Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Не конче… він піде до міста.

— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.

— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.

— Тоді я, з того дозволу, піду?

— Йди.

Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.

— Відішли його, — попрохав хлопчик.

Раб спитав:

— Накажеш збудити тебе на сході сонця?

— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.

Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.

— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…

Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.

— Можеш іти спочивати…

— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.

— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…

Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.

— Ти хочеш відіслати й мене…

— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…

— Не проганяй мене…