Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

— Слушно, — укинув Луцій.

— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

— Мудро, — погодився Луцій.

— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…

— Не святотатствуй…

— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.

Луцій, однак, заперечив:

— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.

— Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, — для такого поета обмежитись простими поправками в тексті — тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…

— Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.

— Так, саме так, мій Луцію.

— Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?

«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались — оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.

— Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.