Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Дорогу чародієві, дайте дорогу! — знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно — імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці несли тепер його самого? А може, це — радше ненастанне ширяння у незмірному сьогоденні? Довкола були самі пики і пики, ці пики жували, ревли, горлали пісень, перекривлялись від подиву, ці широченні пащеки на обличчях-личинах, всі до одної роззявлені, всі розвержені, всі набиті зубами за червоними, й бурими, і блідими губами, всі з висолопленими язиками; він дивився згори на округлі й шерстисті, наче порослі мохом, потилиці рабів-носіїв, бачив збоку їхні щелепи і прищуваті щоки, знав, що в жилах у кожного стугонить кровиця, знав, що тепер кожен ковтає слину, трохи знав про їхні думки, загублені в цих вайлуватих, незграбних, ненатлих жувальних машинах із м’язів, — загублені, але не втрачені, повік незнищенні, думки ніжно і глухо, прозорими й темними краплями, одна по одній сочаться на поверхню й гинуть, ці краплі душі; знав він про нуду, яку не погамує ні пристрасть нестерпна, ні хтивість розпусна, нуду, яка в людей цих у плоті і крові, в усіх — і в гусака, і в його повії; о, ця невигубна нуда людська, невмируща і незнищенна, часом вона обертається злістю й ворожістю, усе ж залишаючись нудою. Далекий від світу цього й усе ж невимовно йому близький, при ясному розумі й усе ж у загальнім чаду темних пристрастей, він бачив цю тупість, ці безликі тіла, що вивергали сім’я й упивалися сім’ям, бачив тіла огрубілі й одутлі, бачив і відчував у них зачаєні напади і згасання скороминущої похоті, чув дикі, войовничо-тупі радощі їхнього поєднання, бачив безглуздо-мудре вікове змарніння і ладен був повірити, ніби все, про що йому оце думалось, він довідався завдяки своєму носу, вдихаючи ним ці дурманні випари, напоєні всім, що видно й що чути, вдихаючи ці розмаїті випари тварин, ім’я яким людина, та їхнього корму, який вони щодня добувають, щодня пережовують і перепускають крізь себе. Тим часом ескорт нарешті проторував собі шлях поміж тіл, і натовп, що, як і чимдалі тьмяніші вогні в міру наближення до краю майдану, нарешті почав рідшати й кінець кінцем розсотався в темряві зовсім; його запах, хоч усе ще трохи й тлів у повітрі, тепер змінився, однак, стійким смородом лискучо-гнилих прилавків рибного базару, яким тут закінчувався припортовий майдан і який цієї вечірньої пори був безлюдний і безмовний. Солодкуватий, такий самий дух гнилизни, насичений невиразними бродильними випарами, долинав і від овочевого базару, тут зливалися запахи рожевого винограду, жовтих, як віск, слив, золотавих яблук, чорного, як вугілля, інжиру; гнило все, й усі запахи змішувались і втрачали свою виразність, а вологе й слизьке каміння на бруківці вилискувало всім, що на ньому розтоптували й розвозили людські ноги. Середина майдану вже лишилась далеко позаду, далеко позаду були й судна біля причалу, далеко позаду й море — все далеко позаду, якщо взагалі не втрачене вже назавжди; ревище натовпу тепер докочувалося сюди лише далеким глухим рокотом, а фанфар уже не чути було й зовсім.

Хлопчик вельми упевнено, так ніби знав цю місцину як свої п’ять пальців, провів свій ескорт крізь ряди торгових яток, і він вийшов до складів та будівель корабельні; неосвітлені, похмурі, ледве помітні в темряві, вони підступали тут до самого базару і, як можна було здогадатись, тяглися від нього кудись далеко-далеко. Запахи знов перемінилися, повіяло враз усіма плодами тутешніх країв: величезними нагромадженнями провізії, наготованої для обміну на внутрішніх теренах імперії, одначе призначеної, по суті, для того, щоб — чи то тут, чи то деінде — після купівлі-продажу пройти крізь тіло людини, крізь її зміїстозвивистий кишковик і зрештою обернутись на шлак; стояли солодкуваті пахощі сухого збіжжя, що здіймалося скиртами біля чорних сховищ, очікуючи, поки його обмолотять і перелопатять до самих сховищ; стояв сухий, курявий дух мішків із житом, мішків із пшеницею, мішків із вівсом, мішків із полбою, стояв кислувато-м’який дух бочок і кадобів з олією, а також терпкий, їдкий дух винних складів, що тяглися вздовж набережної; стояв дух теслярських майстерень і складених штабелями десь у темряві дубових колод, деревина яких не знає смерти, дух їхньої кори й такий самий пряний дух спротиву їхньої серцевини у місці зрізу; стояв запах обтесаних брусів, у яких ще стриміла сокира — її там покинув тесля після денної праці, — а до свіжого запаху гладенько обструганих новеньких дощок для суден, до запаху стружок і тирси домішувався стомлений запах поламаних, білясто-зеленуватих, ослизло-трухлявих, обліплених мушлями старих корабельних дощок, що цілими горами очікували тут, коли їх спалять. Коловорот творення. Незглибимим мирним спокоєм дихала ніч, напоєна запахами денної праці, дихала спокоєм працелюбної землі, спокоєм нив, виноградників, лісів, оливкових гаїв — селянським спокоєм, з якого вийшов і він, селянський син, спокоєм його непогамовної туги за рідним краєм, нуди за всім земним і пов’язаним із землею, за всім тлінно-нетлінним, спокоєм, що його він із давніх-давен оспівував у своїй поезії, ох, таким недосяжним спокоєм його прагнень і палких жадань. І, так наче цій недосяжності судилося віддзеркалитись і тут, так наче все довкола мало стати образом його власного «я», — і тут цей спокій був затиснений поміж камінням, упокорений і використаний зі злим наміром: задля вигоди, задля марнославства, задля продажности, задля цькування, задля зовнішнього лиску, задля уярмлення, задля неспокою. Що всередині, що зовні — те саме, це образ і його відображення, й усе ж таки це ще не цілісність, та, яку становить знання. Повсюди він бачив самого себе, і коли мусив, та й коли міг усе це утримати, коли щастило вловити все розмаїття світу, бути частинкою якого йому судила доля, бути в гущі якого, служінню якому він почував за собою обов’язок, беззастережно йому належачи й беззастережно ним володіючи, то все це лише через те, що світ від самого ще початку — ну звісно, ще відтоді, як почав він до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати, — був його власністю, бо саме запам’ятовування і пригадування ніколи не було нічим іншим, як власним «я», що пригадує саме себе, пригадує свої колишні часи, — либонь, ще ті часи, коли він пив вино, обмацував дерево, куштував олію, — ще відтоді, як ще не було ні вина, ні дерева, ні олії; це було впізнання незнайомого, адже вся та сила-силенна справжніх облич і других облич з усією їхньою пристрастю, їхньою хтивістю, їхньою пожадливістю, всім їхнім корисливим холодом, з усім їхнім тваринно-плотським буттям, але й з усією їхньою глибокою нічною тугою, бо всі вони, незалежно від того, бачив він їх коли-небудь чи ні, жили вони коли-небудь чи ні, — всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення — перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав — то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола — чи то купував щось, а чи продавав — тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво — випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці — і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане — о ні! — в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це — неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях — легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед — надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами — де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими — зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом — тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими на казарми облупленими будинками; усі враз поставали, бо хлопчик, не довго гадаючи, урвав маршову ходу носіїв, які, мабуть, чвалали б собі так і далі (а було їх, як і доти, таки всього-на-всього четверо), і ця раптова зупинка, а на додачу ще й несподіваний вигляд вулички, подіяли на них так, як неждана приємна зустріч, подіяли так разюче і так приголомшливо, що всі вони — і пан нагорі, й раби та челядник внизу — вибухнули гучним і тривалим сміхом, тим більше що хлопчик, підбадьорений сміхом, зробив їм легенький уклін і гордим жестом знавця запросив усіх рушати узвозом нагору.

Та насправді аж такого великого приводу веселитися вони не мали, і ще менше обіцяла його оця роззявлена паща вулички. Пласкі сходи вгору вже поглинала темрява, населена всілякими тінями; переважно були то зграйки дітей, що, попри пізню годину, гамірно гасали вгору і вниз: двоногі тіні, а як придивитись пильніше, то серед них можна було розгледіти й тіні чотириногі, бо вздовж стін де на довшій, де на коротшій прив’язі тут і там були припнуті кози; чорнотою зяяли в цій пащі вікна без шибок, а часто і без віконниць, чорні були й склепінчасті, схожі на темні печери, крамнички в підвалах, з яких долинав гамір дешевих торгів, дріб’язкових торгів, торгів за товар, потрібний лише на годину, не те що на вечір; а неподалік десь гупало молотками, клепало й шкребло щось убоге, дрібне ремісництво — робота, яку тут справляли тіні, справляли для тіней, справляли з глухим шумом і гуркотом, узагалі вже, очевидячки, не потребуючи світла, бо навіть там, де несміливо блимав пломінчик каганця чи недогарка свічки, люди однаково лишалися в тіні. Тут тяглися злиденні будні злиденного життя, наглухо відгородженого від подій зовнішнього світу, тяглися сливе поза часом, так ніби свято на честь імператора відбувалось десь інде, за багато миль від цієї вулички, так ніби її мешканці сном-духом не відали про те, що діялося в решті міських кварталів, тож процесію із паланкіном, що постала оце перед ними, вони зустріли не вражено, а скоріш невдоволено, ба навіть просто-таки вороже — як щось таке, що порушило їхній спокій. Почалося все, наче в театрі, наче із гномиків, себто з дітей, ба навіть із кіз, позаяк і ті, й ті весь час плутались у носіїв під ногами, не даючи цим пройти; малі двоногі із вереском, а чотириногі із меканням висипали з усіх темних кутків та шпарин і знову ховалися в них; почалося все з того, що дітям замандюрилось вихопити смолоскипа з рук юного проводиря; певна річ, у них нічого не вийшло, хлопчик рішуче їм дав відкоша; а втім, це було не найгірше, і процесія все ж таки посувалася далі, хоч і повільно; зі східця на східець вони посувались цим злиденним узвозом все вище і вище. Ні, найгірше було таки не це; що їх діймало найдужче, то це — клята жінота, саме в ній полягало найгірше — в отій жіноті, що повистромлялася з вікон, порозплющувала об підвіконня цицьки, поспускала униз геть оголені руки, які звивалися, наче гадюки; і хоч її базікання, щойно вона уздрівала процесію, оберталося на шалену образливу лайку, було в цій шаленій лайці, як і завжди в шаленстві, воднораз і щось величне, що переростало у звинувачення, переростало, позаяк це була образа, в істину. І ось тут, де від усіх будинків, де з кожної пащі розверженого підворіття несло відразливим смородом фекалій, тут, у цій гнилизні житла-клоаки, якою він пропливав у високо піднятому паланкіні, тож міг бачити — був змушений бачити — нужденні кімнатки, з болем у серці чути люті й безглузді прокляття, що їх жінки посилали йому в обличчя, з болем у серці чути пхикання хирявих немовлят, які скрізь, чи не в кожній кімнатці, валялися на ганчірках та лахмітті, з болем у серці вдихати чад від соснових скіпок, устромлених у шпарини в стінах, з болем у серці вдихати сморідливий дух занечищених кухоньок із пательнями, смердючими від пригорілого жиру, з болем у серці дивитися на буркотливих, жахливих на вигляд, майже голих дідів і бабів, що повсюди сиділи навпочіпки в чорних своїх барлогах, — тут ось його почав брати відчай, і тут, серед печерних осель цих, де роєм роїлися паразити, тут, перед лицем жалюгідного розкладу і страшного занепаду, тут, перед цією земною темницею, де лиховісно буяло народження і лиховісно стояла на чатах смерть, де тісно спліталися в узах братерських початок життя і його кінець, похмурі передчуття і того, й того, сплітались без імени й назви в примарному сні одвічного зла, тут, серед цієї темряви і розпусти, яким ні ім’я, ні назви немає, тут він мусив уперше сховати своє обличчя, мусив сховати його від зловтішного реготу й лайки жіноти, сам відвернутися мусив, на все це заплющити очі, поки його, зі східця на східець, несли цим узвозом нагору — узвозом убозтва й нужди… А жінота кричала:

— Чого видерся на паланкін, бовдур нещасний?!

— А він думає, що кращий за нас!

— Мішок із грішми на троні!

— Якби не гроші, то побіг би й своїми ногами!

— Це він так на роботу їде!

Так жінота кричала услід йому.

…Ох, безглуздий був той град лайки, яким його осипали, безглуздий, безглуздий, безглуздий; і все ж таки лайка була справедлива, все ж таки в ній — застереження, все ж таки — істина, все ж таки — безум, що переростав у істину, кожне паплюжливе слово зривало з душі його пиху, шматок за шматком, і душа оголялась, ставала голісінька, як немовля, гола ставала, як діди і баби оті на ганчірках та лахмітті, перед мороком гола, перед непам’яттю гола, гола перед провиною, що розчинилася, згинула в голім потоці невиразно-туманнім…

…Східець по східцю посувались вони цим узвозом убозтва й нужди, раз у раз зупиняючись.

…Потік голої тварі, що залив живодишну землю, розлився під живодишним небом, яке день заміняє ніччю, а ніч — днем, голий потік, замкнений незмінними берегами мільйоноліть, ріка, що широкими хвилями котить стада життя, просотуючись із гумусу буття і знову й знову в нього всотуючись, — ця неминуча пов’язаність усього, що живе і дихає…

— Коли здохнеш, то смердітимеш, як і решта трупів!

— Гей ви, трупоносці, пощо прете на собі ці мари, скидайте того трупа на землю!..

…О гори і доли часу, через них у присмерковім потоці, у безкінечнім потоці своєї сукупности вічність уже перенесла міріади створінь, і з-поміж них нема жодного, котре не думало б, не сподівалося б, що вічно ширяє, мов та вічна душа у безчассі, яка вільно пливе в позачасовій свободі, відокремивши від потоку, звільнивши від того сум’яття створінь, ціпкого й несхитного, уже не створіння, а тільки самотню прозористу квітку, що в’ється-сягає до самісіньких зір, відокремлена й звільнена, з трепетним серцем, мов прозористим квітом на виткому плетиві, вже невидимім…

…Цим узвозом убозтва й нужди, східець по східцю, у паланкіні, під паплюжливі викрики…

…Ох, та саме ж про цю химеру безчасся і йдеться, про неї, а також про життя його, що проросло в хаотичному гумусі безіменного мороку, буйно так виросло із чагарів того, що вічно живе і дихає, що виростало, звиваючись безліччю звивин, повсюди чіпляючись за чисте й нечисте, за минуще і неминуще, за речі і власність, за людей, знов і знов за людей, за слова й краєвиди; о, це життя, яким він стільки разів легковажив, до якого він стільки разів повертався і яким жив знову і знову; він марнував його й тринькав, марнував, щоб самого себе перевершити, щоб над самим собою піднестися, переступити всі межі, всі межі земного життя, немовби ніяке падіння самому йому не загрожувало, немовби його не чекало повернення в час, до земної темниці, до того, що вічно живе і дихає, немовби не зяяла перед ним безодня…

— Ти ба, немовлятко!

— Що, в пелюшки напудив?

— А мо’, вже й наклав?!