Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Пролунав іще один постріл, за ним іще один. Кулі лягали досить близько, однак, наскільки міг бачити журналіст, нікого не зачепило. Нарешті, Макс помітив супротивника. На гребені піщаної дюни, розташованої праворуч від них, завидніли кілька фігур у довгих темних накидках і синіх хустках, які закривали обличчя.

— Пеппере, краще б вам було сховатися й узяти рушницю. Якщо будете й далі там стовбичити, ризикуєте отримати кулю в лоба. Не забувайте, що маєте справу з першокласними стрільцями.

Журналіст пригнувся й побіг до Арчера, котрий видав йому зброю. Рушниця Генрі сорок четвертого калібру. Шістнадцять пострілів за хвилину, солідна і надійна зброя. І все ж Макс не збирався нікого вбивати. Можливо, бербери відступлять, якщо зрозуміють, що мають справу не з якимись там торгівцями, а з досвідченими вояками.

Люди Уїлсона моментально розосередилися по прилеглих схилах і повели вогонь у відповідь. Усе навколо загриміло, й незабаром над дюнами вже висіла хмара порохового диму. Сонячні промені ледве пробивалися крізь нього.

Невдовзі з’явилися перші поранені. Макс почув відчайдушний зойк Руперта, здоровезного чолов’яги, в минулому — докера в Ліверпулі. Руперт сидів на піску, тримаючись за ногу. На його світлих штанях розпливалася густо-червона пляма, поступово збільшуючись за розміром.

Бербери тим часом підповзали дедалі ближче. Становище експедиції було вкрай невигідним: доводилося стріляти вгору. Натомість, кочівники вели вогонь із гребенів піщаних пагорбів.

Раптом Макс відчув тупий удар. Невидима сила відкинула його на кілька метрів, і репортер упав на пісок. До нього одразу ж кинувся Гаррі.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально, — репортер здивовано оглядав власні ноги. — Підніми мою наплічну сумку, будь ласка. От бісові розбійники, ця штука обійшлася мені в чотири марки, а тепер у ній величезна дірка. Ти не помітив, хто в нас стріляв?

Гаррі похитав головою:

— Ні, не встиг.

Макс здивовано глянув на друга:

— А де твоя рушниця?

Гаррі винувато покосився на свій фотоапарат.

— Я вирішив, що, можливо, мені пощастить зробити пару знімків. Кожний має робити те, що в нього найкраще виходить, чи не так? — усміхнувся він. — Хтось вимагав від нас більше драматизму, а тут саме трапилася така нагода.

— Ну, якщо тобі фотоапарат дорожчий за життя, то, звісно! Але ось що я тобі скажу: всім нам треба забиратися геть, і якнайшвидше. Звідси ми в берберів як на долоні. Якщо нам пощастить прорватися крізь ряди їхніх стрільців, ми зможемо атакувати цих хлопців із тилу.

— Я готовий.

Пригинаючись, друзі короткими перебіжками рушили до неглибокої улоговини. Яр простягався на захід, і коли вони подолали метрів із триста, Макс зупинився.

— Треба добре розглянутися, щоб зрозуміти, де ми опинилися.

Спітнілі й захекані, репортери видерлися на найближчу дюну, підповзли до гребеня й почали вдивлятися туди, звідки чулися постріли.