Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба:

— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..

— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.

— Не тобі це вирішувати!