Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Ніщо не змінилось. Лишився великий взірець, і божественно-пишно розквітли мистецтва, коли під рукою високоповажного й мудрого мужа Атени дістали мир — мир від Перикла.

— Це правда, о Цезаре.

— Смерти погибель? Ні, смерть не знає погибелі, на землі лише славі дано пережити кістляву. І спроможна на це навіть слава, добута ціною кривавих жахіть і війни. Але слава така — не для мене; я слави жадаю лише миротворця.

Слава! Знову і знову ця слава! Кого не візьмеш — володаря, вченого мужа, а чи віршописця, — всяк думає тільки про славу, всяк мріє — просто сміх розбирає! — смерть подолати у славі; так, живуть вони заради слави, нічого важливішого їм немає, в них одна тільки цінність — слава, й тішить — хоч і дивує — у цьому одне лиш: те, що вершиться під знаком слава, часом буває важливіше, ніж сама слава.

— Мир — це символ земний неземного долання смерти; ти поклав край тій безмежній сваволі, що її на землі смерть чинила, і запровадив натомість свій мирний порядок.

— То ось яку думку несуть твої символи?! — Авґуст, що досі слова свої супроводжував широкими жестами, немов виступав оце перед сенатом, затнувся на мить і поклав руку на бильце крісла. — То ось що ти маєш на думці?! Гадаєш, тоді атеняни збунтувалися проти Перикла, бо він, попри мир, не спромігся приборкати смерть? Бо в наш символ удерлась чума? Гадаєш, народ вимагає саме такого символу?

— Народ таки тямить у символах.

Авґуст лише відмахнувся:

— Ну, чуми в нас наразі немає, і владарювати у неподільному, щасливому Римі мені випала доля без зброї. А як наші боги будуть прихильні до мене і далі, то цей мир не лише збережеться в країні, а й пошириться за її межі, його ми закріпимо — і то вельми скоро — тим, що упокоримо землі на кордонах імперії.

— Боги не залишать тебе без своєї прихильности, Авґусте.

Цезар помовчав, замислившись; по хвилі вуста його здригнулися в хитрій, майже хлопчачій усмішці.

— Одначе зрікатись мистецтва в державі своїй я права не маю — вже саме заради богів і пошани до них; миру, який я несу, потрібне мистецтво; так і Перикл увінчав тоді мир свій, звівши до самих небес отой прекрасний Акрополь.

Цезарю, отже, таки пощастило вернутися знов до поеми…

— Життя мені, Авґусте, ти, далебі, не полегшуєш; ти, далебі…

Життя?! Та чи не краще, якщо вже казати по правді, назвати це смертю? Десь розверзлося сіре провалля й завмерло; ні мосту, ні кладки; потаємно збігав собі час, а здавалось-бо щойно, що він не потече вже ніколи…

— Що ти хотів сказати, мій любий Верґілію?

І почувся у відповідь голос раба: «Часу немає вже, і годі вести балачки про мистецтво; мистецтво тепер ні на що не спроможне, несила йому подолати вже смерть. Несила йому позмагатись зі мною». І відразу додав голос Плотії: «Мінливому плинові часу не страшні переміни ніякі, та зупиниться час у незмінності, коли ти перемінишся в мене… Стримай мене, і ти стримаєш час».

Німо вона це промовила, і прохолодою із прохолоди часів, незримо із чогось незримого простяглася рука її і легко, немовби пушинка, лягла в його руку.

Цезар дивився на їхні долоні, дивився на перстень з печаткою — ні, він дивився на ніжні-преніжні невидимі пальчики Плотії, і з уст його все ще не сходила усмішка.

— Невже час, мною створений у мирі моєму, вартий менше, ніж час Перикла? Це — мій мир, це — наш час, мирний наш час.