Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Мабуть, я надто любив її…

— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.

— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.

— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.

— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…

— Видавати поему вам двом доведеться.

— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?

— Так, це воно.

— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.

— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?

Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:

— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?

— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.

— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.

— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!

— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.

— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…