Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

— Важка була ніч, задушна така… — Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. — Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

— Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

— Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст — він звелів мені так тобі й переказати — має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

— Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

— Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. — І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

— Що це?

— Відвар із гранатових зерен.

— Він не зашкодить.

— Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

— Звичаї дому — для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

— А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це — перша вимога лікаря.

— Ну звісно, недуга — це в кожному разі провина…

— Природи.

— Недужого… На природу складати провину не гоже.

— Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.