Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

— Я не розумію, — промовив він збентежено.

— Гаразд, я спробую сказати інакше. Догони кажуть: «Якщо сонце світитиме нам і вдень, і вночі, все навколо перетвориться на пустелю». Те ж саме з нашим життям і смертю. Лише повсякчасні зміни надають змісту нашому існуванню. Ми маємо в своєму розпорядженні тільки короткий проміжок часу, тому кожна мить повинна запам’ятатися. Якби ми були безсмертними, то збайдужіли б до всього, що нас оточує, а життя б остаточно втратило будь-який сенс.

Очі хлопчика від здивування зробились величезними, як блюдця.

— Ніколи б не подумав, що в тебе можуть народжуватися такі сумні думки. Ти мене просто вразив.

Оскар зрозумів, що космічна істота вагається. Він фізично відчував хвилю її невпевненості. Виходить, вона не така вже й могутня і надрозумна, якою хоче здаватися, і її можна переконати відмовитися від лиховісних намірів.

— Знаєш, — почав він, — раніше я був дуже нещасливим. Я ріс на вулиці сам, без батька й матері. І завжди думав, що коли в мене, нарешті, з’явиться сім’я, то я одразу автоматично зроблюся найщасливішою в світі людиною. Проте це виявилося зовсім не так. Я знайшов собі сім’ю, проте мало що змінилося. В душі я так само залишився вуличним хлопчиськом, завжди голодним лахмітником.

— Чому так відбувається?

— Мабуть, через те, що в душі кожної людини від самого початку в різних пропорціях перемішані щастя й нещастя. І вони залишаються з нами на все життя, незалежно від того, що відбувається довкола. Навіть якщо засипати кожного золотом і завалити подарунками, від цього пропорція не зміниться. Тому я і побоююся, що твій план ніколи не здійсниться. Принай мні, тут, на Землі. Дай нам спокій, і це буде найкраще, що ти можеш для нас зробити.

Очі хлопчика стемніли.

— Але я не можу, і ти це добре знаєш. Я прибув сюди, щоб з’єднатися з вами, навіть якщо це відбуватиметься супроти вашої волі.

— Але чому?

— Ті, хто зараз живе на Землі, ще не здатні приймати рішення самотужки. За поняттями Всесвіту, ви ще зовсім діти. Вас треба взяти за руку й показати правильний шлях, інакше ви остаточно заблукаєте.

— А як же право на власний досвід? Право припускатися помилок і вчитися на них? Хіба це нічого не варте?

— Он воно що! — Хлопчик відмахнувся, ніби відганяючи набридливу муху. — Так може міркувати лише незрілий молодик. Повір, коли ти будеш таким само старим, як і я, то почнеш думати зовсім інакше.

— Але ж тобі було надано волю, яку ти використав для того, щоб самостійно накопичувати мудрість і досвід. Чому ж ти вважаєш, що ми не гідні цього? Де логіка? Ми маємо пройти власний шлях пізнання.

Хлопчик знову схилив голову. Його погляд змінився й уже не був привітним.

— А ти впертий, тобі вже хтось казав про це?

— Батько казав, і неодноразово.

— Неприємна якість. Ти впертий і дуже гострий на язик. Тобі слід якомога швидше позбавитися цих недоліків.

Оскар скинув угору підборіддя.