Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Макс коротко розповів про все, що з ними сталося. Протягом усього часу Уїлсон похмуро мовчав і був дуже схожим на повітряну кулю, з якої випустили повітря. Але на той момент, коли репортер закінчив розповідати, йому все ж удалось опанувати себе. Іридієве око сріблясто заблищало.

— Макс Пеппер! — промовив він. — Я змушений просити у вас пробачення. Правду кажучи, я вважав вас тюхтієм, зманіженим янкі з великого міста, який навіть шнурки сам собі не може зав’язати. На щастя, я помилявся. Відсьогодні я вам цілковито довіряю. Від цього моменту ви і ваш друг — повноправні члени цієї експедиції, які мають право на частку всіх скарбів, товарів і цінностей, що потраплять нам до рук. — Він обернувся до своїх людей: — Друзі! Я вимагаю, щоб ви ставилися до цих джентльменів із такою самою повагою, як і до мене. Ці хлопці врятували нам життя!

Макс мимоволі зашарівся. Він відчував страшенну незручність від таких гучних слів, і все ж вони його улестили.

— А що робити з нашим бранцем? — запитав він.

Сер Уїлсон уважно оглянув фігуру проводиря бедуїнів і покрутив у руках його коштовну рушницю і кинджал.

— Ми візьмемо його з собою. Поки він тут, його люди не зважаться напасти до нас.

— А далі?

— Іще п’ять-шість денних переходів, і ми його відпустимо. Сподіваюся, ви це хотіли від мене почути?

— Так, сер.

— Чудово! Тоді не будемо гаяти часу. По конях!

Щойно Уїлсон із Арчером, ведучи з собою бранця, рушили до коней, решта англійських найманців оточили репортерів. Тут уже вони дали волю емоціям. Журналістам тиснули руки, обіймали й дружньо плескали по плечах.

Ніколи ще Макс Пеппер не почувався таким щасливим і упевненим у собі.

41

«Пачакутек» Оскар помітив здалеку. Ніби кит, якого штормом викинуло на рифи, повітряний корабель висів на крутому виступі скелі. Оболонка балону, яка все ще зберігала залишки водню, роздулася на сонці. Гондола ліниво розгойдувалася від вітру. Тихе порипування такелажу нагадувало стогін. Це надавало йому ще більшої схожості з пораненою твариною.

Догони почали злякано перешіптуватися. Гумбольдт намагався їх заспокоїти, проте страх зростав у цих людей з кожним кроком. І лише Йатиме й Джабо, які весь час ішли пліч-о-пліч із мандрівниками, здавалося, нічого не бояться. Дівчинка зацікавлено розглядала небачене чудовисько.

— Вони дуже налякані, — ніби вибачаючись за своїх одноплемінників, промовила вона в лінгафон. — В усьому винне пророцтво.

— Забобони мають величезну силу, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Навіть у тих місцях, звідки ми родом, побачивши повітряне судно, деякі люди жахаються й тікають. Тож не варто засмучуватися через це. Я намагався пояснити їм, що «Пачакутек» — це всього лише деревина, тканина й метал, але вони не полишають думки, що бачать перед собою літаючого дракона. Що ж, нехай буде так. Головне в тому, що ми повернемо собі свій корабель.

«Або те, що від нього залишилося», — подумав Оскар задираючи голову.

Навіть здалеку було помітно, що буря страшенно пошкодила «Пачакутек». В оболонці балона зяяла величезна діра, крізь яку витекла більша частина водню. Хвостові стерна безпорадно звисали й трималися лише на стернових тросах. Корпус тріснув одразу в кількох місцях, і крізь пролами було видно внутрішню частину трюму. Повітряні гвинти безнадійно зіпсовані: їхні лопаті ще так-сяк можна було б полагодити, але зігнуті й покручені сталеві осі справляли гнітюче враження. Відновити їх навряд чи було можливо навіть у сучасному ковальському цеху. З палуби покаліченого корабля до землі звисав якірний ланцюг, а сам якір застряг між кам’яних брил, не даючи літальному апарату остаточно розлетітися на тріски.

Гумбольдт не гаяв часу. Скинувши сюртук, він вдягнув рукавиці, вхопився за ланцюг і, хекаючи, почав видиратися на палубу. Це було нелегко, адже важив учений більше сотні кілограмів. Сам Оскар злетів би вгору цим товстим ланцюгом, як вивірка, та поранена рука, яка й досі остаточно не загоїлася, заважала йому це зробити.