки й жінки у світлому одязі. В руках у них були книги, вони жваво перемовлялися між собою. Оскар упізнав панотця-місіонера, і той схвально кивнув йому.

Його увагу привернув іще один чоловік. Майже чорне від засмаги обличчя, пісочного кольору сорочка і штани з величезною кількістю кишень. На голові крислатий капелюх, на носі — окуляри, за якими виблискують розумні, сповнені цікавості очі. Саме такий вигляд мав етнограф Рихард Беллхайм до свого перетворення. Він тільки зовні скидався на того холодного й неприступного пана, якого Оскар бачив у Берліні. Помітивши юнака, він широко розкинув руки:

— Іди до нас! Стань одним із нас!

Трохи віддалік від інших сидів хлопчик. Він був напрочуд гарним, хоча шкіра його здавалася алебастровоблідою. В руках у хлопчика була палиця, якою він креслив на піску якісь фігури. Помітивши Оскара, він підвівся й попрямував до нього.

Юнак затамував подих. Одягу на хлопчикові не було, проте й оголеним він не був. Його оповивало щось на кшталт простирадла з тонких енергій, яке приховувало від погляду більшу частину тіла. Незважаючи на свій юний вигляд, він здавався мудрим і досвідченим, а в його очах світилася вічність.

Раптом Оскар зрозумів, що цей хлопчик тут — найголовніший.

Коли дивний володар наблизився, стало зрозуміло, що він тільки здаля здавався маленьким і тендітним, а на справді ж був удвічі вищим за Оскара.

Юнак розгублено розглядав незнайомця.

— Хто ти? — нарешті, запитав він.

На блідому обличчі з’явилася посмішка.

— Хіба ти не знаєш? Моє ім’я — Сігі-По. Так називається моя батьківщина, що розташована дуже далеко звідси.

— Ти… просто хлопчик?

— Тебе це дивує?

Оскар був неначе в тумані. Цей голос, це видіння. Все це було таким дивним, що просто можна було з глузду з’їхати.