Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Споруда зникла, як крізь землю провалилася. На її місці до неба здіймався стовп диму. На тлі грозових хмар він здавався надзвичайно похмурим, неначе провісник іще більших нещасть. Земля навколо була всіяна осколками каменю і трісками. Довколишні дерева вибуховою хвилею вивернуло з корінням, їхня кора почорніла від кіптяви. У повітрі пахло чадом.

Джейбса Уїлсона також вразила надзвичайна потужність вибуху. Коли він оглянув руїни храму, на його обличчі відбилося недовірливе здивування.

— Отакої тобі! — бурмотів він, переступаючи через уламки. — Оце так сила! Якби я знав, що за диявольська штука, цей динаміт, я зробив би трохи менший заряд. Хоча, з іншого боку… — він задоволено озирнувся кругом себе. — Це саме те, що я й хотів. Ось дивіться! — він указав на уламок дивного метеорита.

Патрик О’Ніл обережно наблизився до руїн. Він навіть не уявляв собі, як тепер бути, адже тут скрізь валяються шматки цього таємничого зеленого каменю. Він зупинився. Ось один із них — завбільшки з волоський горіх. Камінчик слабко блимав зеленим світлом. Господи, та їх тут сила-силенна!

Уїлсон із усмішкою обернувся до асистента:

— Ну що, Патрику? Мало у штани не наклали?

— Правду кажучи, так, сер… А онде ще осколок!

Уїлсон вийняв із сумки рукавиці та бляшану коробку з-під сигар. Захистивши руки, він нахилився й підняв із землі уламок метеорита.

Патрик завмер.

— Але, сер… Ви впевнені, що це безпечно?

— Цілком. Я запам’ятав, як цей учений-німець стверджував, що ця пошесть не може впоратися з металом, — він поклав уламок у коробку й закрив кришкою. Замок на ній тихо клацнув. — Бачиш? Тепер нікуди він не подінеться.

Він поклав сигарну коробку в сумку і глянув на своїх людей, які недовірливо стежили за його діями.

— Ну що, хлопці. Позбирайте в нас усі металеві коробки, які тільки є. Бляшанки від набоїв, фляги, портсигари, консервні банки, контейнери для сміття і все таке інше. Словом, підійде будь-яка металева тара. А після цього починайте збирати туди осколки. Вважайте, що збираєте гроші. Та будьте обережні: користуйтеся рукавичками і стежте, щоб камінь не торкався до шкіри. Вибух дуже послабив його міць, тож деякий час він буде абсолютно безпечним.

56

— Боже милий, ви лиш погляньте, що з ним відбувається!

Гумбольдт кинувся до сина. Оскар корчився від страшного болю. Обличчя його набуло якогось сірого кольору, а руки й ноги втрачали контури, неначе воскова лялька, яку поставили надто близько до вогню. Його шкірою раз у раз пробігали хвилі, плечі, руки та пальці на них, здавалося, ставали меншими, а ноги, навпаки, — видовжувалися. Штани зробилися закороткими, а черевики почали зісковзувати з ніг.

Учений гарячково міркував, чи можна якимось чином призупинити ці зміни, проте нічим не міг зарадити бідоласі. Процес трансформації вже зайшов надто далеко. Час було згаяно — за останні чверть години, відтоді, як бранці почули вибух, на Оскара майже не звертали уваги. З цього й скористався, чужорідний організм, із фантастичною швидкістю захопивши тіло юнака.

Оскар продовжував змінюватися. Його зріст досягав уже майже двох метрів, а тіло подовжилось і зробилося тонким, як жердина. Кінцівки виглядали абсолютно прозорими, ніби були зроблені з рідкого скла. Несподівано він скочив на ноги, підбіг до вузького вентиляційною отвору, схопився за його краї й підтягнувся. Ніхто й слова не встиг вимовити. Гумбольдт спантеличено стежив за тим, як в отворі зникли спочатку голова юнака, а потім — плечі й верхня частина тулуба.

Видовище було кошмарним і водночас заворожливим. Здавалося, що тіло Оскара зробилося гнучким і пластичним, неначе каучук, а відтак здатним набувати будь-якої форми. Ще мить — і він зник.

— От дідько! — Гумбольдт кинувся до вікна й гукнув: — Оскаре, не йди! Не йди, мій хлопчику! Можливо, ми зможемо тобі чимсь допомогти!