— Шлях мені іще не вказано.
«Творіння своє ти залишив у часі, щоб верстало воно власний шлях крізь часи; у цьому була твоя мудрість, бо доля судила тобі провидіти світло».
Край ложа застигло й послужливо — відданий раб! — стояв той, хто це промовив… Промовив? Довкола зненацька усе так змінилося, що, схоже, і справді промовив, і навіть якщо ці слова пролунали й безмовно, причиною змін могли стати однаково тільки вони. Поверталась реальність, перша сталка буття відновилася: поруч — і речі знайомі, і друзі знайомі; не було відчуття вже, ніби ти — гостювальник у якомусь чужому краю із чужою мовою, і, хоч перед зором незмінно, навіть якщо й невпізнанно, стояв образ вітчизни — обітованої, справжньої, — але й тут, у марноті земній, йому на часину — лиш, певно, на дуже коротку часину — було ще раз відпущено спокій.
І Луцій потвердив:
— Шлях указала поема твоя, о Верґілію; такою, що вказує шлях, вона і залишиться.
— «Енеїда»…
— Ну звісно, вона, «Енеїда»…
Зник потік, зник тінявий ґрот, не стихало лише дзюркотіння; одначе то був, очевидно, водограй у стіні.
— Я «Енеїду» не знищу, не маю такого я права…
— Ти й досі про це розмірковуєш? — У голосі Плотія наростали підозра і роздратування, ладні ось-ось перерости в новий вибух обурення.
Потік уже зник, але все ще поля простилалися перед очима, і над ними дзвеніла післяобідня тиша, сповнена співу дзвінких цвіркунів. Чи це уже знову м’яка дзвінка пісня гончарського круга? Ні, то не круг, то лиш і далі неспинно дзюркоче вода.
— Знищити… Ні, я вже не хочу, я не знищу свою «Енеїду»…
— Нарешті ти й справді одужав, Верґілію.
— Мабуть, що так, любий Плотію… тільки ж…
— Що там іще?
Щось у ньому і далі впиралося, щось таке, що сиділо невигубно десь глибоко-глибоко, сиділо, жадаючи жертви, прагнучи самопожертви, і раб, немов здогадавшись про цей темний опір, — раб проказав: «Зречися своєї ненависти».
— Я ні до кого не відчуваю ненависти…
— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.
«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.
Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть Верґілія» автора Герман Брох на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Герман Брох Смерть Верґілія“ на сторінці 142. Приємного читання.