Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

…О повернення! Наслухання й спочинок у нескінченних обширах сфер споконвічних, на споконвічних теренах світу й душі, в золотому і рідному спокої вічної тлінности, спокої, неприступному Янусу, хоч це наслухання подвійне, неслухання небес і землі, наслухання імен, даних Сатурном речам у глибинах небес і глибинах землі, це спокій подвійний, подвійно пов’язаний, неприступний смертельній жорстокості чвар і війни, неприступний розруєві, хоча наслухання — це й забуття воднораз, імен забуття — забуття через те, що вони такі рідні…

…О повернення! Кому судилось вернутися на батьківщину, той вертається в творення, туди він вертається, де за плинною гранню початку й кінця, по той бік усього збагненного і незбагненного усвідомлює останню собі настанову, він утікає від нерозпізнаваности, в якій зло і добро позастигали фатально-голою формою, він ховає обличчя в наднезбагненно знайомому, чий голос, м’який і суворий, провіщаючи долю й передуючи долі, виголошує присуд і знову буття вивільняє із форми і правду від олжі відділяє…

…О повернення! О, це диво безсмертя — у стражданнях позбутись страждань! О, цього дива судилося нам торкнутись, можливо, торкнутися лиш на мить, на один удар серця, яке цьому диву відкриється, судилось, одначе, навік незбагненне збагнути здогадкою, коли наша доля, обійми розкривши й сама також в обіймах, на себе бере долю ще одну, глибшою стаючи і багатшою у самопожертві, знаходячи захисток і сама прихищаючи ще одну долю; коли разом із дивом другого «я», яке ми проносимо крізь пожарища, нам доля дарує друге дитинство, воно зовсім інше й усе вже належить батькові, пізнання, що пізнає і вже пізнане, випадковість, що стала дивом, бо він увібрав у себе все, що пізнано, все що сподіяно, все буття, все, що долю здолало, — ще ні, й усе ж таки вже, о диво, о музика, що так навально знов пробудилась усередині і зовні, образ відкритий сфер, о кохання…

…О повернення! Адже кохання — це розпізнання! О повернення навік-віків! Адже кохання — це готовність до творення…

…І розпізнання було пізнанням, що, породжене сном і все ж саме себе породжуючи, подібне до дійства і все ж нерухоме, отак напливало на нього із чогось невидимо-видимого, — пізнання у чомусь безмовному і безсловесному, остання потуга сну, що сам себе пробуджує і пізнає свої межі, постійне повернення сну до свого материнського лона, в обійми пітьми його, щоб цю пітьму опромінити сяйвом своїм величним. Пізнання було не в ньому; мов кристал, воно виростало з невидимого кристалу світобудови; це був кристал сну. Може, так пізнають саме ґенії, так пізнають саме янголи, ці уважні провісники, народжені в творенні, коли, ненароджено в ньому витаючи, наслухають веління богів? Чи не витає він разом із ними за межами сну, чи не витає він разом із ними вві сні, чи не витає він разом із ними у спогадах? Неймовірне напруження від вибуху сну, від вибуху долі ніяк не минало, навпаки, воно наростало, робилось чимдалі нестерпнішим, чимдалі цілеспрямованішим, чимдалі зосередженішим на пізнанні, і що дужче воно наростало, то повніша ставала видимість сну, то дужче її неозоре сіяння зливалося з усією земною минущістю того знання, що було в пам’яті і ще до пам’яті, що зміст не міняло за будь-яких нових форм, що проникало, мов ще один сон, попід склепіння першого, оповивало його і збагачувало, додаючи образ до образу, розстилаючи краєвид над краєвидом, існуючи тут, як у раннім дитинстві існував колись сон-буття, прозорий від глибини пам’яті, в обрамленні вод і вінків, у мерехтінні зірок — міріади над міріадами — у невидимім небі, з музикою і німотою, що злилися в єдиний кристал, сон-буття, завжди пам’ятний, та повік неприступний спогадам, завжди чутний, та повік незбагненний. І тоді він, здавшись на волю цього потоку образів, тоді він почув, як стугонить серце сну — спершу тихо, а потім усе гучніше й гучніше. Бо у спогадах, які чи то з нього зринали, чи то сам він у них поринав (хіба ж визначиш напрямок, коли все відбувається в такій нерухомості!), у цьому сіянні, що набухало й усе поглинало, у завмиранні цього нерухомого взаємопроникнення було, також нерухоме і образне, те, що він завжди шукав у мові й у вірші і все ж таки знищував знову задля пізнання, знищував мову внівець, знищував вірш унівець, і тоді ледве мріла тільки остання безодня сну, ніби долі остання форма посеред неминучого форм розмаїття, ніби форма всіх форм посеред променистої неминучости, що, переплутана і переплетена, плинна й застигла, але в кожному образі, в кожнісінькій формі неозоро-безкрайо розпростерта над осяйними просторами сну, казково розвержена, щоб із бездонних глибин своїх сон породити… О, то вони, ці бездонні глибини підступали, вливалися в серце, о, то в них уливалося серце, сяйвом своїм променястим їх опромінюючи, і серця проміння перепліталося з промінням глибин, породжуючи незбагненне для мови пізнання; ці глибини були серцем сну, вони проникали, вростали у серце людське, пульсували у ньому, набуваючи кристалічної єдности і остаточности; й увижалося йому, ніби в цьому тремтливому тіпанні світла, в яке він поринав, яке підіймалось до нього, має початись оновлення долі, ніби тут, у цій останній безодні, має знову відбутись переродження форми на віковічний зміст: пробудження! О муки цілющі пробудження, що приходить вві сні, воно теж у полоні ще долі, скуте межами сну, який пізнає ще навіть самого себе, та воно — уже й вихід за межі сну, вже й відокремлення, бо серце, почавши колись пульсувати, незмінно відкритися прагнучи, ладне відкритись реальності, стугонить на останній межі, біля брами її тріпоче…

…Бо кохання — це повна чекання готовність, усе в ній — чекання терпляче, бо кохання — це готовність творити… Ще ні, й усе ж таки вже; перед цими дверима й стоїть кохання, стоїть на порозі реальности, там, де відчинитися має брама, щоб смертний переступив відкриту межу, відкриту задля пробудження, відкриту задля відродження, задля мови відкриту, яка вже воскресла, яка воскресає, одвіку нечута, одвіку жадана, задля мови відродження вже в остаточності, рятівній і вже останній, — щоб смертний переступив ту межу, відкриту для остаточного присуду, який пролунає поза буттям уві сні, і поза світом, і поза простором, і поза часом, о, якраз перед таким оновленим творенням і стоїть кохання, саме ще в глибоких сутінках, ще саме наслухаючи, але вже — й допомога в пробудженні, початок пробудження…

…І влад серцебиттю, за власні межі вихлюпуючись, трепетало сяєво сну, трепетало саме склепіння, трепетало усім безмежжям свого променистого повноголосся, трепетало в усіх своїх відокремленнях, поєднаннях і переплетіннях, у неозорості променистих шляхів і світлосяйних доріг, і трепетали разом із ними й зоряні бані, і цілісність сну, яка вдихає себе й видихає, й у всьому було очікування — у подиху, в сні, у глибині його серця, у кришталевій прозорості сфер. Чи виб’ється з цього подиху нова мова, нове слово, новий голос? Чи стане цей подих джерелом голосів, що покладає початок і покладає кінець часам, чи відкриє він середохрестя, мету всіх шляхів у незглибимій безодні сну? О, чи пролунає зі сну те суголосся, що відлунням до себе вертається, — суголосся вселенської єдности, вселенського ладу, всепізнання вселенського, суголосся, що, в обіймах усіх голосів і собою обіймаючи їх, остаточно розв’яже — розв’язати повинне — вселенське завдання? Це було ще лишень передчуття, навряд, чи щось більше, — передчуття, коли серце, здійнявшись із глибин сну, підноситься аж до найвищих його висот і замкнені так голоси розчиняються в сяйливо-тремтливому подиху дійства, по-земному ще билося серце, та неземне вже було воно у своєму очікуванні, земне ще було воно як сновидне знаряддя всевладної долі, що несе у собі воднораз і нещастя, і зло, й випадковість, і смерть, — та було вже воно й неземне, бо готове було підкоритись наказу, неземне, бо готове було пробудитись. Далебі, ця пробудитись готовність була ближча до неземного, ніж будь-яка інша, ближча навіть, ніж готовність померти, яка до земного прив’язана вже самим умиранням, просякнута себелюбством і славолюбством, дурманом і ненавистю; далебі, ця готовність була ближча до смерти, що насувалася, ближча, ніж його власна готовність до смерти, недремно-невідпорному пануванню якої він колись віддав був життя, гадаючи, нібито завдяки саможертві, завдяки власній смерті доможеться повернення на батьківщину, подолає межу і її голос почує, ба більше, спроможеться його наслідувати і завдяки наслідуванню приверне його до себе. Наслідувати цей голос, почути його поклик до пробудження неможливо було колись, наслідувати, почути його неможливо було й тепер. Бо він, цей голос усіх голосів, — поза будь-яким голосом, могутніший за будь-яку мову, могутніший навіть за мову музики, могутніший за будь-який спів, цей голос — серця биття, один-єдиний його удар, адже лише так, за один удар серця, за одну-однісіньку мить, тільки так він спроможеться осягти всю пізнавану єдність буття, він, неосягненности голос, який виражає неосягненне, сам це неосягненне, мові людській недоступний, символу земному недоступний, праобраз усіх голосів і символів завдяки повік недоступній своїй безпосередності, — він лиш тоді стане гідним такої немислимої позамежности, лиш тоді стане можливим, коли сам усе земне перевершить; але він буде, знову ж таки, неможливим, ба навіть немислимим, якщо не стане до всього земного подібним; тож хай він уже й не має нічого спільного із голосами земними, із земним словом і земною мовою, хай вже навряд чи й назвеш його земним символом, він зможе явити праобраз, на неземну безпосередність якого спрямований, лише тоді, коли віддзеркалить його у земній безпосередності: образи йдуть один за одним, так у земному будь-яка низка символів веде до земної безпосередности, до земного звершення, але низку ту треба вивести (для людини це — труд надзвичайний) за межі земного звершення, треба для кожної земної безпосередности знайти відповідну їй і все ж таки вищу безпосередність потойбіч межі, треба піднести це земне звершення понад його поцейбічністю до нового символу, і, хоч на межі цій символів низка щомиті, ось-ось перерватися може, наштовхнувшись на межу неземного, зазнавши поразки від недосяжности, зоставшись навік перерваною, навік без продовження, але небезпеки такої щастить уникнути, знову і знову щастить уникнути, низка символів знову і знову змикається, щойно лиш недосяжне саме перевтілюється у досяжне і знову і знову сходить униз до земної тлінности, щоб самому ущільнитись до чину земного, до земного звершення, щоби зменшитись, очевидним зробитися, щоб завдяки такій самоочевидності усунути навіть межу, щоб і низка вимовного стала так сходженням вгору і сходженням вниз, і щоб вона зімкнулася, замкнулася в коло істини, в коло одвічне символів, істинне в кожному зі своїх образів, істинне завдяки споконвічній своїй рівновазі, що веде свою гру на відкритій межі, в коло, істинне у предковічному обміні чину божественного і людського, істинне у символічності того і того й у символі їхнього взаємного віддзеркалення, істинне, бо в ньому одвічно себе оновлює творення, і це оновлення стало законом — законом відродження, постійного і незмінного, законом, що помагає долати випадковість, застиглість і смерть; жодна земна готовність до смерти, хоч би як ця готовність нагадувала божественне жертвопринесення, не здатна неземне породити у цьому земному чині, тут важить лише далебі терпляча готовність до пробудження, і сном скутий сновидця, як сама доля, невільний і недоступний для смерти, як сама доля, сновидця, якому найменша готовність до смерти чужа, у сні завше готовий лише до пробудження, лише про таку готовність він знає, лише їй він відкритий і не піддається омані у своєму сновиднім знанні, у своєму неоманнім знанні про пробудження і про його всевладдя, що для нього сон відкривається у своїй незглибимій безодні, голосами наповненій, зі знанням у променисто-чорній бездонності своїх осяйних криниць, та ще більше знання — в серці сновидця, трепетливо відкритому голосу, що вже й не голос, а чин, бо сходить униз, щоб набути ім’я, бо ім’ям цим він, невблаганний, як доля, закликає назад обернутись, назад повернутись, на батьківщину вернутись…

…О повернення на батьківщину! Це — до чину повернення, бо чин — то любов, бо лиш він — служіння і поміч, він, імена даючи і наповнюючи форму порожню долі, дужчий від долі самої…

…Ще ні, й усе ж таки вже! І було то знання про серце незбагненно закоханої далечини, що поринула у самісіньке серце сну, було то знання про те, як двоє рівних сердець — поцейбічности і потойбічности — одне з одним зливаються, як пульсують вони і стугонять одне в одному, божественний символ, що спалахнув у людському символі задля спільної мови, мови клятви на вірність поміж людиною й Богом, мови неспинного творення у нескінченних молитвах, яка у світотворенні то возноситься вгору, то опускається вниз, і було то знання про цю мову спасенного чину, про цю мову офіри любовної, яка перевершує всяку офіру людську так само, як суголосся усіх голосів за овидом земним перевершує різноголосся земне, як заовидна любов до пізнання усезагального перевершує всяку любов, що людей поміж собою пов’язує; серце Боже й людське, воно в Божих обіймах, в обіймах людини й саме обіймає Бога й людину; й усе ж то було і знання про того, кому (адже голос, щоб його на землі почули, повсякчас потребує провісника) призначено нести чин, і він, як і чин, живитися має із джерела подвійного, на землі спородитися має від неземного зачаття, бо лише той, хто вже від джерела свого випадковості непідвладний, здатний і випадковість знов поєднати із дивом законности щонайвищої, яка владна навіть над долею, бо лише тому, хто сам приходить зі сфери, що стоїть понад долею, й усе ж випиває до дна чашу нещасливої долі, — лише тому й даровано ласку знов обернути нещастя на щастя, тому даровано ласку приносити щастя, о, йому й тільки йому, цьому герою в людській подобі, герою, Богом зачатому, доля судила пронести отця крізь пожежі нещасть, о, йому й тільки йому доля судила порятувати отця, тільки йому тепер вільно узяти на плечі того, хто зачав його, й понести до суден, щоб утекти, щоб вернутися на батьківщину, до краю нового, до обітованого, де завше була вітчизна отця. Ще ні, й усе ж таки вже! Цей край лежав перед ним у знанні владного поклику отця, поклику, що людині ім’я дає і надає їй божественности, а в Бога вдихає людськість; край лежав перед ним у сяєві й віддзеркаленні сяєва, край лежав перед ним у знанні про того, хто щастя приносить, і в знанні самого того, хто, сповнений людяности, щастя приносить; отак лежав перед ним цей край, і пожежі нещастя немов обернулись на чистий жертовний вогонь, на шматки розлетілась застиглість, надгробок осердя піднявся, добро відділилось від зла і очистилось, Бог і людина розрослися до знову воскреслого творива, прийдешнє, прийдешнім освячене в ім’я Отця, прийдешнім освячене в ім’я Сина, з прийдешнім заручене в духові… Ще ні, й усе ж таки вже — наче обітниця! Чи було те, що він бачив, уже пізнання? Чи було це пізнання сну? Чи було це вже пробудження? О, то було ще по сей бік межі, й хоч сон і бився в неї, він її не проламав; незбагненним постало побачене, то було не пізнання, було то просто знання, знання уві сні, спогад у сні, спогад далекий про голос минувшини, ніколи не чуваний, повіки незмовкний, далекий-далекий спогад про край позамежний, ніким неходжений і все ж таки вздовж і впоперек сходжений, величезний у своїй далечіні і крихітний у своїй віддаленості, воднораз джерело і гирло, то було невідпорне, як пам’ять, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім спорожнінні він знав, що межа перед ним відкриється. І ось почалось — тихо-тихо, немов не хотіло його злякати. Почалося із шепотіння, яке він колись уже чув, почалось усередині, аж у глибині його слуху, аж у глибині душі, у глибині серця, й воднораз це було довкіл нього, проникало у нього, виринало з найдальших куточків мороку, вливалось у ніч, виливалося з ночі, було це те саме безмовне всевладдя звуку, якому він мусив підкоритись тоді, у самоприниженні, в самозневазі, і це наростало, як і тоді, його всього охоплюючи і наповнюючи, але тепер це було вже не співзвуччя багатьох голосів, не співзвуччя всієї юрби голосів, не розмаїте співзвуччя усіх голосів, а радше один-однісінький голос, що робився чимдалі самотнішим і самотнішим, голос такий безрідно-самотній, що він мрів у пітьмі, мов одна-однісінька зірка, одна й та невидима, світла цятка у непроглядному просторі, позаяк поклик, що гучнішим і владнішим він ставав, далебі так само владно вбирала у себе, просто-таки поглинала невловимо-нечутна, незглибимо-туманна безмежність. Те, що чинилось, було недосяжне ні зору, ні слуху, недосяжне усім чуттям, чинилось воно уночі, а проте було неймовірно яскраве й виразне, чинилось воно у несутності, а проте заполонило всі образи сутности, о, чинилося це як рівновага, чинилося у нескінченно невидимих, нечутних і невідчутних її порядках, які, надаючи всьому сенсу, і змісту, і форму, й ім’я, таїли в собі все буття й усі спогади — бронзовий рокіт моря, як і срібні перешепти осени, литавровий бій зірок, як і черід тепле дихання, флейтові звуки місяця, як і росу на сонячнім живоплоті дитинства, то було видивляння в невидимості, наслухання в нечутності; і самого його омивала пітьма, й рівновагу всього розмаїття світів і їхньої єдности омивала пітьма, й у цьому останньому рівноваги законі, який тільки й становить реальність і жодної випадковости не допускає, у цьому символі символів, що не має ніякого образу, в цій красі без краси він почув, ні, не почув, він побачив той голос, що все це вершив, і не був то один із голосів, котрі, самі бувши частиною світу, втручаються у світоустрій речей, щоб, їх порівнюючи і добираючи їм слова, робити з них символи, — той голос не був світовою істиною, не був ні однією зі світових істин, ні істиною всієї сукупности їхньої, ні, він був неземний, нечутний, невидимий, він був позаземний, він був джерелом позаземним істини, позаземним джерелом рівноваги, він був просто тим, що приходить іззовні, несучи із собою всю силу й усю широчінь цього Зовні, бо він ніс сам себе, бо обіймав середину, щоб бути самому в її обіймах, — він, це всеосяжне умістище сфер; так наслухав він той голос, чуючи зором і бачачи слухом його, голос, тінява слів якого — одвічний притулок для спокою і батьківщини, голос безчасся й невпинного творення, судний голос початку й кінця, рівноваги за межами сну, голос захищености і безпеки, і був він залізом, був він кристалом і ніжною флейтою — всім заразом, був він і громом, і всесильним мовчанням, він був усім і одним-однісіньким звуком, владним і лагідним, що розпізнавав і прощав, одним-однісіньким спалахом блискавки, о, яке невимовно солодке засліплення, принишкле перед завершеністю, о, таким і явив себе голос — одночасно і милість, і клятва, і з’явлення, але не мова, не слово, а скоріш його символ, символ якої завгодно мови, символ усіх голосів, їхній праобраз; всупереч долі, закликом отчим священним голос явив себе в звуках віщого чину:

— Для любови розплющ свої очі!

Це був чин, задля нього учинений. Він очі розплющив не сам — добросердя йому їх розплющило. Він дихав не сам — у ньому щось дихало. Це був символ, але в його образі ніч знов повернулась до себе, і в символі голосу німота перелилася у тишу, ніби тиша була тим первісним змістом, яким знову наповнитись мала порожня форма. І через таку наповненість різноспрямованість сну знов потекла до земного просторища, потекла із примарного простору знов у простір реальний, стала потоком ночі, сама стала простором, що крізь нього знову потік нічний час. Не чути було, крім тиші, нічого, він вже нічого не чув, ні в самому собі, ні поза собою; крізь нього лелів просякнутий ніччю потік, ніч огортала тишу. Навіть погас пломінець підвісної лампади, немовби його увібрала оця темна м’якість, аби повновладну тишу не перервав, не порушив невеличкий і впертий вогник. Так само згасало й гучне пульсування сну, все завмираючи і переходячи в сріблисте дзюрчання, що ніде не починалося, ніде не протікало й усе ж долинало від водограю в стіні. Омиване тишею, щось невловиме поміж минулим і майбуттям знов обернулося на величезну, як саме сьогодення, реальність, і тихо гойдались часу терези, тихо дзеленькали срібні ланцюжки їхніх шальок, які, то підіймаючись тихо, то опускаючись тихо, важили істину, приймали і відпускали символ за символом, творили, важачи, символ за символом; тихо зімкнулись зв’язки у спокійному плині буття, знову наповненого. Повного тиші без образів й усе ж таки повного образів. І ніч, яку ця тиша несла, ніч, яка діялась перед очима його розплющеними (знову тихо і ніжно гучать її дзвони, знов розкрилися очі його, знов розкрився він сам, знов розкрилася ніч), ця ніч, загадково сліпа від тиші, розродитись готова тінню, велична і лагідна у своїй простоті віднайденій, — знов ця ніч кудись линула і його із собою несла у плетиві віття свого, у своєму оперенні, в обіймах своїх, у своїм диханні, на своїх грудях. Він лежав. Він лежав, спочивав, він знову мав змогу спочити. Та саме тому, що спочивав, він усвідомлював також, що тиша цього нічного дійства — лише пролог чогось іншого, а отже, їй скоро мав настати кінець. Бо не лише просторовість знову витекла вся із примарного простору, а й тіло його, як приплив, знов повернулося звідти до нього, тілесний лежав він у ліжку, його відчуття ставали чимдалі тілесніші, був тілесний спочинок його, і, спочиваючи, він відчував, що лихоманка уже відступила, відчував, яка легка й цілюща щоночі була — пам’яталось йому — оця прохолодна і тиха хвиля передсвітання. І тілесно-земною була ця година, коли лихоманка уже відступала, і ця ніч оберталася теж на нескінченну годину, що до краю свого поспішала, ставала годиною нескінченно-земного наповнення, нескінченно-земного формоутворення. Земна ніч. Нічого ще не відбувалося, непохитно стояла нічна чорнота, тільки тиша поблідла, втратила свою насиченість, узялась невиразними, ледь-ледь помітними лініями (такі аж тоді почуєш, як добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худобини, що розминає в долоні, як грудку плодючого ґрунту, — з такою любов’ю тримається, з такою жагою тримається усе це пізнати, о, він так обіймає той ґрунт, ту худобину й плід, що й сам опиняється в їхніх обіймах і відчуває тепло і захист десниці, що спокійно, з любов’ю тримає його, і підтримує, і пізнає, вона пригортає його і відпускає влад із припливами і відпливами років і днів, отож він, заколисаний нею, припливами й відпливами її заколисаний, спокійним теплом її заколисаний, приймає від неї весь спокій свого буття, приймає спокійно, знаючи навіть, що колись і вона охолоне й він, обернувшись на порох, випаде з неї у лоно першопочатку, сонне і непідвладне долі; в сиру землю зі смертю зійде селянин, але подих його, від усього земного звільнившись, скинувши пута, вознесеться до позамежности зовні, до голосів незримости, де панує божественність! Там, унизу, проїздили селяни, над’їздили і проїздили, тяглися вози за возами, і на кожнім сидів чоловік, він спав, він хропів, голова хить та хить, кожен уже майже й не доля, вже майже й не випадковість, кожен — просто істота жива у нічній коловерті; отак вони й їхали, старі й молоді, бородаті, обличчя в щетині й гладенькі, отак вони й їхали, як споконвіку тут їздили їхні батьки, і діди, і прадіди, — втілення глибокого спокою й затишку, спокійного втілення свого ґрунту надійного — великих припливів і відпливів; вони їхали, спокійно й терпляче долаючи долю, їхали сонні, забувши про голос, що витав понад ними, що був невиразною їхньою мрією, навіть їхньою певністю, голос, якого вони, однак, майже не намагались почути, бо в позачасових змінах від покоління до покоління проміжків немає, і байдуже, кому випаде щось вершити — батькові, а чи онуку, а чи далекому правнуку; охоплені чином, сильнішим за них, з любов’ю й смиренням переймаючись ним, смиренно вони проїздили крізь темінь на закраїну ночі; право на сон вони мали. А він, хто серед них колись був, теж колись селянин, він лежав тут, від усіх них відлучений, від землі геть відлучений, від рослин і тварин відлучений, він, підвладний тепер лише долі, він лежав тут — той, хто бачив крізь ніч; о, в душу кожного з нас вже закладено чин, сливе недосяжний, чин, сильніший за нас, сильніший за нашу душу, й лише той, хто досягне самого себе, в такій ось останній готовності вмерти досягає і власного чину, той недремно чатує над сном цього смертного світу. О повернення на батьківщину, о ця недремність! Де це було? Хто чатував над світом, хто чатував над тими, що їхали сонні крізь темінь? Може, то робив голос? А може, робив це він сам, ушанований ласкою чути той голос? Чи не йому чатувати тут велено? Ніколи! Ніколи не був він на таке здатний, він, хто не здатний допомогти, хто не бажає приподоблятися, пустодзвін, що творіння своє мусить знищити, бо людина, чин людський і людська потреба у допомозі означали для нього так мало, що нічого із цього він не осягнув і не полюбив, а щоб оспівати — то вже й поготів, тож не написав про це жодного слова, лише марно звеличував і прославляв красу; о, це вже просто зухвальство — гадати, ніби йому чатувати тут велено, поки прийде чатовий достеменний, передвісник отого голосу! Виходить, усе це — просто той самий сон, ніщо інше? Чи йому справді судилось почути той голос у всій його справжності? Чом же тоді голос змовк? Де він? Де він?! Він питав, і питав, і питав! Він питав про той голос, усе ще питав і все ж таки… вже не питав! Він усе ще шукав його, все ще шукав… і все ж таки вже не шукав. Шукання його вже не було шуканням! Бо те, що йому відкрилося, те, у що він, гадалось йому, вже й не вірив, було всюди, він чув його всюди — в рипінні возів, у повільній, лінивій волячій ступі, у сонних, поморщених обличчях селян, у їхньому подиху, в подиху темряви, в подиху ночі, й усе — те, над чим доля не владна, і те, що під її владою, все людське і земне, — все в нього ввійшло, ввійшло в його чин, ввійшло в його долю, ввійшло в неї глибоко-глибоко, так, що усе це, хай і ненаписане, хай у віршах уже й неоспіване, стало провіщенням чогось неминущого, провіщенням нескінченного заповідання любови на нові нескінченні заповідання, любови, навіки-віків нетлінної у своїй ніжності; ніч наслухає і вже ладна заплакати, бо минає вона. Сон і не-сон поєднались водно, стали початком і кінцем воднораз, джерелом і струмком, корінням і кроною, буйно-розложистим деревом сфер, у галуззі якого колисається людство, наділене долею і все ж таки їй непідвладне. Це було, це було вже, але ще й не було. І він, одне ціле з цією сукупністю, в її долі обіймах і несучи її долю в своїй, він теж колисався, розкошуючи щастям бути з цією сукупністю, він відчував її всім своїм тілом, усіма фібрами своєї істоти, вже вільної від лихоманки, відчував, розкошуючи щастям, оцю прохолоду, що спонукала його щільніше у ковдру закутатись, відчував, розкошуючи щастям, час, що линув крізь знову розчахнуту ніч і ніс прохолоду з собою, відчував, розкошуючи щастям, свій подих, що став уже легшим і зливався із подихом всіх водограїв на світі, що дзюркотять у темряві, відчував бурмотіння світу, відчував його справжність. Усе прохолоднішим і прохолоднішим дзюркотіння робилося, прохолоднішими робилися зорі, їхній простір, прохолоднішим робилося все, що було в тому просторі чути. Вервечка возів унизу помалу порідшала, вже можна було розрізнити гуркіт окремих возів, котрі наближалися, й тих, котрі віддалялися, більшали відстані поміж ними, й нарешті лишилося тільки кількоро тих, які відстали. І що довші ставали паузи поміж цим гуркотом, то виразніше чулося в них невиразне глухе рокотання, яке сріберним дзвоном пливло у непроглядній темряві; то було море, довгоочікуване й повне очікування, о, то рокотали хвилі, ще по-нічному сонні, та вже прокидаючись на поклик близького ранку. А може… О, а може, це йому тільки причулося (він ледь не вжахнувся), може, його зраджував слух, може, він просто був ладний іще раз піддатися самообману, може, це була просто туга, просто душевна туга, туга за морем, туга почути у рокоті й цілющий той голос, щоб можна було з ним повести розмову, щоб не потонув той голос у могутньому рокоті, щоб у всевладді природи не потонуло його провіщення… Але ні, о ні, то море було, то була неомірна, як володіння Тритона, реальність морська, і голосу чин, що так невимовно-нечувано відкривався йому, відчувавсь у сріберно-дзвенючому сяєві місяця, відчувавсь у неспинних валах прибою, відчувавсь у роздоллі вгорі й у розкутті внизу, відчувався у мороці й пелені світла, якою стихія нічна вже починала гасити себе, відчувався у тому, як бліднули зорі, ба ні, навіть більше; сповнившись голосом, прислухалися води, прислухалися зорі й моря, прислухався і морок, і все людське — те, що спало ще, й те, що вже прокидалося; прислухалися всі світи — самі до себе й до всього, що їх наповнювало. Усе, що в природі було, одне з одним єдналось і в єднанні творило любов. Чи існувало ще зло? Чи вирок уже пролунав, і тому все зло уже знищено? Голос, у всесвіт уплетений, вперто мовчав, і здавалось, що відповідь дасть лише день, що все обернулось тепер на чекання й завмерло, на денне світило чекаючи, бо, крім нього, на існування ніщо уже права не має. Ніч збиралась довкола своєї мети, ставала цілеспрямована, її чорнота позбувалася м’якости; за вікном у мерехтливе зоряне світло вкрадався зеленуватий відлив. Повітряна барва недвижно застигла у мороці, недвижно, навпомац вибираючи з тіні предмет за предметом, і кімната, од вікна починаючи, крок за кроком ставала кімнатою, стіна — стіною. Навпроти вікна, за яким миготіли останні зірки, бовванів канделябр, неначе безлисте дерево, в галуззі якого заплутались рештки ночі. А в еркері вже можна було розгледіти, хоч також іще і не дуже невиразно, постать хлопчика, що спав у кріслі! Ноги він підібгав під саме крісло, голову, над якою, мов тінь, нависав темний чуб, підпер рукою, світлих очей не видно було — вони ховалися під повіками-тінями; зате видно було: хлопчик напружено щось наслухав — те, що він малював сам собі уві сні, страждаючи і вибавляючи когось від страждань, безпомічний і комусь помагаючи, в полоні жадань і жадань не знаючи, кохання без похоті, ненароджений янгол у подобі земної людині, сновидець. О ніч проминуща, що несе на останньому подиху цього сновидця, несе далі й далі, нескінченна у своїх розгалуженнях, у своєму оперенні, ніч, що нескінченно несе його в себе на грудях, в обіймах своїх. Іще раз напнулось над ним угорі розкидисте ночі склепіння, виростаючи разом із червонястою млою пекельною і гамом усіх голосів за вікном, здіймаючись аж до всіх кратерів смерти, і під склепінням ширяли всі зойки смертельні й гримаси смертельні, й летіло склепіння в ніщоту, у порох, у порожнечу зітерту, але владний і лагідний голос, що провіщає ім’я, його підхоплював і, мовби відлуння дзвонів, розпливався нарешті в напливі ранкового світла, вливався в це світло і, разом із ним розчиняючи сутінки, сам розчинявся на сутінки. Невже це і досі те саме вікно, за яким усе сталося, за яким все ставалося? Пролунало і відлунало минуще, розгорнулося і згорнулося — і неминущим стало; минущий був день, що перед ним уставав, і він вже давно не дивився в той бік; його очі повила запона, хоч були вони і розплющені, їх затуманили сльози без сліз, та крізь туман той він бачив, ніби уже й не очима, як наставав новий день, бачив уранішні сутінки, пильно вдивляючись, бачив, як там, за вікном, сутінки тихо, верства за верствою, клали безбарвну барву, він це бачив і вже не бачив, його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь:

— Уставай і берися творити, так було і так має бути; й ім’я твоє буде нехай Верґілій, час твій настав!

Так сказав янгол, і був він страшний у своїм милосерді, у скорботі своїй утішливий, недосяжний у тузі своїй; ось що почув він із уст цього янгола, почув тою мовою, що живе у простій земній мові, й, чуючи це, на ім’я своє названий і з ім’ям цим пов’язаний, він іще раз поглянув на заколисаний обшир, що розкинувся між берегами, на хвилі безкраї хлібів, на хвилі безкраї вод, осяяні першим навкісним промінням прохолодного ранку, на осяйну прохолодну близькість, на осяйну прохолодну далеч, поглянув на це, й так солодко стало йому пізнавати усе й не пізнавати нічого, знати все і не знати нічого, відчувати усе й не відчувати нічого, так солодко стало усе забувати, так солодко в сон без сновидь поринати…

Земля. Очікування

Він прокинувсь і одразу відчув, ніби щось прогаяв; як і тоді, коли засинав, так і тепер це було відчуття радше фізичне, щоправда, досить раптове, і, здогадавшись, що поряд із ложем його хтось є, він водночас відчув, що через цю присутність у нього щось розладналося; вслід за першою хвилею здогаду накотилася друга, і з нею нарешті він трохи прийшов до тями, згадавши, що з настанням світанку мав намір поквапитись на берег моря, щоб знищити там «Енеїду», і що тепер це робити вже пізно. Тож він спробував урятуватися втечею — втечею в сон, до свого янгола, можливо, сподіваючись навіть, що отой чужий погляд, який він і далі відчував на собі, — це погляд зниклого янгола. Та ба, він, певна річ, помилявся, надто виразно вже він відчував тут, просто перед собою, чужу присутність і, власне, аби лиш її прогнати, хоч і не втрачаючи останньої іскри надії побачити янгола, спросоння спитав:

— Ти — Лісаній?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, а голос був зовсім чужий.

У ньому щось мовби зітхнуло.

— То ти — не Лісаній… Іди собі.

— Пане… — Голос був нерішучий, майже благальний.