Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Невже це казав таки Авґуст? Чи то промовляв його власний затаєний страх? Час збігав потаємно, збігав безберегим порожнім потоком, що плине до смерти, потоком, який повсякчас перепинає теперішня мить і який повсякчас цю теперішню мить невловимо змиває.

— Ми стоїмо поміж двома часами, Авґусте; називай це не порожнечею, а терплячим очікуванням.

— Що діється поміж часами, те порожнє й не має ознак часу, не надаси йому форми, не втілиш його в поезії; ти казав про це й сам і ти ж таки, сливе на одному подиху, звеличував час цей — саме наш час, якому я намагаюсь надати форми; ти звеличував час цей як здобуток людського буття, а отже, й здобуток поезії, просто-таки як час справжнього розквіту. Я добре пригадую ту еклогу твою, де ти говорив про красу вічности як про «величне віків чергування».

— Майбутні здобутки — не повні здобутки. Чекання їх — це надзвичайне напруження, це певність здобутків, і ми, ті, хто чекає, ми, ощасливлені ласкою чатувати й чекати, ми самі — те надзвичайне напруження, що здобутки породжує.

Чекання поміж часами, а воднораз і між берегами часу, берегами незримими, чекання між недосяжними берегами життя! Ми стоїмо на мосту, перекинутім між чимось невидимим і чимось невидимим, стоїмо, застиглі в напруженні, проте і потоком підхоплені. Плотія хотіла була спинити загадково неспинне і, може, й спинила б, а може, ще й спинить. Ох, Плотіє…

— Здобутки — це форма, а не просто напруження, — похитав головою Цезар.

— Позад нас, Авґусте, — провалля в безформність, провалля в ніщоту; ти позводив мости, ти час врятував із прірви, де він уже догнивав…

На таку похвалу непомалу потішений Цезар кивнув головою:

— Це правда, він був уже наскрізь прогнив.

— Утрата пізнання і Бога утрата — це були знаки, під якими стояв тоді час, і гаслом його була смерть; лише щонайвідвертіша, щонайгрубіша, щонайкривавіша жадоба до влади, громадянська війна і пустошення, знову і знову пустошенням… І тривало так цілими десятиліттями.

— Саме так і було; але я відновив порядок.

— І тому цей порядок, це творіння твоє, став символом римського духу, єдиним і справжнім… Ми мусили випити мало не повен ківш лиха до дна, поки прийшов ти і нас врятував; доти ніколи ще час не провалювавсь у такий жалюгідний стан, ніколи ще доти не був він так просякнутий смертю, і тепер, коли ти подолав сили зла, допустити не можна, щоб усе це обернулося марною працею… О ні, праця така не повинна лишитися марною; з безодень брехні нам засяє ще нова істина, зі сказу шаленого смерти ще прийде спасіння і смерти погибель…

— Отже, усім цим ти хочеш підвести до висновку, що нині мистецтво вже не має ніяких завдань?

— Саме так.

— Невже ти забув, що війна між Атенами й Спартою тяглась куди довше, ніж у нас громадянська, і тоді ту війну перервала лиш нова напасть, невідворотна й ще більша, бо саме тоді край аттичний спустошила перська навала? Невже ти забув і про те, як тоді, за життя ще Есхіла, опинились під попелом рідні краї його — Елевсин і Атени, і що поет, немов провіщаючи в скорому часі відродження Греції попри усі ті жахіття, тоді, саме тоді домігся тріумфу завдяки своїй першій трагедії?.. Світ не змінивсь, і коли вже поезія не вмерла тоді, то не вмре вона й нині.

— Я знаю, насильство на світі не знищити; знаю, що свари за владу розділяють людей завжди і повсюди, де вікують вони по-сусідству.

— То пригадай заразом уже й те, що потім були Саламін і Платеї…

— Я про це не забув.

— Актій, тобою оспіваний, став для нас Саламіном, Александрія обернулась для нас Платеями… В ім’я і під проводом тих самих богів олімпійських ми, хто нібито втратив богів, а проте не поступаючись грекам, знов здобули перемогу над темними силами Сходу.

Стерті на порох, ті сили зі Сходу у поросі ниділи доти, доки з нього самі відродились і постали з потоку часу, вільні й звільняти готові; зоря, яскравіша від решти світил, небовид незатьмарений…