Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Уїлсон указав на сусідню столову гору:

— Он, бачите вузьку стежку на протилежному схилі? Цим шляхом ми й скористаємося.

— Але ж це зовсім інша гора! Між нею і плато, де розташоване місто, пролягає глибока розпадина.

— Якщо вірити французам, між цими двома горами має бути розташований кам’яний перешийок, щось на кшталт містка. Він достатньо міцний, щоб утримати кількох людей. Я його поки що не знайшов, проте абсолютно упевнений, що він існує. Досі вся інформація французьких геодезистів підтверджувалася досить точно. Що й казати — фахівці!

Макс задумливо кивнув.

— Гаразд, припустимо, що цей місток і справді існує. Але ж його охороняють догони. Навряд чи вони дозволять нам вдертися на їхню територію.

Джейбс Уїлсон ляснув журналіста по спині й розреготався:

— Із вас вийде чудовий мисливець на метеорити! Ви завжди прораховуєте ситуацію на два ходи вперед, і це добре. Але мені здається, що догони — взагалі не проблема. І якщо вони не побажають допомагати нам, то нехай начуваються. Я їм цього не подарую. Ми доберемося до своєї мети, хочуть вони цього, чи ні. А тепер — рушаймо!

Опівдні експедиція досягла підніжжя столових гір. Тут уже стало зрозуміло, що між двома горами і справді існує щось на кшталт містка. Звісно, це був не рукотворний міст, як гадав собі Макс, а природний виступ скелі, що був розташований на висоті п’ятдесяти метрів над прірвою. У Макса паморочилося в голові від самої думки, що доведеться на нього ступити. Проте журналіст розумів, що іншого шляху на плато Заборонного міста не існувало.

Однак узвишшя, яке в бінокль здавалося цілком підходящим для початку підйому, зблизька виявилося лише купою гальки та щебеню. Цей шлях був абсолютно непридатним. Якщо придивитися, на ньому збереглися деякі невиразні ознаки того, що в минулому тут існувала широка дорога, яка вела до поселень на плато. Подекуди траплялися вирубані з пісковику диски, з яких догони зазвичай роблять бруківку, а також напівзасипані дренажні рівчаки. Здавалося, це все було покинуто багато століть тому. Пустельні вітри та люті зливи, що зрідка траплялися тут, зруйнували скелі, їхні схили обсипалися, й поступово цей шлях зробився непрохідним.

Джейбс Уїлсон спішився й повів свій загін вузеньким містком.

Гаррі, Макс і Патрик О’Ніл ішли слідом за ним на деякій відстані. Вони вели коней і мулів, навантажених експедиційним скарбом, що було нелегко. Тваринам доводилося підніматися вгору слизьким схилом. Їхні копита раз у раз ковзали по камінню. Максу дісталося четверо коней, що тягли харчі, і лише надзвичайна наполегливість допомагала йому втримувати тварин від панічної втечі. Коли він наздогнав Уїлсона, то відчув, як мокра від поту сорочка прилипла до спини.

— Що сталося? Чому ми зупинилися? — захекавшись, спитав він.

— Кінцева станція, — мисливець на метеорити вказав на купу каміння заввишки близько трьох метрів. — Із кіньми нам тут не пройти.

Макс уважно оглянув перешкоду. Не схоже було, щоб вона утворилася сама по собі. Величезні брили пісковику було укладено біля скельної стіни так, що утворився скельний виступ, вилізти на який було нелегко навіть тренованій людині.

— Здається, комусь не до душі, що ми маємо намір переправитися на інший бік, — зауважив він.

— Схоже на те. — Уїлсон указав на землю: — Бачите? Стара стежка проходила саме тут. Раніше тут не було ніяких стін, але догони спробували заблокувати шлях. Крім того, за завалом ми помітили двох цих чорнопиких негідників, які доволі чітко дали нам зрозуміти, що нас тут не дуже хочуть бачити.

— І як же ви з ними порозумілися?

— А цього й не знадобилося. — Уїлсон підняв із землі бойовий спис. Наконечник був зовсім новеньким. Його гостре лезо виблискувало на сонці. Такі ж само списи валялися праворуч і ліворуч від стежки.

Макс здивовано здійняв угору брови: