Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Преторіанці! — гукали треті.

— Промовлятиме Цезар! — чулося звідусюди.

І раптом хтось, жадібно хапаючи ротом повітря, оголосив:

— Там уже роздають гроші!

Отакою спокусою здіймався перед натовпом замок, отак люди під’юджували самі себе й одне одного, щоб ця велика спокуса ні в кого не викликали сумніву і щоб страх перед очевидним розчаруванням, який чекав на них по той бік пожаданих таємничих мурів, уже ніколи не погасив несамовитої пожадливости, нестримного потягу до дільби. Дешевенькі відповіді на такі чималі сподівання, дешевенькі заклики, дешевенькі під’юджування, а все ж таки кожного разу щось немовби смикало всю людську масу, смикало тіла і душі, що по-волячому тупо, неприборкано, невідпорно поривалися до однієї мети, до спільної, збиті докупи спільним рокотом і спільним тупотом, усе ближче і ближче підступаючи до отої палахкої ніщоти. Густими клубами стояв над головами запах людського стада, над ним повисав чад від смолоскипів; нагрітий дим, дихати нічим, у горлі дере, задуха, важкі бурі випари мляво пластами влягаються, один на одного, застигаючи у нерухомім повітрі; ох, ці важкі, ці непроникні, неподільні пласти пекельного чаду, ця заволока пекельна! Невже іншої ради нема вже? Невже не втекти? Ох, якби ж повернутись назад! Повернутись на судно і там спокійно померти! А де ж отой хлопчик? Він мав, він повинен був показати їм шлях назад! Хто це вирішить? Ох, той, кого ця людська маса схопила, кого підхопила своїм нездоланним валом, уже нічого не вирішить, і голос, що хотів був закликати ухвалити рішення, вже не зміг подолати задуху; голос лишився сліпим! Тим часом хлопчина, ніби почув німий заклик, послав йому знизу усмішку, самими очима послав усмішку, сповнену палких вибачень, сповнену палкої переконаности, сповнену палкої розради, яка знає, що тут давно вже ніхто не має змоги ухвалювати будь-які рішення, ба більше, що колись ухвалене рішення не підлягає сумніву, і це тішило, хай би які жахливі наслідки мало принести. Довкола були самі голови, самі обличчя, одне побіля одного — буденні обличчя з буденним, щоправда, аж надмірним бажанням напитися і нажертись, і ця надмірність, перевершуючи саму себе понад усяку міру, оберталася в якусь просто-таки потойбічну похіть, на тваринну потойбічність, яка вже не мала нічого спільного зі звичайною буденністю і не знала нічого іншого, крім цієї нестерпимо-омріяної, осяйної мети — досягти свого тут і тепер, мети, якої вона палко очікувала, палко жадала, палко домагалася: щоби те, що тепер оце діялось, змінило все їхнє життя, прилучило їх до розподілу — до розподілу влади, свободи і величі, привілеїв, обожнювання і безмежжя того єдиного, хто тронував у палаці. Сопучи й хекаючи, тужачись, стогнучи, вибухаючи і конвульсивно здригаючись, ця маса то рвучко, то хвилями, то валом дев’ятим котила вперед, хоч і зустрічала спротив — щоправда, не впертий, однак, безперечно, досить відчутний, бо він виявляв себе також рвучкими зустрічними хвилями, і в цих натужно-потужних накочуваннях і відкочуваннях повсюди лунали крики тих, хто спотикався або опинявсь під ногами, скалічений чи, може, уже й конаючи, і всі вони зустрічали не співчуття, а байдужність і навіть насмішки, що раз у раз тонули у тріумфальних вигуках «Слава!», задихались у несамовитому ревищі, гасли під іскрами від смолоскипів. Тривало страхітливе дійство на ймення Тепер, воно без кінця-краю плодилося, це стадне Тепер, підтримуване стадним ревищем, поринало в нуртовище й одразу виринало з цього нуртовища, що його підтримували ті, в кого потьмарився розум, у кого глузд завернув за розум, хто вже схибнувся з розуму, хто втратив розум разом з душею, хто віддав їх тому нерозумному спільному пориву, який проковтнув усе проминуле й усе прийдешнє, який поглинув усі бурхання глибин пам’яті, поховавши у своєму шумі й реві найдальше минуле й найдальше майбутнє! О велич розмаїття людського, о глибина туги людської! І він, хто оце пропливав у паланкіні понад ревищем голосів, пропливав, не годен зімкнути очей, пропливав понад тріумфальним палахкотінням збуреного Брундизія, пропливав понад плавом миттєвостей дійства Тепер, — він уявляв собі, як час безмежно стиснувся у кільці незмінности; все це було його, все ввійшло йому в плоть, належало йому, як належало від самого початку й до переходу одночасся у вічність, і те, що палало довкола, — то була Троя, то була повік непогасна світова пожежа, а він, хто оце пропливав понад пожежами, — він був Анхіс, сліпий і видющий воднораз, дитя і старець воднораз, бо мав міцну пам’ять, і ніс його на плечах своїх син, його, саму теперішність світів, на плечах своїх ніс Атлант, ніс цей велет. І отак, ступінь за ступенем, посувались вони до палацу.

Навколо самого палацу стояв поліційний кордон; пліч-о-пліч, тримаючи списи навхрест, озброєна варта зустрічала напливи натовпу, чинячи йому той не впертий, однак досить відчутний опір, внаслідок якого хвилеподібні відпливи раз по раз і давали знати себе вже на краю майдану. А за поліційним кордоном почесну варту несла когорта преторіанців, чиє прибуття з Рима вочевидь провіщало особливу подію; пихаті, страшні на вигляд здоровила в бойових обладунках знічев’я обходили дозором бівуачні багаття й просторі кухонні намети, від яких ішов дух дармового вина й сподівань, — сподівань, либонь, марних, але в них залюбки вірили. Лише сюди могли дійти охочі ловити витрішки, не далі. Саме тут було те місце, де урівноважувались надії й розчарування, урівноважувались у тривозі й напруженні, як і перед будь-яким вибором поміж життям і смертю, як це буває й будь-якої миті в житті, адже будь-яка така мить містить у собі те й те, і коли людську штовханину опахував гарячий дух багать, від чого настовбурчувались високі плюмажі на шоломах і зблискувала позолота на обладунках, коли поліцаї спиняли натиск гамірного натовпу своїм хрипко-бундючним «Назад!», тоді одержимість шугала угору вогненним омахом, аж забивало дух, і обличчя з пошерхлими губами й висолопленими язиками тупо й ненатло застигали, вражені миттєвим феєрверком безсмертя, — бо тоді сам час застигав на лезі ножа. А щонайбільший безлад панував, звісно, перед входом до самого палацу, надто коли після того, як пройшов Цезар, нерозважливо зняли подвійні шпалери охорони, крізь які він підіймався, і вже ніщо не стримувало розбурхану стихію; у цьому безладі людський потік, немовби потрапивши у водоверть, навально ринув до брами, що через два щільні ряди смолоскипів обабіч скидалася на вогненну пащу, потік ринув досередини, збиваючись докупи й відкочуючись назад, оскаженіло ревучи, люто тупаючи ногами, шаленіючи від нетерплячки; ця картина нагадувала скоріше вхід до якогось цирку, аніж браму до імператорських покоїв, — така несамовита штовханина й сварка зчинилася біля контрольних постів, де ті, кому сюди невільно було, пускалися на будь-які хитрощі, аби тільки ошукати охорону й прорватися крізь її кордон, а ті, кому сюди було вільно, але чиїм правам тут не вірили чи кого неподобно довго змушували чекати, — ті зчиняли розлючений крик, а надто по тому, як на слово старого двірського челядника, який знадобивсь аж тепер, їхній ескорт із паланкіном одразу і пропустили; тоді гнів отих, кого, без огляду на особу, затримували тут з огляду на всілякі контрольно-пропускні формальності, стрімко сягнув меж терпіння; таку зневагу ці сприйняли з образою, сприйняли як зневагу до людських стосунків, як образу загалом усього людського, і усвідомили вони це відразу, адже комусь одному, мовляв, зроблено виняток, знайдено можливість зробити виняток, і ніхто й знати не хотів про те, що це був лиш той виняток, який слід робити смертельно хворому, самій смерті. Немає людини, не схильної зневажати ближнього свого, і в такому нурті зневаги, безіменної і невисловленої, зневаги, що раз у раз спалахує і знову гасне, в людині невиразно прокидається здогад про власну нездатність до людяности, прокидається страх за власну гідність, яку їй, людині, подаровано, але мати яку вона неспроможна. У цьому вузенькому, гарячому кратері перед брамою зневага змагалася зі зневагою. Тож і не дивно, що коли він опинився там, у дворі, коли пожадливі сутички лишились позаду, коли позаду лишилось оте нестерпуче, пекельно-яскраве світло, йому раптом примарилось, ніби вся ота лайка й прокльони, якими його осипали у вуличках і на майдані, раптом спала з його плечей, і відчув він сливе таку саму полегкість, як тоді, коли відпустила морська хвороба, відчув такий самий спокій, хоч місце, куди він оце прибув, насправді здавалось не надто спокійним, ба більше, складалося враження, що двір цей від рейваху ось-ось просто лусне. Одначе був це тільки оманливий рейвах; імператорські слуги до всіляких таких подій уже звикли й суворо трималися дисципліни; щоб зустріти прибульця, до його паланкіна одразу ступив один із придворних зі списком гостей у руках; він байдуже схиливсь до челядника, який стиха назвав йому ім’я гостя, байдуже узяв те ім’я до відома й байдуже викреслив його у своєму списку — так незворушно й байдуже, що знаменитий поет, як здалося, на це аж образився — непомалу образився, тож і вирішив сам підтвердити те, що вже сказав челядник, і навіть наголосити на цьому.

— Так, я — Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, — сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати услід на нею.

— Підійди, поможи мені, — звівшись у паланкіні, підкликав він хлопчика, а потім, спираючись на його плече, спробував здолати і перші східці; одначе відразу й збагнув, що ні серце його, ні груди, ні ноги на це не здатні й що сили свої він переоцінив; довелося звеліти двом рабам, щоб ті внесли його до будинку.

Вони рушили трьома сходами вгору: попереду — отой байдужний дворак, що тримав згорток зі списком гостей при боці, мов полководницький жезл, позаду — вервечка рабів із речами; і коли всі вже дістались нагору, до приготованого для гостя просторого покою, то не важко було здогадатися, що це — схоже на вежу південно-західне наріжне крило палацу; з відчинених арочних вікон, що помітно підносились над міськими дахами, вливалася прохолода — прохолодне нагадування і про забутий край, і про забуте море, — вливався пропахлий землею і морем подих ночі, нахиляючи пломінці на оздобленому квітами рясному, на багато свічок, канделябрі посеред покою; прохолодна і ніжна, мов серпанкове віяло, збігала-жебоніла вода мармуровими східчиками із водограйчика у стіні; постіль під напнутою москітною сіткою була заслана, а на столику поряд — страви й вино. Не бракувало нічого, біля еркерного вікна стояло крісло, щоб у ньому можна було зручно посидіти й поміркувати, а в кутку кімнати — стільчак; тут-таки лежали його вже розпаковані речі, всі напохваті; скриньку із манускриптом поставили, як він окремо й велів, поруч із його ложем; усі накази тут виконували так чітко й нечутно, як того лишень міг побажати хворий, хоч заслуги Авґуста в цьому, певна річ, уже й не було, це була просто рутинна робота й турбота бездоганно, з широким розмахом налагодженої придворної машини, дружбою тут і не пахло. І він із цим мусив миритися, все мусив сприймати так, як воно є, до цього спонукала недуга, це був неминучий її наслідок, тяжкий, прикрий наслідок, що викликав у душі гіркоту, й гіркота ця стосувалася не так самої недуги, тривалої і виснажливої, як Авґуста — вочевидь через отой його хист неодмінно, бодай чимось та потьмарити будь-які почуття вдячности. Ця гіркота, ця образа на Авґуста — чи не таїлась вона в душі його ще від самого початку? Це правда, всім вони мають завдячувати Авґустові — і миром, і ладом, і особистою безпекою, ніхто, крім нього, цього не зробив би, і якби до влади прийшов був не він, а Антоній, Рим повік не знайшов би шляху до миру. Це правда — і все ж таки! І все ж таки він і досі відчував недовіру до того чоловіка, який розміняв уже п’ятий десяток, хоч літа так і не наклали на нього по-справжньому свого знаку; з вигляду він ось уже двадцять п’ять років той самий і з тою самою скоростиглою облесливістю й хитрістю нині, як і колись, тримає у спритних руках стерно політики. І хіба ж ця гірка його недовіра до того перестарілого молодика, якому він таки завдячує всім, що має, не цілком справедлива? Облесливість — ось головна його риса, облеслива його врода, облеслива його дружелюбність, яку так хотілося приймати за дружбу і яка дружбою, однак, не була, бо завжди слугувала лише корисливим намірам. І всі попадали в його тенета, в тенета його облесливости! Так сталося й цього разу, знов оце лицемірство із дружніми почуттями… Тільки навіщо ж цей лицемір наполіг на тому, щоб у своєму почті привезти його, чоловіка недужого, назад до Італії? Ох, краще б уже він помер був на судні, так, це було б краще, ніж лежати отут, в утробі цієї облесливої придворної машини, де все таке бездоганне, таке аж надто вже бездоганне, — лежати, тоді як отам, на імператорськім святі вічно юний імператор у спалахах світла й під гуркіт музики втішається тріумфальними криками на свою честь. Те далеке, чуже і розхристане ревище, то наростаючи, а то стихаючи, долинало й сюди і оскверняло незайманий подих ночі.

Але у цьому подиху ночі все зливалось водно: і гуркіт свята, і тиша гір, і блискіт моря, минуле й теперішнє, і знову минуле, одне вливалось у друге, одне розпливалось у другому… Чи пощастить йому коли-небудь повернутись до Анд? Це Брундизій, усе дахи і дахи й осяяні ліхтарями вулиці; місто простиралося за еркерним вікном, до якого він звелів перенести себе й перед яким сидів тепер в кріслі; це всього лиш Брундизій, і він услухається в ніч, услухається у далечінь минулого, де, мабуть, так добре було б помирати; ні, не треба було приїздити сюди, а до оцих чужих, непривітно, хоч і розкішно впоряджених покоїв для гостювальників — і поготів. Від схилених набік пломінців на свічках у канделябрі, з одного боку на кожній, крапля по краплі стікав розтоплений віск, швидко утворюючи на свічках дедалі товщі горбкуваті нарости.

— Пане… — Перед ним стояв дворак.

— Мені більш нічого не треба.

Дворак показав на хлопчика:

— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…