Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. — І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він лежить, і це — його справжня реальність, більш нічого. Реальність також і те, що Авґуст, Меценат, Азіній Поліон — ті, хто боровся за Рим і служив Риму, хто вже буттям своїм і своїм ділом творив і творить реальність Риму, — що вони годували його, утримували і обдаровували, платили йому за сіреньке оздоблення свого творіння, і гадки не маючи, що платять за звичайнісіньку негідь. Отака була справжня реальність його, Публія Верґілія Марона. І він сказав:

— «Енеїду» я не завершуватиму.

Луцій всміхнувся:

— Може, ти хочеш, щоб замість тебе зробив це хтось інший?

— Ні! — вихопилось у нього; він аж злякався на думку, що свої послуги запропонує сам Луцій.

Тепер на обличчі в Луція розпливлася широка усмішка.

— Я так і думав… Отже, ти сам розумієш, чим заборгував ще і перед нами, і перед мистецтвом…

Заборгував? Авжеж! Він був боржник і боржником лишився; про його борг усі знали — і навіть там, де починавсь узвіз убозтва й нужди… Так, він заборгував перед буттям, заборгував йому себе самого, але тепер що з нього вже візьмеш?! І він побачив перед собою море, недосяжне зору; аж до небес простиралось воно пливкою рінню, переливалось блакиттю й несло на собі сонце; промінням його пронизане аж до глибин бездонних, скидалося море на розвержений гірський собор, що, з готовністю все вбирати у себе й породжувати, реальність усотує гамузом і знов вивергає; денно й нічно стояв там залізний гуркіт, і в цьому перекотистому гуготінні, яке то наростало, то спадало, вчувався йому символ голосу, який то наростав, то спадав, — усієї реальности символ.

— Усе, що я писав, згорить на реальних вогнищах, — проказав він.

— Відколи це ти став проводити грань поміж реальністю й істиною? — озвався Луцій і, вмостившись зручніше (як завжди, коли мав намір подискутувати), почав: — А Епікур ось каже, що…

Та Плотій його перебив:

— Нехай Епікур що завгодно там каже, а ми із тобою вже якось подбаємо, щоб «Енеїду» не спопелила ніяка реальність.

Та Луція було не легко спинити.

— Краса й істина становлять одне ціле з реальністю…

— Саме тому, — миролюбно погодився Плотій.

Різкішим ставало вранішнє світло, блакитнішим небо ставало у проймі вікна, чорнішою на його тлі ставала розложиста крона канделябра. І Плотій, не встаючи із крісла, кількома посмиками пересунувся разом із ним із залитого сонцем еркера до ще затіненої і прохолодної середини покою. Чом ці двоє не хочуть збагнути істинно реального? Невже вони, з ким він за тридцять років так зріднився душею, їхали сюди задля того, щоб стати йому наче нерідними, стати чужими? Враження було таке, ніби це різке світло дедалі різкіше пронизувало всі сфери буття, ніби поверхня буття і реальність буття дедалі виразніше віддалялись одна від одної, і незбагненно було, що ніхто тут не прагнув реальности справжньої. Відповідь мав би дати той-таки Плотій, чоловік по-земному ґрунтовний, по-земному порядний, по-земному поважний, чоловік, який з давніх-давен викликав у нього таку добротворну ніяковість; саме ця ніяковість замінювала йому відчуття захищености, яке народжується ще у дитинстві й не згасає ніколи, відчуття, чиє по-земному терпкувате й приємне внутрішнє тепло неминуче пов’язує кожного із поцейбічністю, вселяючи так незаперечну і невідпорну волю одужати; так, відповідь мав дати Плотій, та ба, Плотій цим уже не переймався: він, хоч трохи й зажурений, зручненько сидів собі в кріслі і, притиснувши один до одного великі пальці на руках, час від часу лиш кидав на нього стурбований погляд; на його добродушному, розповнілому з часом обличчі, як завжди, важко було розгледіти колишні юнацькі риси.

Зате Луція не можна було, навпаки, вже стримати.

— Лукрецій, якого ти, о Верґілію, шануєш не менше, ніж ми, Лукрецій, не менший поет — хоч і не більший, — ніж ти, о Верґілію, — ось йому поталанило осягнути закон реальности, і поема його, у якій цей закон знайшов своє втілення, тим-то й стала самою істиною і красою; реальність повік не занапастить красу, повік її не спопелить; о ні, відбувається все навпаки, й те, що в реальності тлінним стає, з неї спадає, щойно ми пізнаємо її закон і вона нам являє красу свою, і зостається сама лиш краса — ця єдина реальність.

Ох, цю мову він знав — мову нудного літературного і філософського скніння, мову застиглих, ненароджених і передчасно відмерлих слів; і в нього самого колись вони легко злітали з уст, і він, безперечно, й сам тоді вірив у те, що вони виражали, чи принаймні гадав, що вірить, а тепер вони стали йому чужими, майже незрозумілими… Закон? Є лиш один закон — закон серця! Є лиш одна реальність — реальність любови! Може, він має, повинен кричати про це, кричати на повен голос? Може, він має й повинен про це їм сказати, щоб вони зрозуміли?!. Ох, ні, вони цього не зрозуміють, вони навіть не хочуть цього зрозуміти. Тож він тільки промовив: