Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився — не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.

— Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.

— Я?

— А то ж хто? Звісно, ти…

— Не заміню вже… — Слова ці промовив скоріш голос раба, а не його власний.

— Не заміниш? — скипів раптом Плотій. — Просто тобі забаглося полякати нас трохи такими оце балачками? Чи таки хочеш накликати на свою голову гнів богів?!

— Боги…

— Саме так, боги! Гадаєш, блюзнірство твоє вони іще довго терпітимуть?.. — Плотій зігнув руки так, як це робить весляр, і потряс волохатими кулаками.

Боги не воліли, щоб він доробляв оті вірші, не воліли, щоб у них він усував суперечності, бо всяке творіння людське постає, либонь, з мороку і сліпоти, тож повік не позбутись йому суперечностей; такий рішенець богів. Але він тепер знав: у тих суперечностях — не тільки прокляття, а й милість небесна, не тільки нікчемність людини, а й її богоподібність, не тільки незрілість людської душі, але й її велич, не лише сліпота людського творіння, сліпотою породженого, а і його віща сила, і якби не її сліпородна прозірливість, то творіння взагалі б не постало, бо воно — і паростки цього дрімають у кожнім творінні, — далеко сягаючи за власні межі й за межі того, хто його породив, батька свого на творця обертають. Бо буття суперечність вселенська починається тільки тоді, як людина виявляє діяльність у вселенському просторі; нема суперечностей ні в бутті Бога, ані в бутті тварини; лише в суперечностях розкривається плідна велич людської планиди — велич сягання за власні межі. Між німотою тварини і німотою Бога стоїть людське слово, вперто чекаючи миті, коли в захваті змовкне й саме, осяяне оком, чия сліпота прозріла від захвату. О сліпота, о прозріння від захвату, о немарність буття!

— Ох Плотію, Плотію, щодо богів… Я пізнав їхню ласку і їхній гнів, доброту і шаленство… і за все їм я вдячний…

— Так воно й має бути… так воно завше…

— За все їм я вдячний… багате життя було… І за «Енеїду» я вдячний, ба навіть за всі суперечності в ній… тож такою нехай і лишається — з усіма суперечностями… та саме тому… заповіт, любий Плотію… саме тому його слід довести до ладу… вже навіть на славу богам…

— Із селюком краще не сперечатися… То відкласти це діло ти, отже, не хочеш?

— Це потрібно зробити, Плотію… а ти, Луцію, чи запишеш усе ти точнісінько так, як я сказав?

— Це діло нехитре, Верґілію… Певна річ, якщо за законом, то краще було б, якби всі бажання свої ти продиктував; я лише відмовляюсь писати про будь-що стосовно винагороди за підготовку видання…

— Гаразд, Луцію, хай так і буде; але потім із Цезарем вже домовишся сам.

— То що, диктуватимеш зараз?

— Диктувати… так, диктуватиму…

Але чи йому це ще взагалі до снаги?

— Я диктуватиму, тільки дайте ще спершу ковточок води, бо знов нападе клятий кашель і переб’є нам… А ти, любий Луцію… може, тим часом поставиш там дату?.. Сьогоднішню дату…