Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

О пізнання людське, ще не пізнання, але вже й не мудрість, воно постає із гумусу буття, постає із живої стихії, з мудрости матерів, підносячись до смертельної чистоти надсвітла, наджиття, підносячись до пломінкого пізнання батьків, підносячись до холоду; о пізнання людське, що не має коріння, що вічно у русі, воно не сягає ні глибин, ні високостей, а незмінно затримується на сутінковім порозі поміж ніччю і днем; зітхання і подих у проміжному царстві зоряних сутінок, поміж життям огорнених ніччю стад і поміж смертю омитого світлом усамітнення, поміж мовчанням і словом, яке знов повертається до мовчання. Далебі, ніщо на землі не спроможне позбутися сну, і лише той, хто ні на мить не забуває про ніч, яка в ньому живе, спроможний замкнути кільце, спроможний вернутись із безчасся початку до безчасся кінця, спроможний щораз починати коловорот спочатку, мов те тіло небесне в незмінному плині часів, яке устає із сутінків і зникає у сутінках; о, це народження і відродження у стихії нічній і зі стихії нічної, о, ці пологи, що їх приймає день, світло якого поринуло в темряву, — день, що несе в собі ніч. Далебі, отакі й були ночі — всі ночі його життя, всі ночі його блукань, ночі його безсоння, ночі, сповнені страху впасти у забуття, загроза якого чаїться під сподом ночі, страху перед безтінням, що панує вночі, страху втратити Пана, страху, який знає про небезпеку безчасся подвійного, — отакі і були далебі ночі ті, що їх на своєму порозі спинило подвійне прощання, ночі сну світового, неминуче-незмінного і повсюдного, — чи то на майданах, чи то на вулицях, чи то у шинках, — сну, неминуче-незмінного справіку в сотнях і тисячах міст, сну, нечутне відлуння якого нечутно з усіх часових далечин долинає — і що нечутніше, то настійніше; люд шаленів, але й це також був сон, хай у палатах, у силі-силенній палат, хай світу цього можновладці збирали свята і банкети у вирі вогнів і музики, серед сили-силенної усмішок, серед сили-силенної догідливо схилених тіл, хай можновладці й самі розпливались у догідливих усмішках, і самі схилялись догідливо, — це також був сон; хай палали повсюди сторожові багаття, не лише перед замками, але й там, де точилась війна, на кордонах, на чорних, як ніч, річках і на шелестливих нічних узліссях, де із пітьми з бойовими криками стрімко вискакують дикуни-завойовники, — і це також був сон, як і сон, як і сни сили-силенної отих голих старців, що у смердючих барлогах марнують у сні рештки свого животіння, як і сон немовлят, безсонні сни яких переносять їх із убозтва й нужди, де вони народились, до похмурого животіння в майбутнім житті, як і сон тих рядами закутих рабів-веслярів, що вилягають покотом, мов черва одурманена, на банках в утробах галер, на дерев’яних палубах, на линвових бухтах; сон, сила-силенна снів, стадо, сила-силенна стад, що постали із невиразности свого першоґрунтя, як ото пасма горбів постають після нічного спочинку в долині, розкошуючи у вічній стихії материнства, в постійному поверненні, яке ще не стало безчассям, однак що земної ночі породжує його знов і знов; авжеж, такі були ночі, такими вони і лишилися, така була й ця, такою вона, либонь, навіки й зостанеться — ніч на самісінькій межі безчасся й часу, прощання й повернення, стадної спільности і самоти найсамотнішої, страху й порятунку, і його, хто до цієї межі прикутий, хто ніч у ніч тут на щось очікує, сумуючи в сутінках на краю ночі, в присмерку на краю світу, його, хто достеменно знає, що таке сон, щось піднесло до чогось уже незмінного і, творячи з нього постать, скинуло звідти назад, відкинуло до сфери поезії, до проміжного царства земного пізнання, до проміжного царства матерів, мудрости і поезії, до сну по той бік сну, до того сну, що вже торкнувся відродження і становить мету нашої втечі — поезію.

Втеча, о втеча! О ніч, о година поезії! Адже поезія — то невсипуще око очікування в сутінках, поезія — то безодня в передчутті сутінків, очікування на порозі, спільність і самота воднораз, поєднання і страх перед ним, цнотливість у поєднанні, цнотливість така, як сон заснулого стада й усе ж таки — страх перед розпустою… О, поезія — то очікування, ще не від’їзд, але вже прощання, безперестанне прощання. Він невиразно відчув, що хлопчик, навпочіпки сидячи, прихилився плечем до його коліна, обличчя малого, сховане у його власній тіні, він не бачив, а лише вгадував, він бачив лише темну кучму, в якій грали відблиски від свічок, і думав про ту страхітливу щасливо-нещасну ніч, коли він, гнаний долею, закоханий і зацькований, прийшов до Плотії Гієрії й читав їй вірші, їй, що перед ним сиділа навпочіпки, в холоднім чеканні застигнувши, холодно-замкнена…Та еклога, написана на бажання й замовлення Азінія Полліона, була про чарівницю, — еклога, що ніколи не вдалася б йому так добре, якби він, складаючи її, не думав про Плотію, якби той твір не надихали пристрасть і потаємний потяг до жінки; так добре еклога вдалася йому лише завдяки тому, що від самого початку він знав: доля не судила йому ступити колись за межу й увійти в ніч досконалости і єднання; ох, йому саме тому й довелося читати еклогу, що воля до втечі жила в ньому здавна, і всі сподівання й побоювання сповнились, обернувшись прощанням. І таких самих, тільки ще глибших мук і страждань прощання мав згодом зазнати й Еней, коли, гнаний незбагненно загадковим перебігом поетичної долі, пустився на своїх суднах у ту невідворотну втечу, Дідону покинувши, навіки відмовившись від спільного ложа, від спільних ловів, розлучаючись навіки із нею — з тією, котра була йому солодкою тінню реальности, солодкою тінню жадання, навіки відмовляючись від тієї нічної печери кохання, того сховку від бур і штормів. Так, він і Еней, Еней і він, — обидва вони втікали насправді, то було не лише надто довге прощання, як у поезії, вони утікали з її, поезії, проміжного царства, так ніби воно не було придатне для живої людини, хоч те царство — це й царство кохання… Куди ж вони так утікали? З безодень яких і глибин приходив той страх перед материнськими закликами Юнони? Ох, кохати — це, по суті, поринати у дзеркало ночі, поринати на її правічне дно, де сон обертається на безчасся, не дійшовши власної межі, поринати на правічне дно того, що не набуло форми, чого не можна розгледіти, того, що невсипущо підстерігає миті, щоб вирватися назовні, по собі залишивши руїни. Міняються тільки дні, час тече тільки крізь них, і його рух око бачить тільки ясного дня; око ночі велике і, навпаки, нерухоме, і в його глибині зачаїлось кохання; це око порожнє, палюче й застигле у зорянім сяйві, непідвладне часам, ніч у ніч, незмінно й невтомно воно відновляє в собі земне безчасся — творячи світи й поглинаючи їх у глибоченну свою глибочінь; вже нічого не бачачи, нічого, крім сліпучо-глибинного блиску ніщоти, це око вбирає у себе всі очі — очі закоханих, очі тих, хто прокидається, очі вмирущих, очі, які від кохання згасають, згасають від смерти, очі людські, котрі згасають від того, що вдивляються у безчасся.

Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.

Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

— Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

— Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:

— Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Вогонь. Сходження вниз

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика — така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони — щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, — всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах — і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, — образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, — то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам — те неомірне судно, що воднораз — сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний — то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо — ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві — мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери — одні йому ближчі, інші — далекі, одні до нього прихильніші, інші — ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) — всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, — всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо реальність завжди символізує лише реальність… Образи й тисячі образів, реальність і тисячі реальностей, і жодна із них, поки вона окрема, не реальна по-справжньому, але кожна окрема символізує щонайреальнішу із непізнаванностей, яка і становить їхню сукупність. І хоч він уже стільки років чимдалі допитливіше, чимдалі доскіпливіше спостерігав за розпадом і занепадом, що їх відчував у власному тілі, хоч задля цієї допитливости, дивної й подиву гідної, терпів залюбки всі болі і біди недуги, авжеж, і хоч постійно (адже у всьому, що чинить людина, вона вбачає — більш або менш виразно — певний символ) носив у собі бажання, усвідомлене рідко, зате нетерпляче завжди, — носив у собі бажання дочекатись хвилини, коли цілісність власного тіла, яка все дужче і дужче здавалась йому нереальною, таки розпадеться, і що скоріше, то краще, щоб сталося щось надзвичайне, щоб розпад обернувся порятунком, новою цілісністю, остаточним сенсом, і хоч усе це ні на мить не полишало, переслідувало його від ранньої юности, принаймні від ночі тієї в Кремоні, а може, ще й від дитинства в Андах, постаючи то спершу грайливою дитячою полохливістю, то потім гнітючим страхом, що аж памороки відбивав, страхом, який тепер уже стерся із пам’яті так само, як і полохливість, але в ньому весь час нагадувало про себе й запитання про значення таких явищ, і це запитання щоночі виявлялося в усіх намаганнях його услухатись, вдуматись, відчути, й достоту так само, як він лежав у своєму ліжку колись — хлопчиком в Андах, підлітком у Кремоні, — лежав, стиснувши коліна, думками полинувши у мрії-сни, думками і тілом полинувши на судно свого буття, розпростершись понад земними широтами-далями, сам обернувшись на гору, обернувшись на ниву, на судно, на океан, наслухаючи ніч і те, що всередині у ній і зовні, ще відтоді, либонь, здогадуючись, що вже саме неслухання це і становить суть пізнання, задля якого він і мав прожити все життя своє, — достоту так само лежав він і тут, і те саме з ним діялося знов, тут і тепер, діялось цього дня; з ним діялось те, що діялося віддавна, проступаючи все виразніше і виразніше, діялось знов і знов, він чинив те, що чинив ціле життя, але тепер уже знаючи відповідь: він наслухав смерть.

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.

Він наслухав свою смерть; так воно й мало бути. Усвідомлював це без страху, хіба що з тією неймовірною ясністю, яка зазвичай наростає, коли підступає лихоманка. І тепер ось, лежачи в темряві, наслухаючи темряву, він збагнув усе власне життя, збагнув, якою великою мірою було воно повсякчасним наслуханням того, як проростала смерть, як проростало її усвідомлення, проростав той зародок смерти, який в кожне життя вкладено вже на його початку і визначає його, — проростання подвійне, потрійне, де одне випливає з одного і з ним проростає, і кожне — попереднього образ і саме тому — його втілення… Хіба ж не була то омріяна сила всіх образів, а тих, котрі здатні життя визначати, — і поготів? І чи не стосувалося це й образу тієї печери — всесвітньої ночі вмістища, яке дивовижно, сіючи страх перед безчассям, важкозоряно вічність вістуючи, смертельним склепінням звелось над усім буттям? Бо те, що колись давно, у його дитинстві, було по-дитячому дитячим уявленням про смерть, уявленням про могилу, в яку опускають уже мертве тіло, розгорнулося згодом у величний образ печери-вмістища, і тому зведення склепу в неаполітанській бухті, там, поблизу позиліпського ґроту, було чимось більшим, аніж просто повторення і наочне утілення давніх дитячих уявлень; ні, споруда та стала символічним утіленням всеосяжного смерти склепіння — можливо, усе ще дитинно-наївним через оті по-земному невеликі розміри склепу, але все ж таки був то символ могутнього, всеосяжного простору смерти, де він, хто від давніх-давен мету свою знав, одначе шукав її, шукав свого шляху під смерти склепінням, де він ціле життя спав-мріяв з розплющеними очима. Заради всеосяжної влади, яку обіцяла мета ця, він так довго, далебі, надто довго шукав свого місця й призначення, заради цієї мети, про яку завжди знав, але яку ніколи не усвідомлював, він, нічим невдоволений, хоч би за що в житті брався, кидав усе, нічого до кінця не довівши, не годен лишатись ні лікарем, ані астрономом, ані вченим філософом і навчителем, а вже вгамуватися — то й поготів. Вимогливий, недосяжний образ пізнання, суворий образ пізнання смерти невідступно стояв перед очима, і його не вдовольняло ремесло жодне, бо нема ремесла, яке не слугувало б лише і тільки пізнанню життя — за винятком того одного-єдиного, до якого він зрештою і прибивсь і яке має назву поезія; о, це найдивовижніше із усіх людських захоплень, єдине, що слугує пізнанню смерти. Лише той, хто живе у проміжному царстві прощання — о, тепер воно вже зосталось позаду, й вороття до нього немає, — лише той, хто застиг на березі річки, далеко від верхів’я її, далеко від гирла її, в сутінках, — лише той передчуває смерть, лише той відчуває над собою владу смерти й, слугуючи смерті, скидається на жерця, що, з огляду на свій сан, на свій сан жерця, підноситься над будь-яким ремеслом, виступаючи посередником поміж землею і небом, відданий смерті служінню і цим також приречений на вислання до проміжного царства прощання; так, місія співця йому завше здавалася жрецькою — можливо, тому, що в будь-якому мистецькому творі немовби живе дивовижна палка пристрасть, освячена смертю, і хоч досі зізнатися в цьому собі він важивсь не часто (а іноді, може, і відмовлявся — достоту як ото в перших своїх поемах не важився підступити до смерти, намагаючись тільки силою любовно-залюбленої щирої до буття любови захиститися від невиразної, але вже реальної загрози), все ж довелося помалу припиняти свій спротив, бо не до снаги було здолати творчу могутність смерти, яка ступінь за ступенем воювала собі права громадянства, щоб в «Енеїді», на богів рівняючись, домогтися нарешті цілковитого повновладдя; сповнене брязкоту зброї й потоків крови, застережливе й невідворотне владарювання долі, всепереможне владарювання смерти, а позаяк воно всепереможне, то, отже, перемагає і знищує навіть само себе. Адже будь-яка одночасність занурена в смерть, вона, всепоглинна, береже в собі вічно всю одночасність життя і поезії, смерть сповнена дня і ночі, одне в одне вони проникають і утворюють двобарвну хмару сутінків; о, смерть сповнена всього розмаїття, що вийшло із єдности, щоб знов у ній злитися в єдності; смерть сповнена стадної мудрости першопочатку й пізнання відокремлености кінця, вона зосереджує їх в одній-єдиній миті буття, в тій миті, яка обернулась уже на мить небуття, бо ховається смерть у невпинній мінливості плину буття, і в плині своєму час, який, упадаючи в смерть, у ній розчиняючись і повертаючись до свого першоджерела, переходить незмінно у пам’ять єдину, в пам’ять світів, сотень і тисяч світів, у пам’ять Бога. Лише той, хто бере смерть на себе, спроможний замкнути коло своє на землі, лише в того, хто ока смерти шукає, не потьмариться око власне, коли доведеться поглянути в око Ніщоти; лише тому, хто вслухається в смерть, не треба втікати, тому вільно зостатися, бо тоді його пам’ять поринає у глибінь одночасности, а хто поринає у пам’ять, тому бринять звуки арфи саме тієї миті, коли стихія земна має відкритися навстріч нескінченному і невідомому, відкрита уже воскресінню й відродженню нескінченної пам’яті… Краєвиди дитинства, краєвиди життя і краєвиди смерти, вони — одне ціле у незмінній своїй одночасності, вони провіщають краєвиди богів, краєвиди першопочатку і першокінця, незмінно поєднаних дощедишною семибарвною аркою, над ними напнутою. О терени прабатьків! Багато чого відбувається тільки заради пам’яті і зрештою виявляється все ж таки дослуханням до смерти, й багато чого із того, що призначено смерті, — то всього-на-всього спогад пам’яті, боязко-тужний спогад, над яким ти тремтиш, щоб назавжди його не втратити. Саме так, не інакше було і з тим склепом, вітрами морськими овіяним, листям зеленим весняним затіненим, — склепом побіля позиліпського ґроту, з тією мало не на іграшку схожою оселею смерти, повною спогадів, дитячих спогадів, які він, сам цього не усвідомлюючи, переніс до того погідного саду, тож усе, що на батьківськім обійсті в Андах бачили очі його дитячі, тепер опинилося тут, тільки трохи в іншому, меншому вигляді; так, наприклад, під’їзна дорога до брами, яка стала тепер головною алеєю саду, так само двічі, як і колись, повертала, і ліворуч від неї росли ті самі лаврові кущі, а праворуч виднівся пагорб, де він грався ще хлопчиком, хоч тут цей пагорб увінчував не старий оливковий гай, як там, а всього-на-всього кілька кипарисів, а ось за будівлею (повитою там і тут пташиним щебетом, там і тут — велич і спокій) здіймалися в’язи — і тоді, і тепер пристановище самотности й миру; і, як тоді, коли він ще хлопчиком був, він міг би провести рукою по верхівках кущів живоплоту, так виразно зі споминів випливало минуле і так виразно й на всі часи незмінним поставало в уяві майбутнє, поставало зі смертю в кінці і з помиранням, метою усіх його мрій-наслухань від ранніх дитячих років, метою і джерелом його спогадів, ясних, незабутніх, спраглих пізнання, хоч образ склепу займав лише невеличкий, зовсім невеличкий куточок пам’яті в потоці минулого — такий собі крихітний, просто-таки на дотик відчутний острів, що майже випадково виринув зі своєю крихітною відчутністю, сливе на грані зникнення й далебі гідний забуття перед обширом цього шумливого потоку, що вливався в його ненастанне наслухання; ненастанно приносив потік йому незабутнє, роздольне, як хвилі, роздольне, як пам’ять, ненастанно, м’яко й велично, хвиля по хвилі, котилось на нього колись побачене, зринаючи у звуках арфи, у невимовно непроминущім, вічнім співзвуччі.. О милі серцю темниці юности, за мурами сховані й ладні щомить відчинити брами!.. І ввижалось, немовби струмочки усі й озера минулого вливались до цього потоку спогадів, дзюркочучи поміж духмяних лугів, поміж берегів, обрамлених трепетом очеретів зелених, безмежно чарівні картини-образи, неначе й самі — букети, дитячою ручкою нарвані, букети левконій і лілій, нарцисів, калюжниць і маків, картина дитинства на тлі стількома ногами сходжених і стількома поетами оспіваних краєвидів, картини батьківських теренів, що їх доводилось шукати повсюди, хоч би куди його закидала доля, картина-образ його власного, єдиного, повік непозбутнього життєвого краєвиду, о несказанний образ, про нього важко що-небудь сказати попри всі його такі яскраві й виразні лінії, попри всю його сонячність і прозористість, попри немеркно-ясну багатобарвність, що завше стоїть у нього перед очима, — образ такий несказанний, що, хоч би скільки разів він його описував, образ відлунював лише у тому, що не можна сказати словами, щораз лише там, де мова уже безсила, де вона вибивається за земні свої, смертні межі й, до невимовного прагнучи, виходить зі словесної оболонки, в царстві поезії вже тільки себе оспівуючи, на мить розтинаючи безодню поміж словами, від якої спирає і забиває дух, щоб, німотно завмерши перед її німотним бездонням, передчуваючи смерть у життєвім напруженні, показати цілісність світу і плин одночасности, в якій спочиває вічність. О мета всієї поезії, розплющене око мови, коли вона розчиняється в кожній фразі й у кожному описі, о миттєвості мови, коли в одночасність сама вона поринає, й уже не збагнеш, щó витікає з чого — спогади з мови чи мова зі спогадів! О, саме в такі хвилини і розквітав краєвид дитинства, відокремлюючись від себе самого, переростаючи й самого себе, й будь-який спогад, і будь-який початок і будь-який кінець, обертаючись на простенький, сільський пасторальний лад якогось там золотого віку, обертаючись на краєвид латинських джерел, обертаючись на реальність величного поступу послужливо-владних богів; звісно, то був іще не першопочаток, ще не першолад і не першореальність, але то був уже, мабуть, їхній символ, то був ще запевне не голос, що пролунає із чогось іще невідомого, з чогось невимовного і незбагненного, з чогось незмінно-надбожественного, але то був уже, мабуть, його символ, то було вже, либонь, ледве відчутне, мовби луна, передчування буття його і майже його підтвердження — символ, який сам є реальністю, реальністю, що стає символом перед лицем смерти. То були миті безсмертя, в якого прорізався голос, миті самого життя, що відділились живими від сутінків, і воднораз миті, в які найвиразніше проступає справжнє обличчя смерти, — дуже рідкісні миті милости, дуже рідкісні миті цілковитої свободи, невідомі більшості люду, миті, до яких багато хто прагне і яких дуже мало хто досягає… Та кому із цих небагатьох даровано таку мить затримати, кому доля судила схопити скороминущу скороминущість образу смерти, кому в безнастанних шуканнях і наслуханнях таки пощастить уявити собі образ смерти, той, позаяк образ цей істинний, знайде і свій власний образ, тому відкриється й образ власної смерти, й так він набуде і власного образу, і йому не страшне вже повернення в гумус безликости. Над буттям семибарвна й божественно лагідна перевисає до нього з дитинства веселка, щодня в новій подобі, щодня заново створена, спільне творіння людини і Бога, творіння слова, що зміцніло в пізнанні смерти. Чи не задля цієї надії він мусив терпіти нестерпні страждання свого зацькованого життя, що не знало ні щастя, ні спокою? Він озирався назад, на своє життя, сповнене зречень і покірности долі, яким не було кінця-краю й досі, озиравсь на життя, що не чинило спротиву смерті, зате вперто чинило спротив єдності і коханню, озирався назад на життя-прощання, що проминуло у присмерковому світлі потоків, у присмерковому світлі поезії, і цього дня він, як досі ніколи, усвідомлював, що все це на себе звалив заради тієї ж таки надії; можливо, він заслужив хули і насмішок, за те заслужив, що досі надії його так і не справдились, хоча задля них він доклав у житті так багато зусиль, що завдання його, яке він так прагнув виконати, йому обернулося надто складним, не до снаги, а може, поезія і її засоби для цього були взагалі непридатні; одначе тепер він збагнув і щось інше: тепер усе це не мало значення, ба більше, правомірність чи неправомірність завдання не має нічого спільного з його земним виконанням, і цілком байдуже — забракне чи не забракне у нього снаги, чи прийде у світ хто-небудь інший, дужчий від нього, чи в світі є, чи колись буде ще одна сфера, краща, аніж поезія, щоб завдання те виконати; усе це було неважливо, бо вибір робив не він. Певна річ, день при дні, безліч разів на день він ухвалював рішення й діяв за вільним вибором або гадав, що ухвалює рішення власною волею; одначе не вільний вибір, не власна воля визначали головну лінію його життя, її визначала повинність — повинність, що слугувала щастю й нещастю буття, була то повинність, прописана долею і все ж таки вільна від будь-яких приписів, повинність, яка прописала йому шукати власного образу в образі смерти, щоб на цьому шляху здобути свободу душі, бо свобода — то повинність душі, чиє щастя й нещастя залежить завжди від випадку, і він, скоряючись долі, покірно узявсь за її завдання.

Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало — стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала — всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, — ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме — із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було — неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення — щоразу лиш нове ув’язнення.

Він не відводив очей од вікна, де в неосяжному власному просторі кружляла ніч, склепіння якої, всіяне зорями-іскрами, обертав на своїх велетенських плечах Атлант, — неосяжне нічне бездоння, яке нічого із себе не випускає; розпростершись у лихоманці під ковдрою, знемагаючи то від жару, а то раптом від холоду, він прислухався до шурхотів ночі, і йому, з його вкрай загостреним сприйняттям, увижалося, ніби всі оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах — про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать — нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його — хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми — доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.