Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

— Так, сер. Хлопцеві, здається, і справді зле. Його стан набагато погіршився відтоді, як ми їх замкнули.

Уїлсон на секунду замислився, та все ж заперечувально похитав головою.

— Ні. Може, трохи згодом. Ми маємо важливіші справи. Втім, це добре, що ти тут, Патрику. Мені знадобиться твоя допомога.

О’Ніл здивовано підняв брови:

— Що ви робитимете, сер? Де Арчер?

— Арчер? Так ти ще нічого не знаєш? — глаза Уїлсона люто зблиснули. — Джонатан мертвий. Загинув, коли ми намагалися витягти метеорит із його гнізда. Ось, потримай-но, — він простягнув свою наплічну сумку Патрику.

— Загинув? — Ця новина приголомшила молодого ірландця. — Але… Як це сталося?

— Зараз не дуже вдалий час для того, щоб розводити балачки, — мисливець на метеорити вказав очима вгору. — Ми маємо закінчити все раніше, ніж почнеться злива. А тоді я тобі все розповім. — Клацнула запальничка, Уїлсон підніс вогонь до ґнота бікфордова шнура. Почулося шипіння, гніт спалахнув ясно, майже без диму. Прихопивши з собою оснащений запалом динамітний пакунок, прикріплений до «вудки», Уїлсон рушив до храмової брами. — Ходімо, допоможеш мені!

Обличчя його зробилося дуже серйозним. Патрик узявся за пакунок із зв’язаних докупи чотирьох динамітних шашок. Уілсон тримав його «вудкою». Разом вони розмахнулися й за словом «три» кинули заряд усередину Він упав прямісінько на метеорит. Патрик зачаровано стежив за тим, як догоряє шнур.

— А тепер гайда звідси! — хрипко вигукнув Уїлсон.

Штовхнувши Патрика в спину, він кинувся бігти сходами вниз. Ірландець трохи забарився й устиг помітній як зеленкуватий пісок навколо метеорита почав рухатися, неначе під ним прокинулася якась жива істота. А потім йому здалося, нібито з-під поверхні піску виринула пара великих скляних щупалець, але він не повірив власним очам. Цього просто не могло бути.

— Та що з вами, О’Ніле?!!

Патрик через силу відірвав очі від того, що відбувалося у храмі, й кинувся слідом за босом. Метрів за п’ятдесят від них височів невеликий пагорб. На верхівці росло розлоге дерево, на якому, незважаючи на тривалу посуху, все ще залишилося кілька зелених листочків. Саме за його стовбуром і сховалися двоє чоловіків, очікуючи вибуху.

Вибух розітнув насторожену тишу, наче грім від одночасного удару тисяч блискавок. Оскар відчув, як від потужної вибухової хвилі здригнулася їхня імпровізована в’язниця. Зі стелі посипалася суха глина. Двері ледве встояли, та крізь їхні шпарини до хатки з такою силою увірвалися пісок і дим, що їм довелося затулити руками обличчя. Гуркіт іще не затих, а Гумбольдт уже скочив на ноги й кинувся до дверей. Припавши до шпарини, він визирнув на вулицю.

— Боже милий! — пробурмотів він, коли пил трохи влігся. — Ці люди остаточно збожеволіли. Вони рознесли динамітом храм. Від споруди майже нічого не залишилося. Ось погляньте!

Усі, крім Оскара, підбігли до дверей. Тільки юнак, прислухаючись, дивився вгору. На дах хатинки впали важкі дощові краплі, а незабаром почалася справжня злива.

Із розташованої неподалік скелі зірвалася й із гуркотом покотилася вниз купа каміння. Стовбур і гілки розлогого дерева жалісно скрипіли. Хвиля розжареного повітря здійняла хмари піску, й О’Ніл з Уїлсоном мало не задихнулися. І одразу ж їм на голову посипалися камінці. Патрик міцно притиснувся до виступу скелі, щоб каменепад його не зачепив. Уламки були завбільшки з кулак, а, може, трохи крупніші. Якщо один із них влучить у голову, то ніхто не дасть за його душу й шеляга.

Іще кілька секунд навколо них було справжнє пекло, але потроху все вляглося. У місті знову запанувала тиша. Чути було тільки шелестіння дощу по гілках.

Патрик розглянувся. Один за одним найманці виходили зі своїх схованок. У нього трусилися коліна, а мокра від поту і дощу сорочка прилипла до спини.

Молодий чоловік глянув у бік храму, й те, що постало перед його очима, змусило О’Ніла затамувати подих. Йому довелося кілька разів моргнути, щоб переконатися, що це не зорова омана.