Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— A-а, це ти про Вулкана? Про того, якому колись присвятив свою «Етну»?

Майже зворушлива була ця тривога, майже потішне — намагання збагнути.

— Ох, любий Харонде, про поему ту краще забути. Не забивай собі голову моїми віршами, а тим раннім незграбним опусом — і поготів; його, як по правді, я мав би переробити.

— «Етну» ти хочеш переробити, а «Енеїду» спалити?

Їхній розмові слова ці, повні тривоги і нерозуміння, лише додали комізму. А тим часом, можливо, і справді не завадило б ще раз повернутись до сюжету про Етну й уже по-новому, набувши майстерности, набувши сумлінности, набувши прозірливости, підслухати того кульгавого коваля в його вільних від демонів залізних копальнях, сліпого від диму і яскравого світла у кратері; так, сліпого, але завдяки сліпоті цій — о сліпота співця! — він розгледів сіяння вершин; Прометей, у Вулкані втілений, доля в недолі.

— Ні, любий Харонде, просто я хочу сказати, щоб забув ти і про одну поему, й про другу.

І знов було просто зворушливо бачити, як просіяло обличчя у лікаря, коли поміж ними нарешті таки перекинувсь місточок порозуміння.

— О Верґілію, вимагати неможливого — такий привілей, звісно, мають поети, але пам’ять… просто так, за наказом, її не приспиш… Ох, Верґілію! «Все, що колись-то блаженний Еврот од пломінного Феба, з уст його, чув і що лаврам своїм велів перейняти, — все те співає Сілен…»

— «Від долин до зірок лине пісня…» — пролунав на продовження з далечі, відлунь повної, тихий голос, що й сам був відлунням, відбитим від стихлого голосу хлопчика.

Відлунням знімалися звуки до неба, знімавсь гомін дня, гомін людських турбот, гомін тисяч робітень, тисяч домівок, тисяч крамничок, змішаний і перемішаний з рештою гомонів міста, змішаний і перемішаний з безліччю запахів міста; невагомо знімалась до неба уся плутанина ця дня, і тривоги тепер вона викликала не більше, аніж голубів воркотання чи горобців цвірінчання, що вливалося в неї. Понад дахами під черепицею, в чорних смугах або й чорною геть, зависло тоненьке, тремтливе пасемце диму, там і сям під промінням тепер уже збляклого денного світоча зблисне то мідь, то залізо, то олово; і в полуденних цих виблисках зблякло і небо; хоч і безхмарне, та вже без густої своєї блакиті, напиналось воно над полуденним трепетним світом.

Чи не потурбувати лікаря ще раз і спитати про зірку, що зникла у цій непроникній прозорості? Вічносуща, хоч і невидима, мандрувала та зірка на схід, мандрувала по всіх небесах, але воднораз і поза всіма склепіннями, поринаючи в те океанське свічадо, де в бездонних глибинах навік залягає відлуння мільйонноликих небес. О зоря-мандрівниця, що поєднує сфери! Невловиме, крізь мови усі проникає донизу променисте коріння світла; невловиме, крізь мови усі тягнеться вгору променисте галуззя погляду, та, коли промінь пронизує нас, до бездонного дна нас пронизує, мільйоннооко пронизує, — нам пора завертати до своїх щонайглибших глибин, опускатися в океанську безодню відлунь, звідки наш образ відіб’ється, як промінь, назад, до небес, до мільйонноликих небес, до Божого ока. Й коли ми у поті чола справляємо — смиренно справляти мусимо — труд свій, то чи вже не вдивляємось так у глибини, чи вже не прагнемо так придивитись і розгледіти образ горішній?

Чи не сягаємо ми у трудах наших праведних, до землі звернених, в оті бездонні глибини, що залягають ще глибше, аніж підземні світи, і воднораз є глибинами щонайвищих небес? Чи ми зачекати ще маємо, поки з останнім — щонайостаннішим і смертоносним — променем світла у нас, смерть несучи, проникне сам Бог і разом із власним відлунням забере нас з собою назад, до свого неземного буття, спускаючись по царствених сходинах вічности крізь поверхню розвержену? Де поділась зоря-мандрівниця, що вказує шлях?!

Угрузнувши в крісло й примруживши очі, він удивлявся у блякле мигтіння, вдивлявсь тайкома, ніби роблячи щось заборонене. І поки він так удивлявся, до болю напруживши очі й усе ж їх не годен відвести, поки він так удивлявся — з власної волі й воднораз через власну безвольність, — несподівано зринув (звідки узявся він — звідси чи звідти?) невдивовижу спотворений і все ж таки різко окреслений образ, що явився йому в кишеньковім люстерку, образ відчужений, багатоликий і все ж незавершений, відблиск відблиску, тінь, що лягла на глибоченну поверхню дзеркала, на сховане в темряві дно променисте безодні його. О ні, далебі, той образ приніс хтось туди не по сходинах вічности, радше прокрався він сам крізь вузеньку щілинку аж на дні ока, коли мружився та придивлявся, ніби з нечистим сумлінням; ох, далебі, не до сіяння було тоді…

І сказав тоді раб, чашу з рук його взявши й відставивши набік:

— Пожалій свої очі, пане, сонце ж таке яскраве…

— Це вже мій клопіт! — гримнув на нього лікар, а тоді до своїх помічників: — Воду з оцтом уже підігріли?

— Так, учителю, — почулося з темного закутка.

І на вчителів знак його знов перенесли у тінь і поклали на ложе. Та погляд його був прикутий до світлого неба у проймі вікна, і він, заворожений світлом, мимоволі промовив:

— Хто з глибини колодязя придивляється до денного неба, тому воно видається темним, і він бачить на ньому зорі.

Лікар ту ж мить опинився поруч: