Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..

У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, — кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу — ступити навпомацки на той незримий місток…

— Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…

— Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, — Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» — мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню, що саме воно і дає мені право претендувати на «Енеїду» — право, підтверджене оцим моїм звершенням, реальністю Риму і його духу, всім, без чого твоя «Енеїда» повік не з’явилася б, — усе це стоїть тобі кісткою в горлі, цього ти не годен уже пережити і ладний скоріш «Енеїду» знищити, аніж присвячувати її мені…

— Октавіане!..

— Тобі байдуже, що чиєсь там творіння — чи то власне твоє, чи то моє — стоїть вище від самого життя і від смерти; тобі байдуже, бо в серці твоєму — тільки ненависть…

— Октавіане, візьми «Енеїду»!

— Не візьму, поема мені не сподобалась; вона мені геть не потрібна, залиш її в себе…

— Октавіане, візьми «Енеїду»!

За вікном світло втратило весь свій відтінок паперової трухлости, паперово-померхлої білости, й тепер краєвид простиравсь під його мерехтінням майже слонової кістки.

— Тепер про твою базгранину я вже й знати не хочу… роби з нею, що заманеться; вона мені геть не потрібна.

— Це — не базгранина.

Цезар спинився, глипнувши скоса на скриньку.

— Для мене поема тепер — базгранина, ти ж таки нею і знехтував.

— Ти знаєш, що я ще від початку призначив поему тобі, що, коли я писав, у думках моїх завше був ти, що ти увійшов у це твориво й досі лишаєшся в ньому, бо звертаю його я до тебе…

— У цьому ти запевняв лицемірно себе, а заразом і мене. Може, ти й справедливо вважаєш мене геть сліпим — сліпим, мов ото котеня, щойно народжене, бо сліпотою злочинною була моя віра у тебе, бо злочинно було довіряти так довго тобі й лицемірству твоєму!

— Я ніколи не лицемірив!

— Якщо не лицемірив, то, отже, тепер ненавидиш навіть власне творіння якраз через те, що втілив у ньому мої ж таки риси.

— Я завершу його заради тебе.

— І ти хочеш, щоб я в це повірив? — Цезар знов скоса глипнув на скриньку, і бачити це було прикро; та щось міняти було уже пізно.