Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Гаразд, я не маю нічого проти нового пізнання, мені тільки здається, що ти надто вже вільно використовуєш пізнавальне завдання мистецтва для досягнення власних цілей…

— Це завдання — серцевина мистецького духу.

— І ти вперто заплющуєш очі на те, що цілісність духу властива й мистецтву…

— Нове пізнання сягає за межі мистецтва, за межі, в яких неподільно царять його символи; ось у чому вся суть.

— Ти вперто заплющуєш очі на те, що будь-який розквіт держави — це основа для розквіту не тільки мистецтва, але і пізнання; ти вперто заплющуєш очі на те, що в Атенах у їхні найкращі часи поряд з мистецтвами розквітала і філософія; ти вперто заплющуєш очі — ти мусиш робити це, — бо в твоїй дивній картині, у твоєму уявленні про подолання смерти як про недосяжну мету пізнання для філософії місця немає так само, як і для решти реалістичних життєвих явищ. Зрозумій же нарешті, як глибоко ти помиляєшся! Щодо мене, то я, навпаки, поки що схильний покладати надії на наших філософів, на те, що вони знайдуть те нове пізнання, якого ти прагнеш.

— На це філософія вже нездатна.

Слова пролунали, ніби з власної волі; їх не треба було ні продумувати, ані навіть придумувати, вони мовби спали напрямки з очей на язик, позаяк за всіма словесами (оце тут, у мерхло-примарному світлі покою? Чи десь там, за вікном, де невиразисто-мерхло виднівсь краєвид? Та ні, іще далі, далеко-далеко, чомусь просто за межами всіх часів) постали Атени, місто туги й жадань, місто Платона, місто, в якому йому не вільно було залишитись, бо доля цього не воліла, і вона ще й тепер хмаровищем нависала над містом — хмаровищем, що дихало смертю, хоч і мерхлим, без тіні.

— Уже нездатна… — повторив Авґуст. — Уже нездатна, нездатна, Верґілію! Спершу нездатне було мистецтво, а тепер, як здається, уже й філософія! Знову оце твоє «уже надто пізно» і «ще надто рано»? Тепер і філософії торкнулось оце твоє «вже»?!

Там, у безпросторовому просторі слова здіймалося місто, і було воно всього-на-всього плетивом слів, пустослів’ям і марнослів’ям, позбавленим тіні, нетривким і невиразним — місто без символу, місто, що, втративши символ, утратило і рівновагу; далебі, доля до нього поставилась вельми прихильно, коли не дала йому там залишитися.

— Час не дає нам поблажок, Авґусте; думка сягла своїх меж.

— Думкою можна сягнути богів, і людині цього, очевидьки, достатньо.

— О, розум людський меж не знає, та коли він торкнеться безмежности, його враз відкидає назад… він пізнання тоді позбувається… й на землі настає тоді смерть і спустошення… і великий потоп, брязкіт зброї, ріки ганебно пролитої крови…

— Філософія і громадянська війна одна одної не стосуються.

— Але час був наспів… і плуга пора повертати нарешті навспак.

— Час щодня наспіває для чогось.

— Не маючи спільних основ пізнання, спільних засад і правил не можна нічого ні зрозуміти, ні потлумачити, ні пояснити, ані довести; лише спільний, погоджений погляд на безкінечність стає основою порозуміння, а без неї навіть просте повідомлення й те неможливе…

— Ну, Верґілію, зрештою, ти й тепер мені щось повідомляєш, отож справи із нашим порозумінням не такі уже й кепські; принаймні мене воно задовольняє.

Ох, Цезар таки має рацію… Та яке йому, Цезарю, до цього усього діло? Яка користь із цих балачок? Тяжко з ним сперечатись, і все ж таки треба, щось до цього немов спонукає — чи не доля його «Енеїди»?

— Філософія — це наука, це істина розуму, вона має уміти доводити, має спиратись на основи пізнання, а пізна…

Звідки цей сміх, німий і такий пиндючний? Може, то раб? Чи це сміхом дають знати про себе, повертаючись, демони?