Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Ти сів на судно в Епірі.

— І ти зі мною?

Усмішка була ствердною відповіддю на це запитання.

— З Епіра, отже, із Греції… Але мова у тебе така, немовби ти — із Мантуї.

І знов усміхнувся хлопчик:

— Це — твоя мова.

— Це мова моєї матері.

— В устах твоїх мова ця стала піснею.

Пісня, спів… Музика сфер, що оспівують самих себе, долаючи межі всього людського.

— Чи то не ти співав на нашому судні?

— Я слухав.

О материнська пісня ночі, яка лунала крізь ніч, яка вже давно відлунала, тебе так хотілося відшукати щоразу, коли новий день займався.

— Мені було стільки років, як оце тобі, атож, може, навіть трохи менше, коли я почав складати свої перші вірші, та такі плутані… Атож, так воно й було, я мав знайти себе… Мати моя тоді вже померла, в мені лунав лише її голос… То кого ж ти шукаєш?

— Навіщо мені шукати, коли це робив ти?!

— Виходить, я все ж таки опинився на твоїм місці, хоч ти й не схотів піти замість мене на свято? То, може, ти й вірші складаєш, як я колись?

На такому знайомому і близькому обличчі хлопчика промайнула заперечливо-непритомна усмішка; ластовиння на носі у нього також нагадало про щось дуже знайоме й близьке.

— Отже, віршів ти не складаєш… А я вже подумав був, що ти — один із тих, хто завжди намагається прочитати мені свої вірші чи драми…

Цих слів хлопчик, здавалося, не зрозумів або не звернув на них уваги.

— Твій шлях — поезія, але мета твоя — поза межами самої поезії…

Мета була поза межами темряви, поза межами минулого під материнським крилом, і хоч цей хлопчик і веде мову про якусь там мету, та що йому про неї знати? Він надто для цього юний; так, він став проводирем, та вабить його не така мета.