Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Слова Анхіса…

Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло — й сам час був примарно-мерхлий.

— Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.

— Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…

— Он як…

— Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.

— Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.

Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і гучно тупотіти по мозаїчній підлозі; такий він був завжди: навіть на незначне заперечення міг відповісти отаким несподіваним, раптовим роздратуванням.

— Не можна сказати, що ти витлумачуєш їх неглибоко; просто твоє тлумачення допускає певне уточнення… адже багато чого тільки згодом набуває свого достеменного сенсу, який попервах лиш ледь-ледь прозирає…

— Розкрий його.

— Проти мистецтва владарювати, проти мистецтва тримати державний порядок і мир — мистецтва істинно римського і місії істинно римської — просто тьмяніють усі інші мистецькі вияви, всі, а не лише така люба мистецька забава поетів; ба більше, проти цього мистецтва тьмяніє, по суті, будь-яка велич, що породжена щастям і породжує щастя, велич, в якій має вічно себе виражати справдешнє мистецтво, якщо не бажає лишатися тільки оздобою буднів, мистецтвом облудним… атож, проти того мистецтва тьмяніє навіть велич така; ось що хотів я сказати словами Анхіса, і саме цю думку я повторив, коли справи твої, державу твою і творіння твоє, незаперечні ці символи римського духу, я поставив понад усяким мистецьким діянням…

— А я спростував тебе… Мистецтво живе собі, над ним плин часів не владний.

Таємниче, порожнім потоком плив час.

— Дозволь мені, Авґусте, зробити ще висновок, про який ти просив.

— Кажи.

— Сáме мистецтво, високе мистецтво, яке усвідомлює місце своє у пізнанні, усвідомлює також і втрату пізнання й утрату Бога, крізь яку ми пройшли; погляд мистецтва незмінно прикутий до смерти, до жахливих її спустошень…

— Я тобі вже нагадував про перські війни.

— …і тому воно усвідомлює також, що разом із новим порядком, який ти створив, має розквітнути й нове пізнання, воно має вирости з глибин нашої втрати пізнання й сягнути висот не менших, аніж глибини самої утрати, у противному разі твій новий порядок не матиме сенсу і порятунок, нам тобою дарований, буде марним…

— Це все? — Цезар, здавалося, був цілком задоволений. — Оце і є твій висновок?

— Так… Що краще мистецтво — а щонайперше поезія — усвідомлює місце своє у пізнанні, то чіткіше воно розуміє, що його символи для нового пізнання недостатньо яскраві; воно усвідомлює, що приходить це нове пізнання, і саме тому розуміє також, що перед його яскравішими символами має зійти з арени.