Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Динаміту в них залишалося зовсім небагато. Уїлсон взагалі сумнівався, чи варто брати таку небезпечну речовину з собою в експедицію, адже невідомо, що може статися. Зрештою він обмежився двома ящиками, з яких дві третини вже було використано. Хто б міг подумати, що їм знову знадобляться динамітні шашки?

— Тягніть усе, що залишилося, сюди! — гукнув він до своїх людей, змахнувши рукою. — І, будь ласка, обережніше, не впустіть на землю.

Невдовзі найманці доправили динаміт до підніжжя храму й виструнчилися перед хазяїном.

— Чудово, — похвалив їх мисливець на метеорити. — Тепер несіть це до головних сходів і обережно підіймайте його вгору.

Він керував роботою доти, поки ящик не було встановлено на потрібному місці. Підійшов Руперт. Очі колишнього докера були сповнені страху, хоча невеликий дерев’яний ящик із написом «Динаміт Нобеля» був завбільшки таким само, як, скажімо, коробка з пляшками віскі.

Уїлсон підняв кришку ящика, і в ніс йому вдарив солодкуватий запах нітрогліцерину. Коричневі бруски шашок було загорнуто в кілька шарів промащеного паперу і, заради безпеки, пересипано піском. Виявилося, що динаміт був у чудовому стані, й це дещо заспокоїло професора.

Він вийняв одну шашку і зважив її на долоні. Потім додав до неї другу, третю й четверту. Чотирьох має вистачити. Запал лежав поряд: дерев’яна основа, до якої було насипано чорного пороху й уставлено бікфордів шнур. Залишалося тільки прикріпити запал до динамітних шашок — і ті готові до вибуху.

Із неба впали перші важкі краплини. Весь цей час Уїлсону ніколи було й угору глянути, тож він не помітив, як насунули хмари. Треба поспішати. Невдовзі запал було встановлено на місце, і мисливець на метеорити звелів своїм людям віднести ящик із рештою динаміту на безпечну відстань від храму.

55

— Сюди не можна. Бос зайнятий, — шлях О’Нілу заступило троє найманців із дерев’яним ящиком у руках.

— Що він намірився робити? — Патрик перевів погляд із напису «Динаміт Нобеля» на обличчя чоловіків, а потім на сходи, що вели до храму.

Поруч із ними стояв сер Джейбс Уїлсон власною персоною, і в руках у нього було щось схоже на рибальську вудку. Але куди це зник Арчер? І що сталося з краном?

— Мені необхідно з ним терміново побалакати, — він відштовхнув Руперта й кинувся вгору по сходах. — Мова йде про наших бранців! — кинув він через плече.

— Стій! — Руперт кинувся за ним, але Патрик виявився спритнішим. — Ану вертай!

Коли асистент забіг на верхню сходинку, Уїлсон обернувся.

— Перепрошую, босе! — гукнув Руперт, хекаючи іззаду. — Я попереджав хлопця, що вам не можна заважати, але він не послухався.

— Добре, Руперте, — озвався Уїлсон. — Повертайтеся до своїх, а я сам тут упораюся. Що сталося, Патрику?

— Бранці, сер… — Патрик важко зітхнув. — Босуелл стверджує, що юнак дуже хворий, може навіть померти. Чи можу я взяти двох людей, щоб відчинити двері й подивитися, що там сталося?

Уїлсон зміряв його скептичним поглядом:

— І ти в це повірив?